«Полтва» Роман Андріяшик — сторінка 58

Читати онлайн роман Романа Андріяшика «Полтва»

A

    — Та gueule!38 — гаркнув агент. Постоявши у ваганні, сплюнув і пробурмотів: —Zut alors39.

    —Allez vous —en40, — просичав Юліан з якоюсь неосудною відчайдушністю.

    Агент вражено витріщився на цю дивну пару, мимовільним рухом сягнув по цигарку, ще раз сплюнув, та не посмів іти слідом.

    — Я переконався, що їм треба давати одкоша, — сказав Юліан, коли агент подався геть.

    — Ох, як ти мене перелякав, чоловіче добрий! — майже простогнала Марта. — А він, бач, знає французьку.

    — Наволоч проклята.

    — Ходімо, Юліане. Ходімо. Облиш це.

    — Merde...41

    — Та що таке з тобою, Цезарю! До того ж ти ніби скористався з висновків Ліхтенберга про французькі лайки.

    Юліан промовчав, тоді сказав:

    — Але ж цього сучого сина не посилали за нами! Крім того... мене дратує неминучість моїх подальших вчинків.

    — Хіба тобі вперше діяти за планом?

    — Тепер це дратує.

    — Візьми себе в руки, бо то погана прикмета.

    — Я знаю, Мартусю. Мене ніколи не стомлювала заздалегідь складена програма. Мабуть, ти до речі згадала Ліхтенберга. Він писав: "Я вважаю, що джерело більшості людських бід полягає в пасивності і м'якотілості". А від продовження цієї думки мені не раз ставало моторошно. "Нація, найбільш здатна до напруги сил, завжди була і найбільш вільною, і найбільш щасливою". Цікаво, що Ліхтенберг схильний був розглядати як взірець розбеще-но-вируючу Францію, а про своїх співвітчизників говорив: "Скажіть, чи є на світі така країна, крім Німеччини, де навчаються дерти носа раніше, ніж його прочищати?"

    Марта в душі посміхнулася. Усі Юліанові клопоти, весь смисл його турбот можна зрозуміти із двох-трьох реплік. Але для людини, яка не поділяє його занепокоєнь, він лишається незбагненним і навіть смішним. І Марті він довгий час здавався смішним...

    "Я була дівчиськом, — подумала вона. — Де я могла сприйняти життя як величезний клубок цілком конкретних протиріч! Од нього на мене віяло таємничістю. Юліанові категоричні висновки я вважала святенництвом. А помимо цього... Хіба можна найменшу дрібницю пов'язувати з великою політикою і перетворюватися зі звичайної людини (у цій звичайності скільки романтичного і привабливого!) на політичний сухарик, якусь штучну, начинену сентенціями істоту?! Тим часом, якщо мавпу-вання має довести світ до трагедії,— чорний злочин ховатися в панцирі патріархального простачка. Свид добре сказав: "Пересічна людина покликана до історичних справ". Це законне становище людини в нинішньому житті. Якщо пересічна людина не посяде його з ніяковості, незвичності чи пасивності, світ докотиться до поганого".

    Тепер Марті досить було Юліанового півслова, щоб відчути його настрій, уловити тему розмислів. Мовби зайвий раз пересвідчуючись у цьому, вона без будь-якого переходу сказала:

    — Я десь читала, Юліане, що людина, яка пробувала накласти на себе руки, вдруге цього не зробить. А чому покоління, що трагічно втратило батьків, повторює ті ж самі помилки?

    — До нещастя доріг багато, а від нещастя і стежки нема. Нові покоління прагнуть звільнитися як від спогадів про нещастя, так і від усвідомлення тої рокованої обставини, що з нього нема виходу.

    — А дороги, які до нього ведуть, залишаються?

    — І чимдалі їх стає все більше.

    — Значить, історія не вчить.

    — На жаль, не в тих масштабах. Життя ускладнюється, моральні вартості знецінюються, тут, аби не впасти духом, не розчаруватися, потрібна залізна воля.

    — І віра в людину.

    — Це само собою розуміється. Скільки, наприклад, мовлено і писано про те, що українці — недержавний від природи народ. А він же створив її — радянську державу. Якби зібрати все те скигління і самобичування і запустити в пропагандистську машину, скажімо, в Німеччині чи Франції, то, я гадаю, через певний час можна розхитати і ці цілком сформовані і дозрілі нації... Озирнися — не вернувся той тип?

    — Ні.

    — Ганьба.

    — Це ознака їх недолугості.

    — Але ми од цього не піднімаємося на силі.

    — Та й падати далі нікуди. Юліан осміхнувся.

    — Чудова філософія. Не той герой, що поборов, а той, що викрутився.

    Юліан вирішив, що їхати до Заліщиків, одразу в прикордонну зону, небезпечно, і купив квитки до Іване-Пус-того. Тернопільський поїзд стояв у Ходорові майже годину, та посадку оголошували тільки за п'ятнадцять хвилин до відходу. Марта вблагала провідника, щоб впустив їх з Юліаном до вагона.

    — Треба написати до Миросі, — сказала вона в купе. — Я зачула — залізничники чекають кур'єрського на Львів. Лист ще сьогодні трапить до Миросиних рук.

    — А відповідь? — запитав Юліан.

    — Мирося — поетеса, але дуже пунктуальна дівчина. Відповідь ми одержимо найдалі через три дні.

    — Цікаво, якими засобами конспірації ти скористаєшся тепер.

    — Ти хочеш мені нагадати, щоб я була обережною? Будь ласка. Лист до Мирослави я пишу від імені шанувальниці "Народу і долі" Ганни Скорик і адресую до редакції. У марпицях ви пильні, пане професійний... А значного недобачаєте.

    — Чого саме?

    — Я тобі не подарую сутички з агентом.

    — Пиши, пиши,— посміхнувся Юліан. Та через мить спитав: — А як ти збираєшся вручити мої статті?

    — Це вже моє діло. По-перше, я особисто їх не вручатиму. По-друге, вони ні в якому разі не запатарайкаються.

    — Аз приводу організації рідної школи ми ще побалакаємо?

    Марта поклала на столик олівець.

    — Юліане! Чи не зарано ці останні напучення?

    — Даруй, я не знаю, чим себе зайняти.

    Марта подала йому забуту кимось "Му$1 гоЬотісги".

    — ХТО така Ганна Скорик, Мартусю?

    — Безробітна вчителька з Козаччини. Ми познайомилися в поїзді.

    — Я ж то подумав: невже сітка її людей сягнула так далеко?

    — Читай газету, не шкилюй.

    — Ти вже закінчуєш?

    — Так. Ось і кур'єрський.

    Марта надписала адресу і вийшла з купе. Коли вона вернулась, Юліан перекладав речі у валізі.

    — Облиш, Цезарю.

    — Тоді говори що-небудь.

    — Тута, Юліане?

    — Стискається серце.

    — А мені знову стає порожньо, Юліаночку, — Марта притулилася щокою до його грудей.

    До Іване-Пустого поїзд прибув перед світанком. Локомотив одвели до водокачки, стихло. Юліан з Мартою оглянулися на два опустілі вагони біля роз'їзду. Чогось Марті згадалася стара, сповнена болю і сліз пісенька.

    Наїхали малярі Із чужої сторони, Змалювали неньку На білій стіні.

    Марта про себе, не пускаючи Юліанову руку, повторила мотив раз, другий і тихесенько проспівала: "Наїхали малярі..."

    — Не малювали вони її, — сказав Юліан. — Не малювали, моя сердешна гілко. Вони її вигнали, викурили і сіли за її стіл, за її хліб. Чула, як лисиці виселяють борсуків? Підкидають охайним борсукам червиву дохлятину, сміття і власні нечистоти. Борсуки щоденно очищають нору і підступи, та зрештою покидають оселю. Тоді лисиця розводить там потомство.

    — Ходімо до Мельниці пішки, — мовила Марта. — Може, напитаємо візника.

    Уздовж тракту молодим листом шуміли тополі. З видолинків, що скочувалися до Дністра, плив туман.

    — Зійшло сонце.

    — Дивись хоч тепер на мене, — сказав Юліан. — Не минай очима.

    — Дивлюся, Юліане.

    Вона поклала йому руки на рамена і розглядала зблизька, поводячи зіницями і ворушачи губами, мов перед нею був виконаний геніальним майстром портрет, а сама вона була мрійливим неуком.

    — Дивлюся, дивлюся, Юліане...

    — Ходімо, гілко. Як це мені раніше не спало до голови називати тебе гілкою!

    — Ти ж сухар, Юліане. Тюремний сухар.

    — Ходімо....

    — Признайся. Чого ти напав на фраера з дефензиви?

    — Я напав?

    — Ну, словом, ти був необачний.

    — У мені озвався джентльмен, що супроводжує даму.

    — Не ризикуй, Юліане. Я дуже прошу тебе. Добре?

    — Так, гілко.

    — Тепер ходімо.

    Сонце розливало своє проміння. В одному місці розплавлено зблиснув Дністер. По той бік ріки над пралісами білим сяйвом палахкотіла одинока хмарина. Повітря було напоєне свіжим, як вода, запахом озимини.

    — Аж не віриться, що ще вчора ми могли бавитися в сніжки.

    — Це найпівденніший пункт Галичини.

    — Дивися: онде смуга сірих скель. Мабуть, там Збруч.

    — І кордон.

    — Із обох боків націлені жерла кулеметів.

    — Не тільки...

    — І заслони з колючого дроту...

    — І траншеї, і секрети, і безконечні гони розпушеної ріллі, якій не дозволено родити.

    — Юліане, навіщо тебе посилають туди?

    — Треба, гілко.

    Увечері того ж дня Ганна Скорик заховала їх на горищі, повідомивши, що на кордоні вкрай неспокійно: повелося, що майже кожної ночі хтось пробує перепливати або Збруч, або ж Дністер, варто зчинитися метушні з одного боку— і починається перехресна стрілянина.

    (Продовження на наступній сторінці)