Марта навіть передбачала, що він скаже: "Сердешне дівчатко... Бережи її, Мартусю. Доглянь, нічим не видай, що ти їй чужа людина. Але я спокійний. Серед оцієї ди-коїрозпусти ти богиня. Я щасливий. Я тим паче щасливий, що мої очі бачать причини розбещеності: безбарвність існування, скомпрометована мораль, людська безхарактерність... Усе це й інше обумовлюють втечу від відповідальності, мінливість настроїв і жадобу хмільного, безтямного існування. Сім'я вже не бастіон традицій... Олеся — наша. Чуєш, наша! Я полюбив її і почав тужити... Як і за тобою, за волею... Кріпися".
Марта задумливо дивилась на розкидані по долівці листи.
"Може, він не отримав того, де я писала про Олесю? Чи цензори не пропустили Юліанової відповіді?"
Марта намагалася зберегти рівновагу за будь-яких обставин, та в цю мить уявила себе перед катастрофою.
"Юліан нічого не знає!!! Що я писала?" Вона стала навколішки біля канапи й припала обличчям до подушки.
Ішла мимо дитячого притулку. Верталася з ринку сердита — бо голіруч, того дня на ринку було порожньо. На додачу стріла двох Юліанових товаришів. Обидва не зняли капелюхів, вдали, що не бачать. Як мовиться, друзі пізнаються в біді.
"Але мені було прикро. О, коли ти ходив на волі, Юлі-ане, вони мене помічали за квартал і старались не проминути..."
За чавунним пруттям огорожі мелькали дитячі личка. Якась дама в чорному (біля притулку завжди сновигають ханжі зі скорбно стуленими губами, а в Стрийському парку годують синичок з рук тюремні наглядачі, які вийшли на пенсію) просунула між пруття руку, а якесь дівчатко несміло взяло цукерку, позадкувало, соромливо одвернулося. Я саме порівнялася з тим місцем, де воно стояло похнюпившись. Мабуть, ковзнула тінь. Дівчатко позирнуло на мене. Я несамохіть сповільнила кроки, не розуміючи, чого воно прикувало до мене оченята.
А воно підступило до самої огорожі. На личку спалахнули рум'янці, в погляді — здивування, жах і радість водночас. Я озирнулась. Дама в чорному самовдоволено чимчикувала до трамвайної зупинки. А оченята з такою пильністю впинаються у мене!.. Що я в них побачила, Юлі-ане, за ті секунди? Смуток, докір, ненависть, тугу? Нарешті перемогло щастя. "Мамо!' — скрикнуло дівчатко. Крізь решітку до мене простягнулася пара рученят, чогось ворушилися мізинчики і біліли малесенькі нігтики. Відтак нігтики зарожевіли, на личку стрепенулася нижня губка і мене, оторопілу, вдарило: "Ну мамо!.." Я розгублено переступила з ноги на ногу, і щось мене підштовхнуло до витягнених рученят. Мого лиця торкнувся носик, що пах яблуком, а пальчики зціпили мою руку якимсь страшним, смертельним стиском... Колись мені розповідали, що з третього поверху, з вікна, мало не випала дівчинка: в останню мить вона, либонь, з отакою ж силою вхопилася за цегляний виступ і протрималася кілька хвилин, доки на вигуки перехожих на балконі з'явився батько й підняв дівчинку. Розповідали, що, сердешне, кілька днів не чулося рук. "Ну мамо!.."
Олеся засміялася спросонку, і Марта аж стрепенулась від несподіванки. Дівчинка прокинулась, сіла в ліжечку, глянула на Марту повними підозри великими карими оченятами.
— Мені чогось не спиться, — просто сказала Марта, опанувавши себе.
— А що це за папери на підлозі?
— Листи, Олесю.
— Від того чоловіка?
— Так.
— Він буде жити з нами, мамо?
— Я гадала, що ми про це домовилися раз назавжди. Він наш, він надзвичайно добрий і трохи смішний. Швидше б його вже випустили: на носі зима, а в нас ні палива, ні теплих стін. Замерзнемо. Боюся, що будемо ходити на ніч на вокзал.
— Навіщо мене лякати? — поважно, після короткої мовчанки відказала Олеся. — Якщо так уже не можеш без нього... Я ж знаю, як мені було, як я не могла без тебе...
— Доросле ти моє! — Марта швидко зібрала листи, думаючи: "Завтра встану з такою головою, що не напишу ні рядочка. Свид звільнить з посади. У заповіднику поменшає на одного цікавого екземпляра".
— Ти вважаєш, що він приємний з себе? — В Олесі почалася манія будувати книжні запитання.
Марта розсміялась.
— Я так вважаю, — мовила тим же тоном. — Він досить вродливий. Кажуть, що відкрите опукле чоло — прикмета владності і незворушності натури. Але ми всі підібралися. І в мене таке ж чоло, і в тебе. На його обличчі легкі тіні страждання. Горе помуштрувало його. Але він більше усміхнений, ніж серйозний.
— Ти така гарна, мамо...
— Гарна? Не знаю.
— Я би не сказала, що він тобі до пари, — задумливо промовила дівчинка.
— А ось побачимо. Коли він повернеться, ти заговориш інакше. Мабуть, ти уявляєш собі його трохи не так.
Олеся похилила голівку. Марта розгладила шлярки довкола її шиї, застигла в позі відданиці зі Стенового 'Шлюбного контракту". Відчувала, що виглядає трохи комедійно, знизала плечима. Це дівчатко примушувало її навідуватися в колись пропущені "позиції".
Величаву копію цієї картини Марта мельки бачила, коли її, продану, виносили з будинку Кампіанів. Виносом керував знаменитий львівський художник-реставратор Олекса Чорнота. Як правило, де бував Чорнота, там немов з-під землі з'являвся гурт дівиць. 1 цього разу процесію замикало кілька поклонниць молодого художника. Марту не вразили ні картина, ні Чорнота (художника вона запам'ятала ще в ті часи, як він продавав під ратушею
Еізьблені хрести і як йому з черевиків визирали пальці). Юна оглянулася на палац Кампіанів. Його перебудували полонені гайдамаки, після чого їх стратили на Кле-парівській горі. Марта тоді поспішала, одначе вернулася до кафедрального собору і попросила монаха, щоб впустив її до каплиці Кампіанів. З напівтемних закутків на неї глипнули мармурові бургомістри. "І ви зі спокійним сумлінням доживали віку між стінами, які зводили стратенці?!" їй стало моторошно. Вона мало не збила з ніг монаха, шукаючи в сутінках вихід.
"Шлюбний контракт" прибили у ресторані "Атлас". За реставрацію копії Чорнота, кажуть, узяв "неймовірні" гроші, та наступного дня Вітос пустив в обіг нову польську валюту (один злотий коштував майже два мільйони марок). Ними Чорнота нібито виклеїв стіни чернечої келії, де тоді мешкав, реставруючи ікони в Святоюрському храмі.
— Я завжди була певна, що моя мама — найкрасивіша в світі, — заявила Олеся.
— А я не збагну, чого ми не спимо, — тоном наказу сказала Марта.
"Я була, може, на рік старша, — подумала вона. — Батько з матір'ю вирішили, що ґаздині з мене не буде, і купили швейну машинку (старого, гарчливого "Зінгера"). Якби хоч кравчинею стала..." Тої ночі мені було не до сну. Дочекавшись других півнів, я при каганці простебнувала носову хусточку і на радощах, що нарешті щось з мене вийде, увігнала голку в палець. З півроку мене не підпускали до "Зінгера", а коли дозволили, я так хвилювалася, що знову пробила пальця. Уламок голки застряг у кісточці. Мене галопом одвезли до лікаря, а машинку відпродали".
— Не уявляю собі нас утрьох, — сонно пробурмотіла Олеся.
"Видно, заспокоюється, — подумала Марта. Після того, як з тисячею церемоній вона забрала її з притулку, дівчинку переслідувала тривога, що мама знову десь дінеться. — Заспокоюється, — подумки повторила Марта. — Насолоджується домом, переймає кожен мій рух і кожне слово... Машинку відпродали. Внезабарі чую: "А розум у неї ніби чоловічий. Ти завважив? Німує, німує, а тоді так щось до ладу втне, мовби вичитала". І мама, Юліане, помітила, що я — книжна душа. А ти подумай про інше. З того менту, як п'ятдесят польських слів взяло до найактивнішого вжитку усе львівське міщанство, зі стисненим серцем вимовляєш кожен склад. Це вже неприродна бесіда. У слові відчуваєш якусь вагу, що стомлює... "До школи послати?" — пошепки запитав батько. "А я знаю!.." Мама ніколи не казала чогось певного: "А я знаю! А як буде?.. А Бог його знає..." Я вже дрімала, коли батько озвався: "Пошлю".
У школі я злетіла над ровесниками, наче мені пришпилили крильцята. Певне, того, що зростала з мук і сумнівів.
(Продовження на наступній сторінці)