— Попельначенко, ти не гарячись. Ми зараз не будемо це розв'язувати. Я сам ще поміркую. Товариші, які ще є запитання до доповіді?
Горобенко не пішов сьогодні до ком'їдальні обідати, а просто подався завулками додому й зашився в ліжку.
І знову краяло всередині, і маленька кімната самотньо притулилась десь аж на споді життя.
Горобенко уткнувся лицем у подушку й накинув на голову піджака. Він заплющив щільно очі, стис між зібганими колінами гарячі долоні, але то дарма: перед очима все ж стоїть скривлений Попинака і в ушах дзвонить — це відомий український націоналіст...
Той спокій, що надійшов був після відрядження на село й сцени з педагогами, — пропав. Його розтрощено вшент і не вернути його більше.
Значить, ніщо не змінилось у їхніх поглядах на мене. Вони так само не довіряють, для них я такий же націоналіст, як і уявлюваний Драгоманов.
І знозу глибоко свердлило серце і не можна було лежати, не рухаючись, на одному місці. Горобенко перевернувся на другий бік і розпучливо подумав: "Ну, добре, коли вони вважають, що я український націоналіст, то чому ж вони не викинуть мене з партії? Це ж так логічно було б..."
Горобенко одкинув з голови піджака, і на тьмяній бруднуватій стіні встало запитання: а що б ти робив поза партією?..
Дурний! Про що ти питаєш? Кораблі вже давно спалено, і поза партією тобі немає чого робити. Розумієш — немає чого робити. Для тебе там, поза нею, — пустеля.
То байдуже, як вони думають про тебе. Важливіше те, як ти сам думаєш. Чи ти вже знаєш себе? Ти ж, Горобенку, вже не той, що був. Ні, ні — зовсім не той. Ти вже вкусив від дерева добра і зла. Ти знаєш вагу речам. Але хто ж ти такий? Скажи, поміркуй добре спочатку, чи витравив ти в собі геть усе те, що не тичеться комунізму, що маталається в тобі від минулого? Ну, на чорта тобі було Драгоманова, хай, навіть українського революціонера, але все ж таки українського. І що важить українство Драгоманова у всесвітніх пожежах людства, у тому великому вогні, що очистить світ для нового життя! Ну, що, Горобенку? Скажи!..
Ага, Горобенку, ти тепер пригадуєш? Отож воно й є!
Центральна рада. Учителі, солдати-"козаки", якісь іще партійні інтелігенти... І раптом одного дня приїхав до білих мурів Педагогічного музею якийсь архієрей, що зголосився українцем. Він сказав ламаною мовою кілька слів і поблагословив. І що ж? Наївні хохлики раділи до безтями: "У нас теж є архієреї! Ми справжня нація, а не самі селяни та вчителі!.."
Отак і ти, Горобенку, — тільки що з іншого бігуна: у нас, українців, теж були революціонери! Ось вам Драгоманов. Хіба це в корені, в суті, не ембріон націоналізму? Тобі ж усе-таки хочеться підкреслити, що Драгоманов — українець? Ну, признайся ж — хочеться? Так. А хіба для комуніста не однаково, якої національності Драгоманов, Желябов, Халтурін? Для справжнього комуніста — однаково, Костику. І Попельначенко тричі правий, що і сьогодні спіймав тебе. Хай він помилився в оцінці Драгоманова, хай умисно перекрутив, але, кінець кінцем, Драгоманов був революціонер, може, навіть космополіт (ти ж і Драгоманова, Костику, — не тобі кажучи, — добре не знаєш!), а ти, Горобенку, хоч-не-хоч, а на чверть, може, на одну восьму, на десяту, на соту, але все ж таки ти — український націоналіст. Ти ще не вирвав це. Ти, крім того, ще й інтелігентик. Ось воно що. Ось що кілочком сидить у тобі і заважає. Вони щодо тебе цілком праві.
Горобенко засунув під голову руку й спробував заперечити: але ж ні! Хіба ж вони не пишаються з того, що Ленін — росіянин, що Москва стала серцем світової революції?! Хіба в них цього немає?
І знову на давно не біленій, похмурій стіні встало запитання: хто це "вони"? Адже Попельначенко з походження українець, Нестеренко теж, Гарасименко теж, Дробот — сам не знає, хто він...
Двері тлхенько одчинила Параска Федотовна, глипнула по кімнаті швиденьким оком і, переконавшись, що, крім Горобенка, тут більше нікого немає, плавно ввійшла.
— Я до вас. Не зволітє пиріжечків свіженьких покуштувати? Пожалуйста. Сама только што спекла...
Параска Федотівна поставила на стіл тарілку з пиріжками й сіла на краєчку стільця.
— Ну й пече сьогодні ж! На грозу йде. Запримітьте: це повсіда так — раз удень парить, значить, вечерком гроза буде...
Горобенко сів на ліжку, спустив долу ноги й насупив брови.
— Що кажете?.. Пиріжки?.. Ага — пиріжки, добре. Параска Федотівна піднесла до нього тарілку.
— Требуйте, пожалуйста.
Горобенко мляво взяв пиріжка, одкусив теплий шматочок його з м'ясом і нараз почув, як він страшенно зголоднів. Він пожадливо, не помічаючи, спорожнив усю тарілку. Параска Федотівна приязно посміхалась йому.
— Ну як — смачні?
І Кость, відповідаючи усмішкою, по-дитячому відповів;
— Смачні. Дуже смачні...
Він устав з ліжка, випростався на ввесь зріст і мимоволі побачив за блузкою Параски Федотівни її трохи звислі, але дебелі ще груди. Параска Федотівна склала на колінах руки й весело, задерикувато лоскотала Горобенка безсоромним, плотським поглядом.
Горобенко пройшовся по кімнаті, але вже не міг не повернутись назад, туди, де сиділа повновида, опасиста жінка з дебелими, м'якими грудьми. Він поволі повернувся і тоді ще виразніше почув, як ця кучугура тряського м'яса, від якого пахтить кухонним жаром і цибулею, нестримано вабить його. Параска Федотівна злегка підморгнула лівим оком і млосно проказала:
— Скучно вам, навєрно, одному?.. І як це ви так, що один?..
Горобенко заклав у кишені руки й розмашисте підійшов до Параски Федотівни. Його голос захрип і трохи тремтів:
— Скучно, скучно, Параско Федотівно! — Він мимоволі поклав долоню на її широке плече, і Параска Федотівно ніжно притулила до його живота розпатлану голову.
Горобенко дико дивився на її голе плече й несвідомо шепотів:
— Скучно, скучно, чорт би його забрав!.. Параска Федотівна погладила рукою його стегно й пристрасно хіхікнула:
— Ух ти, віхрастий мой! Комуністок махонький...
Як це сталось — Горобенко не розумів. На його ліжку лежала простоволоса, розпарена Параска Федотівна й солодко потягувалась.
— У-ух, віхрастий какой!.. Бабу замучив...
Горобенко з огидою дивився на її товстющі заголені коліна й не міг одірватись. Той бурун пристрасті одлетів зливою, і тепер було слизько і брудно.
"Чого ж вона не йде?" — роздратовано подумав Горобенко.
А Параска Федотівна, не поспішаючись, обтерлась подолом замусоленої спідниці і поволі встала.
— Ну, тепер треба підсвинка піти нагодувати... Ху-у, заморилась я...
Параска Федотівна закрутила собі з волосся карлючку на потилиці й підшшвла до Горобенка. Вона зупинилась на хвилину перед ним, схилила набік голову, милуючись, і раптом навзмах обійняла його й смачно пльоснула губами по щоці.
— Комуністок мой хорошенький!..
Це було так несподівано, що Горобенко навіть одступився назад, до стінки. Він дивився поширеними, зляканими очима в те місце, де стояла допіру Параска Федотівна, а крізь двері, з коридора лунко долинало тьопання її капців.
Коло стіни розкинулась зібгана, розтерзана постіль.
І знову якийсь пестливий, ласкавий голос промовив Горобенкові всередині. Не докірливо, а журно: "Це ти, Кос-тику?.." І коло вікна живе погруддя Надине і на щоці дві великі прозорі сльози. Тільки дві. їх більше ніколи не було. Це вперше і востаннє Кость побачив їх на Надиному лиці, коли з теплого, вечірнього присмерку Надиної кімнати він поспішав на двір, на мороз, у поле, в невідомі сумні мандри. Того вечора відходили з міста загони Директорії, того вечора він востаннє в житті бачив живу Надю. Востаннє...
Дві сльози. Дві чисті, прозорі сльози...
І раптом бридким, вульгарним дисонансом увірвався в пам'ять допірішній сороміцький смішок Параски Федотівни і її пристрасне, проткнуте кухнею: "Комуністах мой віхрастий!.."
Горобенко стиснув рукою щелепи, наче там заболів зненацька зуб, і безвладно поточився в куток.
І останнім докором глибоко лягло на груди і не розтануло одразу: леле! Найкращі теорії так просто і так легко можуть уживатися з найбруднішою практикою...
Як це все ж таки гидко в житті!..
XVI
Що він бачив перед цим — Кость забув. То все поринуло раптом у непам'ять, як нудна частина нецікавого беззмістовного фільму. Натомість із темряви виплив коротенький, але напрочуд виразний, разючий фрагмент.
Перше, що зафіксувалось, це — ритмічні цоки військових чобіт по бруку.
Р-аз! Раз-два, раз-два...
То ступала якась військова частина. Може, рота, може, батальйон або й цілий полк. Тільки це не червоноармійці. Ні. Вони так не можуть. В цих кроках видати кожну бездоганно приладнану гаєчку до віками плеканого механізму.
Тут ніщо не зірветься, тільки — Цок! Цок! Раз-два, раз-два.
Певно, на закаблуках цих чобіт прибито залізні підківки і самі чоботи трошки заважкі — через те воно й виходить так.
Але для чого ж вони в безкозирках? Це незрозуміле. Безкозирки давно вже одійшли в минуле, а проте — де я бачив цю картину?
Грубо поголені голови, молодцювате вивалені очі і застиглі, кам'яні лікті рук, що підтримують рушниці на плечах.
Ах, що я? Ну, які ж це червоноармійці!
Кость придивляється і з жахом бачить на безкозирках білі кокарди і передній ланцюжок червоних погонів.
(Продовження на наступній сторінці)