— Мені треба побувати в двох місцях, — сказала Марта. — Якщо маєте час підпровадити мене, я вам скажу чому.
— Залюбки, Мартусю. Я не менш вільний, ніж ви. То чому?
— З людьми, з якими стикаюся вперше, я поводжуся, як усі смертні. І дивлюся у вічі, і сміюся, не одводячи погляду. А потім... Потім я ношу в пам'яті образ людини і тверду думку про неї. Не дивлюся, либонь, тому, що такі звичайні особливості обличчя, як здатність усміхатися, чи виражати збентеженість, чи злість, — я багато разів у цьому переконувалась, — вводять мене в оману. Сльоза мене зворушує, розчулює, і я прощаю негідникові підлість. Усмішка примушує повірити в добродушність, якої нема. Ви знаєте, що з цього приводу говорив Стефан Балей? Що природа наділила людину поважнішою оболонкою, кращою і змістовнішою, ніж людина цього заслуговує. Внутрішньо (розумово і духовно) людина відстає від щедро і мистецьки виліпленої зовнішності. У золотій чарі вино широкого вжитку.
— Значить, ви розмовляєте не зі мною, а з моїм образом, що його склала ваша уява і ваш розум?
— Але ж дивлюся на вас! Бачите — дивлюся?
— Ви й на Юліана ніколи не зводите очей? — правив своєї Полянський, сміючись.
— Це стало звичкою.
— Так ніколи й не глянете? — весело допитувався Полянський.
— А я вам цього не скажу.
— Ну ось, ви вже ткнули мене в свій куток у вашій уяві. Так, Мартусю?
Марта кивнула.
— Ви неймовірна, мила і цікава жінка.
— Ні.
— Не заперечуйте.
— Мене як жінку доконали і висушили ваші чоловічі невдачі. Ваше політиканство, ваші намагання з'ясувати собі світ, у котрому судилося трохи помешкати. Десь у цих околицях мене можна жорстоко засудити. Я не сентиментальна, як мої посестри, не вмію химерити, я надто стримана і твереза, позбавлена поетичності... Я... Та годі. Заждіть мене хвилину, пане Полянський.
Вона перетнула вулицю і на мить закам'яніла над люком в канал. З-під чавунної деки долинав клекіт. Брудний клекіт. Марта поклала на деку гроно калини, обв язане барвінком і блакитною стрічкою.
"Заквітчай собі, Олесю, темні мури. А це тернові ягідки, щоб не збилася з ліку темних днів і безпросвітних ночей. Я з тобою, дитино. Я, серденько, з тобою. Ой, з тобою..."
Вона витерла очі, ще якийсь мент постояла, похиливши голову, і вернулась на тротуар.
— Ходімо, пане Полянський.
Якийсь час обоє мовчали. Марті ще вчувався Олесин голос, і їй від нього паморочилася голова, вона подумки благала: "Не муч, Олесю, не муч, дитино. Не муч, мені нестерпно важко". У Мартиних вухах задзвеніло безперервним дзвоном: "Мамо-мамо-мамо-мамо!" Вона зблідла і схопилась за груди.
Полянський допоміг їй зайти до крамнички, гукнув служницю, і та принесла склянку чаю.
Потім, на тротуарі, Полянський рішуче взяв Марту за руки і спитав:
— А тепер куди? До тюрми?
— Так...
— Мартусю,— почав суворо Полянський,— якщо ви не дасте обіцянки, що будете поводитися мужньо, я вас туди не пущу. Розумієте, не пущу? — Над його переніссям затемнів карб.— Я цього не чекав од вас. Я знаєте що хотів спитати?
— Що?
— Чому ви досі не берете Юліанове прізвище? Марта Господар. Ці два слова мені грають, як срібна струна. Вони мені додають снаги. Але що я бачу!..
— Облиште, — слабо озвалась Марта. — Ми не діти. Вона йшла, опираючись на його руку. Зупинилися на
протилежному від тюремного фасаду хіднику. Плитка стіна ряботіла на три чверті забіленими вікнами і решітчастими щитами. Під самим дахом з-за відхиленої кватирки цідилась нитка цигаркового диму.
— За цими мурами — ще один привид мого щастя, — сказала Марта. — Прощайте, привиди. Я ненадовго покидаю вас.
Полянський машинальним рухом пригладив руде хвилясте волосся і відступив до огорожі занедбаного скверика.
"Ти не туди дивишся, — мовила сама до себе Марта. — Кажуть, у цій тюрмі чотири яруси підземних камер. Юліан десь там, у землі. В могилі. Зичу тобі сили, Юліаночку! До побачення, Господарю!"
Вона рушила до Полянського.
— І вам усього найкращого, пане Полянський. Вибачте, що через наші справи мусите терпіти товариство ренетів, івахіних та івахових.
— Загалом мені несолодко.— Полянський похитав головою. — Ця, вибачте, п'яна худоба мені страшно остогидла. "Я, — перекривив він Івахіна, — я... привіз додому п'явки і забув, що радив лікар. Кажу Прісьці — звари. А що?.. Полегшало...
— Вибачте, — повторила Марта і подала Полянському руку. — Моє "дякую" небагато важить, Гамільтоне. — Вона вперше назвала його по імені. — Вам буде вдячна уся ця закутина з накиненим на шию зашморгом. Але й від мене — спасибі. На все добре! Тепер я піду.
Жінка, сама лиш присутність якої навіювала Полянському жадобу життя, змішалася і зникла між перехожими.
Він довго стояв у задумі перед сірим фасадом міської тюрми.
КНИГА ТРЕТЯ Глава І
Касирка розмовляла по телефону. Я відступила від перегородки, зиркнула у вікно. "Доки триватиме цей туск, ця холодна мряка?"
— Куди ви їдете? — запитала касирка. Я назвала станцію, через секунду спохопилася, що мовила не те, але касирка подала квиток.
Прочитавши напівзабуте слово під штампом, я посміхнулась. Це навіть незле. Заховала квиток і подумала, що в тому є, певне, якась прикмета. Ні. Просто неуважність. Часто перед дверима сусідки на запитання "хто там?" відповідають: "Я".
І Марселла, і Тодосій — чужі. А як там мама, сестри?.. Що б про мене говорили, я таки ношу близьких біля серця, як рану.
— Тринадцяте купе, — каже провідник.
— Дякую.
— Ви не забобонні?
— Анітрохи. Провідник осміхається:
— Любите чоловіче товариство чи жіноче? Я здогадуюся, що переді мною базіка, і кажу:
— Мені байдуже.
Провідник бере квиток від літньої жінки, але усмішка не щезає з його лиця.
— Чотирнадцяте купе...
І більше немає пасажирів. Я радію, бо принаймні висплюся.
Од м'яких диванів тхне парфумами і тютюновим димом. Поїзд рушив. Неквапом розгортаю постіль, поглипую, як одсуваються дерева і будинки. Напливає гадка, що їду назавжди. Не можу зібрати доказів, щоб заперечити собі, лиш шепочу:
— Брехня.
Поїзд викотився за місто. Січе дощ, темніє. Заплющую очі і перед сном встигаю промовити:
— Я неодмінно вернуся.
Видно, дощ падав усю ніч. На світанку поїзд мчав мовби крізь задимлене згарище. Чи побачу з пагорбів нашу хату/ Мабуть, ні, бо туман, але добре, що їду додому.
Якась станція. З коридорчика долинають голоси.
— Тринадцяте...
Таки когось підсаджує, свинюка.
До купе заходить дамочка в картатому дощовику. Поставивши в куток парасолю, весело позирає на мене, ніби хоче сказати: "Така негода, що й душу не завадило б викрутити". Ретельно витирає хусточкою щоки, їй уже сорок або за сорок. Худорлява, темноволоса, блакитноока, надзвичайно моторна.
"Конфідентка? Навряд!"
Роздвоєний, немов склепаний із двох половинок, ніс, та з виду досить приємна.
На столику з'являється пакунок з їжею.
— Боялася проґавити поїзд, не поснідала. — Очі заохотливі. — Пристанете до компанії? — Ніяково перебирає коралі на шиї. — Будь ласка, не відмовляйтеся. Ви ще, мабуть, не снідали.
— Ще ні. — Дістаю з сумочки вафлі.
— Нині не мода пригощати пасажирів чаєм. Взагалі неподобство. Залізниця стала державною, але націнки в буфетах набагато вищі, ніж за приватників. Ви львів'янка?
— Так.
— Ой, Львів, Львів!.. Навіть через сумні спогади не в стані розкохати це місто.
— Ви там училися чи мешкали?
— Мешкали. Минулося щастячко.— Дамочка сяйнула приязною усмішкою. — Татусь працював у музеї українського мистецтва. Правда, наші заощадження пішли на експонати, і на власне помешкання не стягнулися.
— Тому й виїхали?
— Мій батечко завжди хворів селом. Це те саме, що гірська недуга, коли ви, забувши світ, віддаєтеся марним мріям і бездіяльності. Батько втовкмачував і мені, і мамі, що в цю добу лиш на селі людина збереже свої моральні вартості. Коли мене спіткало горе, батько вирішив: годі, я ж казав, що добра тут не ждіть. Запроторив нас у найг-лухіший закуток Галичини, де тепер півні співають на три держави. В нас поляки, за Дністром румуни, а за Збручем Україна. Тільки на Різдво і на Великдень можна припустити, що це одна земля: коли за Збручем, в Ісаківцях, заводять української, потроху підспівують у нас, на Козаччині, і на румунському боці, в Пригородку. Прошу, їжте. Яка це станція? Милиця? Боже, які жахливі назви!
— А в селі ви пустили корінь, побудувалися?
— Що? — Моїй співрозмовниці запитання видалося наївним. — Ми, пані, вчительська родина й нічого не маємо. — Вона запнулася, на обличчі майнула запобігливо-винувата усмішка. — Відтоді, — вела вже менш упевнено, — як між замковими валами стали прикордонники, остаточно лишилася без діла. Офіцери добилися, щоб школу перепровадили на польську мову. За небіжки Австрії батько сподівався директорської пенсії, та довелося зайнятися бджолярством.
(Продовження на наступній сторінці)