Видно, мати все-таки поплакала трохи і вже нетерпляче його чекала, бо й стіл був накритий, і воду гріли в глеках. Цю зустріч він уже нібито пережив, точніше, описав. Прочитав тих кільканадцять сторінок Ернст Нойбауер, поплескав по плечу і мовив: "Чоловіче добрий! Побачене тобою, пережите, прочитане, спогадане у твоїй трансформації ідеально вільне, як дитя з утроби, і доцільне, і смішне, і недозволен© вбоге, але світ 'деи для нас новий, абсолютно незалежний від волі окремих осіб, він підпорядкований рухові галактик, це Бог, безмір'я, вічність. Поезія і дійсність, смерть і народження, конечність і безконечність усього сущого. Ти не маєш права мовчати, хоч я волів би, щоб ти залишався німецьким поетом, не приземлювався до цього недорікуватого язичія. Та не слухай мене, дурня. У нас, німців, є Гете, неперевершений І ете. Якщо ти писатимеш німецькою мовою, історія це назве твоїм персональним бунтом проти темряви. Тої комбінаторики ваші західні русини стільки наплодили, що вже не усвідомлюють власного існування. Пиши, як хочеш і що хочеш, тільки пиши. У тебе не тільки талант живописати. Він народився у щасливій сукупності з талантом розуміти інших. Бажаю тобі тільки щастя". Нойбауерів риторичний виплеск мало чим відрізнявся від інших, висловлених ним за чаркою у вдови Марошані, та ще в присутності чарівної Емілії. Але саме завдяки присутності Емілії Федькович усе сприйняв за чисту монету і, можливо, з того вечора почав серйозно думати про свою літературну роботу. Він поцілував матір у руку і в обидві щоки, притлумив схлипування в глибині грудей і подумав: "Вона начебто пишається сином-офіце-ром, не сином-поетом, хоч я писав їй, що покидаю військову службу заради того, щоб зайнятися творчістю".
Мати мовби прочитала в синових очах невисловлений докір і, посміхнувшись, показала рукою на вішак біля одвірка:
— Скидай з себе це рекрутське лахміття, Меланія подасть теплої води вмитися, і переодягайся в наше. Будемо вечеряти... Меланіє, ти принесла кислих огірочків? А чому досі не порізала, як у нас водиться? — До Юрія: — Я вже зовсім немічна, синочку, не покидаю цього лігва, навіть коли надворі сонячно і тепло. Неміч. Неміч сили, неміч волі, розрід мозку... Стара я, сину. Слава Богу, ти дістався додому, захистиш мою старість.
Він узяв з вішака домоткану білизну, гачі, кептарик, рипучий ремінний черес, подзьобаний мідними капсулами. Замилуваним оком попестив старовинні пістолі на прилавку і топірець лепської роботи, рушницю і — задля чого? — товстезне перевесло коралових намист. Із комірки, куди йому подали воду, запахло пареним рум'янком. Меланія принесла із світлиці складене простирадло і вдавано со-
Сомливо, якось поза себе, тицьнула на прилавок. Дивно, е, що досі в цій хаті вважалося низьким смаком, тепер годилося для нього, готувалося для нього, давалося йому на догоду.
Він зайшов до комірки, зиркнув на заслонене віконце й роздягся. А тоді раптом розсміявся. О дитя, прийми воду повелителя світу, яка є нашим життям. Вона служить для омивання і очищення. Нехай згладять і зітруть ці краплі гріх, що пристав до тебе перед створенням світу, бо всі ми перебуваємо під його владою.
"Нарешті я вернувся в царство миру".
—Ви не взяли простирадло,—постукала в двері Меланія.
— Забув, валаамова ослице, — пробурмотів він у відповідь. — Я маю рушник, дякую.
Голос його пролунав у пустій комірці так дзвінко, що він несамохіть відслонив лляну фіраночку і подивився на своє відображення у віконці.
"Ні, це не сагсеге duro3. Я дома".
Він зодягся в гуцульську ношу, а мундир дбайливо вклав до валізи. Вернувшись, побачив на скрині пляшку якоїсь рожевої наливки і пляшку аж синюватої (мабуть, од давності) сливовиці. Мати безцеремонно, як до служниці, мовила до Меланії:
— Почастуйтеся, Меланю, за приїзд мого сина та й покинь нас на сьогодні погуторити, порадитися про родинні справи. Пийте без мене, я і за ліпшого здоров я не брала до вуст. Пийте на здоров'ячко.
Юрію ніколи не доводилося бачити дома такого щедрого столу. Вуджена дичина, ковбаса, маринади; начинка м'ясна, начинка овочева; бринзя, гуслянка; варення малинове, вишневе, з чорниці; засмажені на сметані опеньки, солені боровики... Гуцули, наскільки він знав, навіть заможні, навіть жупани, не дуже вибірливіу стравах. Схоже, що мати готувалася до цього свята, переоравши усі рецепти з попівських кулінарних записників від Розтоків до Се-лятина. Він писав матері, що приїде, можливо, на Різдво. Отже, все, під чим вгиналася ляда скрині, безперервно поновлювалося, підновлювалося, консервувалося аж до сьогоднішнього вечора.
Коли Меланія пішла, мати спитала:
— З батьком бачився?
Юрій кивнув і машинально поправив окуляри. —Ти писав, що в тебе погано з зором...
— Сліпну, матусю.
— І як там пан Гординський поживають?
— Гордо бідують і гордо нездужають. Дашкевичка похитала головою, застромила молитовник
під подушку і захлипала сухими сльозами. Юрій пройшовся з кутка в куток.
— Ти мені писав, що хочеш покинути їхнє католицьке віросповідання.
— Я це зробив, матусю.
— Кажи мені "мамо" і скажи, як тебе звати.
Він нервово спинився посеред кімнати, зняв і знову почепив "галілеївські телескопи", як жартома називав свої окуляри, і чогось у цю мить пошкодував, що не в мундирі: в ньому він ходив, наче в масці, йому було легше розмовляти всюди і в будь-яких ситуаціях.
— Мамо, я віднині Федькович. У метричному свідоцтві я записався Юрієм. Своїх близьких я просив би називати мене, як в горах, Юром.
Дашкевичка заплакала.
— Я народила тебе Осипом, сину. Ти не нас, твоїх батьків, зрікся. Ти зрікся самого себе. Не на добро це, сину.
Народитися в тридцять років — це лишитися ще на двадцять років незрілою людиною. Чому ти не порадився зі мною? Чому з батьком не порадився? Ми з ним не живемо, але ти наш син, Осипе... Юрію... Юре... Ти знімаєш з себе мундир, але залишаєшся офіцером, ти одягаєш народний стрій, а залишаєшся рекрутом... Ти одягаєш свій мундир, але в тобі живе гуцул і живе мій син, син Гординського, син гір.
— Мені здається, мамо, що і вам, і батькові дуже хотілося, щоб я залишився сином Гордині, а не Сторонця. Принаймні сином батькового придомку, якого я не знав і знати не волю.
— Я ні з Гордині, ні з Федьковичів нічого не мала. Вони мені дали тільки чоловіка, який став батьком мого, єдиного тепер, сина. Але Гординський став батьком не тільки мого єдиного сина. Він став батьком поета Буковини. Як мама, як сама природа, я про це нині з болем мислю, Юрію. Ти мене не назвеш жінкою без спогадів, жінкою, яка ворушить пам'ять інших, щоб знайти в чужій пам'яті щось своє, живе. Я мала що згадати до твого народження, а Гординський, хоч який був молодий, тримав у пам'яті долю великого роду. Це ти від нас узяв, а як розпорядився! А як ще розпорядишся? Чи пощастить тобі в житті на людське довір'я?
Федькович зітхнув.
— І ви, і батько складаєте мені ціну за мої помилки чи вади. На жаль, ви не бачите інших рівнів за мною. Краще признайтеся, що у вас бракує причин для того, щоб мене звинувачувати. Через вас, через ваші незлагоди пішла марно половина мого життя. Дозвольте мені спокійно пожити в цій хаті без ваших повчань і докорів.
— Живи, сину. Віднині ти тут господар. Тільки не ображай мене на схилі віку: половину прибутків від маєтку я хочу тримати в своїх руках до самої смерті.
— Я забезпечений, мамо, мені вистачить того, що мені платить престол.
— Ні. Половина прибутків твоя, половина моя. І, будь ласка, не супереч мені в цьому. В тебе, сину, будуть видатки. Ти ж не ходитимеш у гачах з цього грубого сукна? І сорочок треба з тоншого полотна, і сардак пошиєш з оксамиту... А зійдешся з людьми — поставець не який-нсбудь личить. До якоїсь попівни завчащаєш — на квіти та шоколадку треба мати. Адже не збираєшся парубкувати до кінця життя?
— Мушу роздивитися, щоб не повторювати історії своїх батьків.
— Ну й роздивляйся, ніхто тебе не квапить. Але якщо думаєш лишатися довше, то на господарстві потрібна жінка. У старих парубків завжди кишені порвані, а стіни щури голками зшивають. Я запросила на завтра гостей — Мела-нія до ранку оббігає кого треба. Будуть родинами сторо-нецькі, торацькі, сергіївські. Покажися перед людьми, подивися на них, може, дівчину котрусь уподобаєш. Тижнем чи місяцем пізніше — яке це має значення? Колись мусить трапитися. Але під цей момент твоя нагода.
— То ви кажете, що ніхто мене не квапить, то влаштовуєте якісь оглядини. Чому це мусить відбутися завтра, не іншого дня? І молодицю послали в ніч, наче горить.
— Меланія ще до смерку осідлала нашого Гнідого. Юрій розсміявся:
— Меланія — на коні?
— Відьми люблять в сідлах гицкатися.
(Продовження на наступній сторінці)