І знову від стіни, що десь за натовпом, настирливо і вперто закричало:
— Парсонально! Парсонально!.. Вдруге зчинився галас, і в приміщенні, по всій школі прокотилось:
— Парсонально!
— Не треба списків!
— Тут не понімають, що воно за "Парсонально".
— Без списків! Не треба...
Десь збоку коло столу зачулось: "Просимо списками! Ком'ячейка предлагає такий список..." і захлинулось. Гарасименко похмурився і зблід.
— Я ж говорив, що з багачами буде біда. Підмовили вже... Горобенко підвів руку, і так само, як і перше, галас одразу перетнувся.
— Добре. Будемо вибирати персонально. Прошу називати кандидатури.
Знову рвонула хвиля, знову баский кінь натовпу зірвався з уздечки:
— Покотила! Покотила!... Сидоренка... Павлія... Покотила. Просимо!..
Вирвався чийсь дужий голос:
— Учителя Батюка Миколая Хведоровича!
І натовп, мов змигнувшись, у один голос заревів:
— Учителя! Учителя!.. Миколая Хведоровича просимо-о! Збоку, коло дверей, стояв Батюк і посміхався. Ця усмішка впала Горобенкові в вічі дрібненьким потолоченим шклом і задряпала по грудях. Ага-а, он воно що! Єдиним фронтом, голубчики? Цього й треба було сп одіватись. Але ж ні, до ста чортів? Цього не буде! Ні!
Проте віжки зборів вирвались уже з Горобенкових рук. Батюк вийшов до столу і, не просячи слова, поза президією просто звернувся до з'їзду:
— Шановна громадо! Я дякую за шану, але не можу пристати на це. В мене школа, читальня, сім'я... Від натовпу ще дужче, ніж раніш, бурхнуло:
— Про-осимо! Просимо! Миколая Хведоровича!..
Горобенко прудко вискочив з-за столу й щосили крикнув:
— Ніяких слів, громадянине Батюк! На місце! Натовп від того крику в передніх рядах принишк, замовкли й задні. Батюк перелякано оступився набік, але зараз же знову посміхнувся. Горобенко глибоко вдихнув зім'ятого брудного повітря і різко вдався до натовпу:
— Як голова перевиборчої трійки я не дозволяю кандидатури вчителя Батюка. Тут не місце прихованій петлюрівщині!..
По цих словах віжки зборів остаточно випорснули в Горобенка. Приміщення захлинулось від ярого лементу.
Тепер годі було добрати, хто кричав і що. Як на те, з вулиці, від краю села тріснуло кілька сухих пострілів і під школою затупотіли коні.
Шалений шарварок розпирав клас. І в тому пеклі Горобенко самим життям своїм нараз відчув пристрасну і гарячу смерть. Вона жаром дмухнула від скручених упрілих тіл і вже простерла до президії руку. Ось вона сама візьме собі зараз останнє слово, і тоді зчиниться щось страшне.
Гарасименко поспішно витягнув з кобури наган і виставив перед себе. Славіна писнула й зашилась у куток. Її очі застигли в жасі на Гарасименковому пістолі.
Але сталось дивне: натовп одразу замовк, знітився і зів'яв. Серед нього рівно постелилась жива стежка, і нею швидкими кроками пройшов до столу озброєний Попельначенко з Дроботом і три червоноармійці.
Попельначенко стиснув ремінь рушниці і пошепки на вухо промовив до Горобенка:
— Ушивайся з нами мерщій. Банда входить в село. Знадвору, вже недалеко, розломилось знову кілька пострілів.
Попельначенко круто повернувся до зборів:
— З'їзд закривається. Тут буде призначено ревком. Але пам'ятайте — хто з вас хоч чим-небудь банді...
Він не скінчив. Рясна стрілянина знялась зовсім близько. Весело дзенькнула шибка, і забряжчало на лутці розбите шкло.
Натовп сахнувся від вікон і буруном одхлинув до дверей.
— Стій! В бога мать!..
Дробот вискочив на лаву й підвів угору руку з австрійською шишкуватою бомбою.
— Не з місця! мать! мать!
Натовп прикипів до місця. Червоноармійці цокнули затворами. Попельначенко ступив крок наперед і спокійно скомандував:
— Комуністи, за мною!
Надворі під самою вже школою гарячкове тріпотіла стрілянина.
XIV
— Я гадаю, ми вже можемо розпочати засідання! Ханов, як святий на іконі, поклав перед себе долоні на столі і оглянув присутніх.
Макарон на знак згоди хитнув головою і флегматичне дивився на каламаря. Гусак нервово крутився на стільці, витягував угору шию, мов йому муляв там комір, і крадькома зиркав на Горобенка. Борисенко поринув у фотелі насуплений і на диво мовчазний.
В учительській було занадто неспокійно. Щось вадило педагогам, як звичайно, без пристрасті почати жувати розм'яклі слова, мляво тягнути на налигачі нецікаві й досить-таки феєричні розмови про стан освітньої справи на учительських курсах. Кожний із них окремо прекрасно собі уявляв безглуздя й марність говорити тепер на голодний шлунок про якісь там нові освітні плани, дошукуватись нових методів, коли немає чого їсти, нема підручників, нема зшитків і бракує навіть пер. Кожний із них розцінював свою участь у засіданнях і нарадах як гру в дурня, одначе, зібравшись докупи, вони удавали, ніби працюють, обмірковують і шукають. Це не виходило в них, бо хотілось дізнатись про пайку, про останні свіжі чутки й мерщій податись на свій город посапати огірки та картоплю. Через це педагоги не затримувались на засіданнях.
Одначе сьогодні засідання не йшло їм у душу. Ханов підпер пальцями скроні, вивалив понад окуляри очі і знову вдався до колег.
— Так, може, вже почнім?
Борисенко прудко, мов підколотий, устав і нервовою ходою зміряв учительську.
— Я, власне кажучи, хотів спочатку запитати... — Борисенко зупинився і глянув Горобенкові в вічі. — Да... так я хотів запитати, чи вважають шановні колеги за... — Борисенко запнувся, погладив борідку "рішельє" і з притиском сказав: — за нормальне, що лектор української мови, товариш Горобенко, дозволяє собі передавати на стороні все те, що ми тут говоримо?..
Горобенко штучно посміхнувся, але нараз почув, як йому зашарілись щоки і стало душно.
Гусак єхидно процідив серед тиші:
— Да-а...
— Вікторе Семеновичу, може, ви це відкладете?.. У нас зараз є важливі справи, — спробував був розвіяти інцидент, що грізно навис в учительській, збентежений Ханов, але Гусак рішуче заперечив:
— Нет, как же? Так нельзя... Это касается нас всех, мы не можем...
Макарон холодними, слюдистими очима байдуже глянув на Горобенка і мовчки пожував слину.
Горобекко закинув за коліно ногу й намагався витримати Борисенків погляд. Він навіть глухо мугикнув:
— Ну, ну... прошу...
Це обурило Борисенка. Він одвернувся до педагогів і мелодраматично проспівав млосним баритоном:
— Я питаю, чи можемо ми погодитись, щоб за нами шпіонили, щоб ябедничали на нас?! Гусак заскреготів стільцем:
— Это просто возмутительно!..
Горобенко підвівся й простягнув до Ханова руку:
— Я прошу слова.
Борисенко сів і зневажливо задер голову:
— Вот именно. Пожалуйста уж объясните нам это, товарищ Горобенко!
Гусак накивував Макаронові бровою:
— Интересно, право...
Ханов знову тривожно засіпався на стільці й не знав куди подіти очі; "Может быть, мы это, товарищи, как-нибудь..."
Але Горобенко вже одійшов од свого стільця й стиснув його спинку руками.
— Так ось, прошу. Я не гадаю тут, розуміється, виправдуватись, я тільки хочу сказати...
Гусак стрепенувся й поспішно перебив:
— Мне кажется — это несколько неудобно, что лектор украинского языка говорит здесь по-украински... Ведь мы не понимаем...
Ханов підвівся й нетерпляче застукотів пальцями по столу:
— Извините, Николай Иванович, в нашей республике каждый гражданин может говорить на своем наречии. Кроме того, ведь мы живем на Украине...
Горобенко здригнувся і щільно стулив губи, Ханов із жахом чекав на його слова. Горобенко перечекав хвилину, потер долонею щоку і важко, мов уперше потрапив сюди, провів очима по кімнаті.
— Та-а-ак... Це дуже добре, що ми договорились... Тепер усе ясно.
Учительська потонула в напруженій тиші. І тоді з небувалою силою вибухнуло в Горобенка й ударило по учительській:
— Тут сидить справжня контрреволюція! Педагоги стрепенулись і застигли. Горобенко рубонув ще раз:
— Я вживу заходів розігнати цю лавочку... Досить! Ханов скочив із місця і, благаючи, простер до Горобенка руки:
— Виноват! Константан Петрович! Зачем же так? Голубчик, ведь здесь явное недоразумение...
Зблідлий Гусак сквапно задріботів куценькими, кривими ногами до Горобенка:
— Нет, товарищ Горобенко... разрешите мне... вы совсем не поняли... я совершенно не хотел...
Горобенко закинув на потилицю чуба, а потім протяжно й урочисто сказав:
— Я скінчив. Мені нема чого більше говорити з вами Тут є робота тільки для чека...
Горобенко круто повернувся й вийшов з кімнати. Учительська завмерла в останній сцені гегелівського "Ревізора".
Востаннє Горобенко штовхнув парадні двері з пружиною колишньої своєї гімназії, і вони лунко і непривітно за ним позаду грюкнули.
"Так! Тут кінчено. Тут середини нема і не може бути! Ввечері напишу відповідний звіт і передам Зіверту для чека..."
Горобенко швидко йшов опівденними спорожнілими вулицями, але в грудях ще пекло й підганяло мерщій одійти від педтехнікуму.
(Продовження на наступній сторінці)