— Та gueule!38 — гаркнув агент. Постоявши у ваганні, сплюнув і пробурмотів: —Zut alors39.
—Allez vous —en40, — просичав Юліан з якоюсь неосудною відчайдушністю.
Агент вражено витріщився на цю дивну пару, мимовільним рухом сягнув по цигарку, ще раз сплюнув, та не посмів іти слідом.
— Я переконався, що їм треба давати одкоша, — сказав Юліан, коли агент подався геть.
— Ох, як ти мене перелякав, чоловіче добрий! — майже простогнала Марта. — А він, бач, знає французьку.
— Наволоч проклята.
— Ходімо, Юліане. Ходімо. Облиш це.
— Merde...41
— Та що таке з тобою, Цезарю! До того ж ти ніби скористався з висновків Ліхтенберга про французькі лайки.
Юліан промовчав, тоді сказав:
— Але ж цього сучого сина не посилали за нами! Крім того... мене дратує неминучість моїх подальших вчинків.
— Хіба тобі вперше діяти за планом?
— Тепер це дратує.
— Візьми себе в руки, бо то погана прикмета.
— Я знаю, Мартусю. Мене ніколи не стомлювала заздалегідь складена програма. Мабуть, ти до речі згадала Ліхтенберга. Він писав: "Я вважаю, що джерело більшості людських бід полягає в пасивності і м'якотілості". А від продовження цієї думки мені не раз ставало моторошно. "Нація, найбільш здатна до напруги сил, завжди була і найбільш вільною, і найбільш щасливою". Цікаво, що Ліхтенберг схильний був розглядати як взірець розбеще-но-вируючу Францію, а про своїх співвітчизників говорив: "Скажіть, чи є на світі така країна, крім Німеччини, де навчаються дерти носа раніше, ніж його прочищати?"
Марта в душі посміхнулася. Усі Юліанові клопоти, весь смисл його турбот можна зрозуміти із двох-трьох реплік. Але для людини, яка не поділяє його занепокоєнь, він лишається незбагненним і навіть смішним. І Марті він довгий час здавався смішним...
"Я була дівчиськом, — подумала вона. — Де я могла сприйняти життя як величезний клубок цілком конкретних протиріч! Од нього на мене віяло таємничістю. Юліанові категоричні висновки я вважала святенництвом. А помимо цього... Хіба можна найменшу дрібницю пов'язувати з великою політикою і перетворюватися зі звичайної людини (у цій звичайності скільки романтичного і привабливого!) на політичний сухарик, якусь штучну, начинену сентенціями істоту?! Тим часом, якщо мавпу-вання має довести світ до трагедії,— чорний злочин ховатися в панцирі патріархального простачка. Свид добре сказав: "Пересічна людина покликана до історичних справ". Це законне становище людини в нинішньому житті. Якщо пересічна людина не посяде його з ніяковості, незвичності чи пасивності, світ докотиться до поганого".
Тепер Марті досить було Юліанового півслова, щоб відчути його настрій, уловити тему розмислів. Мовби зайвий раз пересвідчуючись у цьому, вона без будь-якого переходу сказала:
— Я десь читала, Юліане, що людина, яка пробувала накласти на себе руки, вдруге цього не зробить. А чому покоління, що трагічно втратило батьків, повторює ті ж самі помилки?
— До нещастя доріг багато, а від нещастя і стежки нема. Нові покоління прагнуть звільнитися як від спогадів про нещастя, так і від усвідомлення тої рокованої обставини, що з нього нема виходу.
— А дороги, які до нього ведуть, залишаються?
— І чимдалі їх стає все більше.
— Значить, історія не вчить.
— На жаль, не в тих масштабах. Життя ускладнюється, моральні вартості знецінюються, тут, аби не впасти духом, не розчаруватися, потрібна залізна воля.
— І віра в людину.
— Це само собою розуміється. Скільки, наприклад, мовлено і писано про те, що українці — недержавний від природи народ. А він же створив її — радянську державу. Якби зібрати все те скигління і самобичування і запустити в пропагандистську машину, скажімо, в Німеччині чи Франції, то, я гадаю, через певний час можна розхитати і ці цілком сформовані і дозрілі нації... Озирнися — не вернувся той тип?
— Ні.
— Ганьба.
— Це ознака їх недолугості.
— Але ми од цього не піднімаємося на силі.
— Та й падати далі нікуди. Юліан осміхнувся.
— Чудова філософія. Не той герой, що поборов, а той, що викрутився.
Юліан вирішив, що їхати до Заліщиків, одразу в прикордонну зону, небезпечно, і купив квитки до Іване-Пус-того. Тернопільський поїзд стояв у Ходорові майже годину, та посадку оголошували тільки за п'ятнадцять хвилин до відходу. Марта вблагала провідника, щоб впустив їх з Юліаном до вагона.
— Треба написати до Миросі, — сказала вона в купе. — Я зачула — залізничники чекають кур'єрського на Львів. Лист ще сьогодні трапить до Миросиних рук.
— А відповідь? — запитав Юліан.
— Мирося — поетеса, але дуже пунктуальна дівчина. Відповідь ми одержимо найдалі через три дні.
— Цікаво, якими засобами конспірації ти скористаєшся тепер.
— Ти хочеш мені нагадати, щоб я була обережною? Будь ласка. Лист до Мирослави я пишу від імені шанувальниці "Народу і долі" Ганни Скорик і адресую до редакції. У марпицях ви пильні, пане професійний... А значного недобачаєте.
— Чого саме?
— Я тобі не подарую сутички з агентом.
— Пиши, пиши,— посміхнувся Юліан. Та через мить спитав: — А як ти збираєшся вручити мої статті?
— Це вже моє діло. По-перше, я особисто їх не вручатиму. По-друге, вони ні в якому разі не запатарайкаються.
— Аз приводу організації рідної школи ми ще побалакаємо?
Марта поклала на столик олівець.
— Юліане! Чи не зарано ці останні напучення?
— Даруй, я не знаю, чим себе зайняти.
Марта подала йому забуту кимось "Му$1 гоЬотісги".
— ХТО така Ганна Скорик, Мартусю?
— Безробітна вчителька з Козаччини. Ми познайомилися в поїзді.
— Я ж то подумав: невже сітка її людей сягнула так далеко?
— Читай газету, не шкилюй.
— Ти вже закінчуєш?
— Так. Ось і кур'єрський.
Марта надписала адресу і вийшла з купе. Коли вона вернулась, Юліан перекладав речі у валізі.
— Облиш, Цезарю.
— Тоді говори що-небудь.
— Тута, Юліане?
— Стискається серце.
— А мені знову стає порожньо, Юліаночку, — Марта притулилася щокою до його грудей.
До Іване-Пустого поїзд прибув перед світанком. Локомотив одвели до водокачки, стихло. Юліан з Мартою оглянулися на два опустілі вагони біля роз'їзду. Чогось Марті згадалася стара, сповнена болю і сліз пісенька.
Наїхали малярі Із чужої сторони, Змалювали неньку На білій стіні.
Марта про себе, не пускаючи Юліанову руку, повторила мотив раз, другий і тихесенько проспівала: "Наїхали малярі..."
— Не малювали вони її, — сказав Юліан. — Не малювали, моя сердешна гілко. Вони її вигнали, викурили і сіли за її стіл, за її хліб. Чула, як лисиці виселяють борсуків? Підкидають охайним борсукам червиву дохлятину, сміття і власні нечистоти. Борсуки щоденно очищають нору і підступи, та зрештою покидають оселю. Тоді лисиця розводить там потомство.
— Ходімо до Мельниці пішки, — мовила Марта. — Може, напитаємо візника.
Уздовж тракту молодим листом шуміли тополі. З видолинків, що скочувалися до Дністра, плив туман.
— Зійшло сонце.
— Дивись хоч тепер на мене, — сказав Юліан. — Не минай очима.
— Дивлюся, Юліане.
Вона поклала йому руки на рамена і розглядала зблизька, поводячи зіницями і ворушачи губами, мов перед нею був виконаний геніальним майстром портрет, а сама вона була мрійливим неуком.
— Дивлюся, дивлюся, Юліане...
— Ходімо, гілко. Як це мені раніше не спало до голови називати тебе гілкою!
— Ти ж сухар, Юліане. Тюремний сухар.
— Ходімо....
— Признайся. Чого ти напав на фраера з дефензиви?
— Я напав?
— Ну, словом, ти був необачний.
— У мені озвався джентльмен, що супроводжує даму.
— Не ризикуй, Юліане. Я дуже прошу тебе. Добре?
— Так, гілко.
— Тепер ходімо.
Сонце розливало своє проміння. В одному місці розплавлено зблиснув Дністер. По той бік ріки над пралісами білим сяйвом палахкотіла одинока хмарина. Повітря було напоєне свіжим, як вода, запахом озимини.
— Аж не віриться, що ще вчора ми могли бавитися в сніжки.
— Це найпівденніший пункт Галичини.
— Дивися: онде смуга сірих скель. Мабуть, там Збруч.
— І кордон.
— Із обох боків націлені жерла кулеметів.
— Не тільки...
— І заслони з колючого дроту...
— І траншеї, і секрети, і безконечні гони розпушеної ріллі, якій не дозволено родити.
— Юліане, навіщо тебе посилають туди?
— Треба, гілко.
Увечері того ж дня Ганна Скорик заховала їх на горищі, повідомивши, що на кордоні вкрай неспокійно: повелося, що майже кожної ночі хтось пробує перепливати або Збруч, або ж Дністер, варто зчинитися метушні з одного боку— і починається перехресна стрілянина.
(Продовження на наступній сторінці)