— Додому не берете учнів?
— Це, пані, неможливо.
її мовби мучить досада. Як і тоді, над Дністром, коли годилося сказати Юліанові: "Я чесна", — мені бракує слів. "Я вас не видам, говоріть..." — "Я приблизно здогадуюся, яка тепер ситуація'. — "Можете не критися, я теж кра-мольниця...
Вона перебирає коралі і дивиться у вікно. Дорожники ставлять зимові щити. Між чоловіками кілька дівчат. Парубійко у підкороченій шинелі термосить як грушу дебелу дівицю у червоному півкожушку.
Дамочка переводить погляд на мене.
— Вас оштрафують раз, вдруге, тоді пригрозять, що вивезуть на піски в Мазурщину. 1 селян, що шукають українського вчителя, обкладають штрафами. 'Ma pan j$zyk polski!"23
Далі вона говорила, не зводячи очей.
— Оце батько відрядив мене до стрия — він тут, на Львівщині, працює писарем у сільській канцелярії. Каже батько: "Може, стрий тебе де-небудь прилаштує, він ходить у начальстві . Але всюди одне й те саме. То лиш з вікна політика здається дивницею. Ну й стара погудка — на нову дудку. Та нехай пропадом пропадають школи, каже дядько, якщо через них мені терпіти, а потому бідуватимуть діти, бо їм не знайдеться місця, крім чужини. Онде: хто з українців покінчив науки, всіх відлакували на каторгу. Мої діди і прадіди без університетів пережили орду, ляхів, тевтонів і всіляких інших швабів. Я, темний, даю собі раду коло землі, то й мої діти якось відкапарять, що їм Бог призначив.
Я уважно слухаю і час від часу похитую головою. Мабуть, незнайомка починає мені довіряти. Найда, Полянський і навіть Юліан запідозриш б, що це конфідентка.
— Не приведи Господи наразитися на перевертнів, — дамочка засукує рукав, вище зап'ястя червоніє рубець недавньої рани. — "Budziesz pokrojona nа plasterki!"24 Найцікавіше, що це ті самі запроданці, які шаленіли при Австрії. Даю слово, якби прийшли іспанці чи турки — вони миттю переличкуються, віддадуть на шибеницю нинішніх панів і далі знущатимуться над рідним братом. Чули анекдот? Дядько скаржиться лікареві на болі в шлунку. Лікар зробив розтин, аж там... дядьків батько. Людям, які народжують таку гидь, треба серйозно подбати про оздоровлення. Вибачте, повело мене, мов не до добра.
— А про що нині говорити! Одне всім стало хроном у носі.
Дамочка з явним полегшенням усміхнулася.
— Та я вже, пані, перестала боятися. Двічі не вмирати. — І простягнула руку. — Познайомимося? Оксана Скорик.
— З приємністю, Марта Чорнеза.
Я в душі посміхаюся: усіх, хто мені коли-небудь придавався, я тільки вміла вислухати. Думаю і повторюю собі подумки: "Оксана... Скорик Оксана..."
— Ви працюєте у "Землі і долі"?
— Ми називаємо її "Ні землі, ні долі".
Обидві сміємося. Я крадькома поглядаю на годинник.
— Я теж щось про вас чула, пані Оксано.
— Бачите, як буває! — Та вона одразу ж спохмурніла.— Я була героїнею одної мелодрами. Ми чемно не будемо торкатися цього, пані Марто. Розбудовують Львів?
— Зводять котеджі для колоністів.
— І, мабуть, казарми?
— Поки що визволителів розмістили в школах і лікарнях.
— Львів завше був замаскованою казармою. Колись я утікала від бубнів і солдатського човгання на Княжу гору.
Аж тепер я хвилююся по-справжньому. Через півтори години я повинна зійти з поїзда. Це свинство,—думаю, — що ти порвала з родиною. Може, через це тобі "таланить" ужитті..."
— Я, — каже Оксана Скорик, — любила туди ходити восени, коли місто гнобила мряка. Здерешся на верх гори, бачиш тільки церковні бані і шпилі костелів... і закам'янієш. Вони то тут, то там пробиваються із туману, як корони на сивих головах владик. Мені привиджалися обличчя: благородні і хтиві, втомлені й усміхнені. Я, пані Марто, виросла з татусевого ремства. Мій батько — хатній бунтар. Він на людях мовчазний, але послухали б ви його дома! Я взагалі не розумію, що таке — кого-небудь наслідувати, одначе батькове хатнє ремство, здається, передалося мені. — Оксана Скорик стримала ніякову усмішку. — Між іншим, вусіх патріотичних родинах потомство трохи дивакувате. Правда, я часом дотепна, коли йдеться про сильних світу, та я вас соромлюся: ви журналістка, вам приїлися всі стилі... То, кажу, мені привиджалися обличчя можновладців. Я думала: ці люди кохали і... вбивали. Жорстокіший був той, хто щорічно страчував тисячі. Але і добрі, і жорстокі ходили в чужі землі убивати чужі народи. Історики ще ні разу по-справжньому не змалювали народовбивства. Навіть про війни не розповідають повної правди. Батько передплачує збірники документів про минулу війну—і б'є кулаками об стіл. Адже і австрійське, і російське військове мистецтво зводилося ось до чого: в одному місці кидали на вибиття кілька армій, щоб в іншому місці просунутися на кілометр-два і наробити в газетах "переможного" галасу. Словом, історія без'язика... На Княжу гору долинали солдатські пісні, в котрих згадувалося ім'я імператора. Я знала, що ключ від міських воріт зберігається у цісарського намісника, що намісник не передасть нікому цю символічну залізячку навіть під загрозою смерті (вам, певно, відомо, що у вісімнадцятому році Гуйн саме так повівся). Я вигадувала. Ось викрала ключ. Усе вирішується легко і просто, наче в казці. Але згодом я збагнула, що Львів — замаскована казарма і нам залишається до скону шепотіти молитву втрат і зречень... На вулицях Львова човгають цісарські солдати, галалай-кають пісень, де в кожному куплеті згадується імператор, цей спів схожий на скигління, і моє серце пронизує туга. Вовки, думала я, певно, відчувають, що люди — їх наиза-пекліші вороги. Чи не тому, коли в лісі заплаче дитина, збившись з дороги, звірі приводять її до вовчиці, щоб виховати вовченям. "Що ж діяти?" — питала я себе. А над ратушею купався у промінні цісарський прапор і нагадував шматок веселки між вітрилами проклятого корабля. Я видряпувалася на замкову стіну, мені ставало страшно, і тоді, як сотні разів до цього, під муром зупинявся дідусь із потравмованою уявою. "Лихо без причини, — кдзав він беззубим ротом. — Ви, добродійко, пам'ятник?" Його очі були неворушкі, як у дресированої вівчарки. Він умощувався на камені і розгортав на колінах лікарський підручник Крупинського. Ця книжка побачила світ два сторіччя тому. Букіністи її оцінювали на вагу золота, тим часом дідусь був зодягнутий у полатану куртку. "Бальзак казав, — чула я знизу, — що ідеї знешкоджують ідеями. Як же тоді, поясніть, ідеї вбили, нічого не пропонуючи взамін?" Тонкі тремтячі пальці бігали між рядками, чогось шукаючи. Я утікала з Княжої гори до солдатських бубнів... Мої львівські походеньки — як голодний сон ботокуда.
Ще один монолог, думаю я. Жіночу; Спілку галицького відродження Юліан називав "апеляцією до богобоязливих начальників". "Майте сумління, — перекривляв він жвавих діячок. — Не нищте нас, ви берете страшний гріх на душу".
Пригадую, у гімназії з рук до рук ходила вирізка з пожовклої газети, де писалося про драму Оксани Скорик. То теж був університетський конфлікт. З цісарського благословення польські паничі і професура домагалися спольщення університету, мовляв, це тепер заклад світового значення. На вулицях виросли барикади, тоді вбили Оксаниного нареченого. "Юна галицька патріотка,— писала газета, — зі спротиву полонізації і з розпуки за коханим вчинила замах на власне життя. На щастя, лікарям вдалося відрятувати дівчину".
Ще сорок хвилин.
У сусідньому купе життєрадісний баритон заспівав "Вечір надворі". Голос розростався, як полум'я, плив оксамитовими тасьмами, западав у сумовиті петлі.
— Видно, професіонал,— сказала Оксана Скорик. Коли співак замовк, вона в задумі додала: — В житті безліч спалахів, які вертають нас аж до дитинства, коли світ здавався яскравим і добрим. Припустімо, що це знаменитий артист їде в гості до батьків. Уявив собі зустріч — і стрепенулося серце. І вже намагається забути далину, де не потребував запобігливих маминих турбот і батькового слова. Вам ще не надокучили мої теревені, пані Марто? Я рада, що ми познайомилися. До речі, я ваша постійна читачка. Ви мусите бувати на місцях злочинів? Видно, каторжний обов'язок.
Мені стає смішно.
— Я всі жахи вигадую, пані Оксано. Співрозмовниця спантеличена, готова обуритися. Одриваю шматок газети.
— Прочитати? Послухайте, будь ласка. Пані Олександра М. в день народження отримала рекомендовану банде-ролю, в якій знайшла ропуху. Подумавши, що це даруночок" зятя (той мешкав у пані М. п'ятий рік), розгнівана дама подала йому до столу зварену ропуху. В часі суперечки і смиканини пані М. втратила два пальці лівої ноги: їх обрубав кухонний сікач, що впав зі столика.
— Це ж "Огіегшік шаоgt;уу", пані Марто!
— Ось правдоподібніша версія. Зять пані М. вернувся після марних пошуків роботи. Пані М. налила супу, але зять устромився в "ТгуЬшш гоЬопіісги". Обоє були роздратовані, з випадкової репліки вибухнула сварка, і зять запустив у тещу сікачем. Та на суді пані М. несподівано заявила, що сікач упав зі столика, її вблагала дати таке пояснення донька, що чекала дитини... Мабуть, ви перестанете читати мої репортажі.
— З вашою уявою писати книжки.
— Наповнені побутовими анекдотами, як "Земля і доля"!
— Я починаю дещо розуміти. Анекдот посів павиний трон?
(Продовження на наступній сторінці)