Іван, мабуть, справді побоювався, що за братом стсжа, що він наведе на нього слід жандармерії. Він трохи прихи-мерився, обріс майном, дітками, не хотів ризикувати. Холодна була и перша, і остання зустріч, коли Іван послав Юрія в Нємц на службу до аптекаря. І якраз там Юрію почали говорити про солодкі медитації втомленого сторіччя, хоч це сторіччя настало пізніше, коли на світ з'явилися анонімні влади і владики й розпочався самовбивчий наступ людини на свою сутність і оточення.
...Усі проблеми залишилися. Боляче, що Іван боягузливо почав його уникати заради мізерного доброжитку, мучив підозрою. Юрій потрапив під вплив Реткеля, художника, людини з великою освітою, та, на жаль, з риб'ячими звичками.
...Лишилося все за межами спогадів: і не раз бачена Юрієм боягузливість, і розрахована підступність, і контрабандне вистежування заради безпеки нації, і золотий серп, і солодкий дощ, і безплідні роси. Вийшло, як у Вер-гілія: "Хто сміху батьків не побачив, того Бог не вшанує трапезою, а Богиня ложем".
Дід Верховик розповідав про село. Зледащів Сторонець між кріпацтвом і волею, геть закаправів.
— Ось мої... Він на Бісковому камені з чорним хлібом без оселедця, а вона плодить діток від старшин. Сама ж дурна, а чоловік — мов та ганчірка. Хлопець на око — вогонь і кров, а в родині рахітик. Видно, і на небо піде рахітиком, без чину, імені і становиська... Куди не поглянеш, їдять люди людей, ніби всі довкруж захотіли всістися на дванадцяти престолах. — Старий запалив довгу турецьку люльку і глипнув на Федьковича так, наче той йому в чомусь заперечував. Затягнувся й запитав: — Ви думаєте тут поживати чи в гості на побивку приїхали?
— Рвався сюди навіть крізь сон, — відказав Юрій. — Тут мої чертоги, й амброзія, й нектар. Світ мене втомив... Не так світ, як рекрутчина: я не вмію і не можу збиткуватися з простого жовніра, не здатен до тиранії. Моє пристанище в тих покинутих краях обняла пожежа, і нема такого білого голуб'яти, аби кинути в полум'я, що-небудь врятувати для вівтарів тевтона. За десять років я віддарував німцям усю смирну наших нещасних родин аж до чотирнадцятого коліна. Тепер я син людський, сирота без попередників; моє зцілення і сила — тільки отут, серед гір.
Несподівано у його пам'яті поновився весь огидний і лицемірний церемоніал "духовного народження" — чи пак! — утечі з католицької віри в православну. Хотілося сплюнути, бо сцена була ганебна, хоча б забриніло де-небудь скромне почуття гумору із "Золотого осла" Апулея! (...Жрець оголошує, що година настала, і веде мене... в найближчу лазню. Там після звичайного омивання, закликавши ласку богів, він з усією старанністю очищає мене окроплениям... Поставивши мене біля самих ніг богині і прошепотівши на вухо деякі настанови, благосне значення яких не можна висловити словами, він звелів мені... утриматися від обжерливості і... не торкатися вина. Свято виконую цей наказ... з великим трудом розриваю узи прагнень).
— Щось довго не вертається ваша донька, — мовив до старого, відмахуючись у думці від згадки про своє "переродження". — В моєму саквояжі пляшка сливовиці. Як ви дивитеся: ковтнемо по чарці? Даю слово, що питво жертовне. Ми цим не порушимо дерева добра і зла.
— А й не гріх. — Старий схопився з лави і нарізав лучком мамалиґи. — Як це в митрополита Георгія: Коли хто помочиться на схід, хай поклониться триста разів". Скропимо душу, і я за вас відіб'ю поклони. Закусите бринзею чи салом? І тим, і тим?.. Оце інша бесіда. Прошу, сідайте ближче. Видно, моя доня стала натякати Дашкевичці, що ваш приїзд почався з хвилини вашого від'їзду... Ну, за ваше здоров'ячко, сусіде; ми не сини Божі і своїм життям у гробі не дамо нікому життя. За здоров'я!
— За те, щоб щирими були.
— Аби дав Господь, наш володар од віку до віку.
— Ще по одній?
— А чом би ні, якщо не жартуєте!
Незважаючи на грубощі батька, Гординського, поневіряння серед примітивно-вульгарних людей у Молдавії і жорстокий цинізм рекрутчини, Федькович зберіг у собі чутливу і по-жіночому ніжну вдачу. Він ніби зсередини душі позирнув на старого Верховика, на його таке ж відьмацьке, як у доньки, обличчя і внутрішньо здригнувся: тут йому так само буде нелегко... Тут, між рідними горами, тонкострунними смереками, під пружком блакитного неба над Путилівкою. Його, окрім усього, не переставав мучити і підточувати образ потопленої в крові усіма монархами світу Весни народів1, і він зрозумів, що образ той буде йому тут увижатися в тисячах відбитків і слідів. Він неодмінно почує людські голоси гір, людський голос матеріземлі, яка благословила військо генерала Бема на допомогу Лук'янові Кобилиці, передавала на недосяжні відстані пісні легіонерів Мадзіні і Гарібальді, вторила революційному Кельну, одспівувала Петефі і Кошута, всіма барвами вітала другу республіку Франції. Повсюди запанувала рутина, і спалили вогненні вітри жадобу перемін. Недолугі часи загнали Федьковича між гірські лупаки, в безгомінний запуст — ніби спокутувати за те, що був дитиною Великої весни, не потримав у руках рушниці поруч з мужніми і нескорено-зламаними.
— З батечком виділися? — якось догідливо і в'їдливо спитав Верховик.
— З ним у мене покінчено.
— За матусю?
— І за матусю випльовую ординських зі свого життя. Але є більший карб. Цей здичавілий дворянин послав свого єдиного сина вартувати трон і при можливості закрити грудьми якогось недоліпка з роду Габсбургів. Під час походу в Італію я поклявся, що уб'ю Гординського, якщо вернуся.
Федькович обдивився світличку Верховиків. Злидні. А батька застав у якомусь блощичнику, в купі пір'я, між про-цвілими сухарями і покрученими хвостами оселедців. Такий бруд в людському житлі не присниться навіть циганам. "Я втратив стратегію особистості, — сказав Гординський, упізнаючи чи не впізнаючи сина. — У мене розмита натура, я втратив почуття істини, мене оточили віроломні єзуїти..." Він говорив польською мовою, згадував якісь національно-патріотичні міфи і намагався самоспокусливо лестити собі. "Я бачу, що і в вас зруйновані ілюзії щодо шляхти. Всезагальна мілітаризаторська тупість, неосмис-лений механіцизм поведінки, чад псевдолюдяності. Принципи темряви і самовизволення, торгаші зміщеними пропорціями... Кажуть, що не варто оздоблюватися на свій час, бо це буває не без шкоди для самого себе, та ви в мундирі австрійського офіцера, а не польського хрестоносця, нам нема про що говорити. Як ви тут опинилися?" Воротарка, яка привела Юрія до батькового льоху, мовчки втерла сльозу і знизала плечима. "Ви теж герой обіцянок? — запитав Адальберт Гординський-Федькович. — Я десь вас бачив і нібито розмовляв з вами. Лицарі шляхетської монодрами. Російський Миколка кров вам пустив зі скронь, хоч байстрятами народив не во Христі Олександр, архітектор Священного союзу, а Другий Олександрик проведе вам селянську реформу. Франц-Иосиф Перший вам нічого не дасть, бо ви не пошанували Рим".
— Рим?..
— Відень, — зітхнув Гординський.
— Я щойно з Відня, — відказав син.
— Як далеко нині Відень від Кракова і Варшави?
— На відстані одної октави Клеофаса Огінського.
— Дякую, сину, за правду.
— Батьку, я не збираюся співати вам "Якось заграв я зі скіптром". Вас лихоманить, дозвольте я залишуся тут на ніч. Воротарка принесе нам поїсти.
— Ні, ні. Мені передали, що ти порвав з моєю вірою. Батьківською вірою.
— Мабуть, я дуже погано зіграв комедію свого життя?.. А може, мені залишається сказати: "Якщо зіграв я гарно, поплещіть і проведіть благословенням добрим".
— Ні, ще не йди. Ні Октавіан Август, ні все, що про нього сказали пізніше, до нас анітрохи не стосується. Посидь. Розкажи, сину, що діється в Європі.
— Захаріаш Бем втратив Відень, потім усю Трансільванію, тепер служить у турецькій армії під іменем Амура-та-паші...
— Угорщина втратила Бема, а де Петефі?
— Загинув із своєю десяткою в околицях Пешта.
— А Лаиош?
— Утік. Засуджений урядом до страти.
— Вибач, сюди не доходять жодні вісті зі світу. Що сталося з Гарібальді?
— Воює досі. Тепер із папами, за возз'єднання Італії. Воює разом з синами, не так, як ми: врозріз з тобою. І не тільки з синами ходить в походи, з тисячами, батьку, ходить.
— Відповіси мені на останнє запитання? Я свої життєві і політичні принципи ні з ким тут не поділяв і не розділю. Я жив самотою, а самота безплідна. Я тебе, сину, не заслав у рекрутчину. Я послав тебе в Європу з гір, із закутня в Європу. Я був занадто багатий, щоб зробити тебе біднішим за себе, і занадто бідний, щоб послати тебе в інститут вищий, ніж армія, ніж прокураторство над цим немічним гуцульським краєм. Що в тебе було з Реткелем? Моє батьківське серце певне того, що я недарма вас розірвав.
Федькович подивився Гординському просто в очі. Він раптом знову зненавидів це посіріле вже, пристаркувате, спите чи спотворене якимись невідомими недугами обличчя. Колись він ще раз повторить ті самі слова:
Ich gehöre zu denen, Die am Wege sterben...2
— А... З "Уріеля Акости?" — зітхнув Гординський. — Що ти збираєшся робити далі?
Федькович відповів словами Вергілія:
Уздри, мій світе, що простір довколишній коливає 1 землю, і моря, і бездонне небо, Поглянь на все, що усміхнулось долі, Лиш би часину ще життя мені дано, Аби уславити творця і діяння його.
(Продовження на наступній сторінці)