Якби під час їхнього знайомства Юліан був менш прямолінійним, вони б розійшлися. Марта була панною на виданні, вже пережила не одне захоплення — де б вона церемонилась з якимсь вискочнем без певних занять і хоч посередньої репутації, дарма що мав два університетських дипломи? Та Юліан вчасно схаменувся й перестав грати блазня.
"З ким би я повінчалася, якби не він? — подумала Марта. Перед її поглядом замелькали чужі, зітерті обличчя. — Ким би я тепер була?"
Так, Юліан схаменувся вчасно. В перші-найперші хвилини він молов щось таке, що не годило ні Богові, ні людям.
—Я — Цезар, — сказав він. — Прибув з твердим наміром підкорити Рим.
Марта стенула плечима. Він виглядав як набундючений індик. Нараз це її так розсмішило, що вона затулила долонями лице.
— Видите, які ви! — мовив Юліан ображено (мовби ображено), він озирнувся на панка з поголеною головою за сусіднім столиком,— вони сиділи в кав'ярні на Під-замчі,— побачив, що той уминає шинку, і дещо підвищив голос: — Якби я повідомив, що мені присудили премію Нобеля, ви поставилися б серйозніше. А коли я стверджую, що доля провадить мене шляхами божественного Юлія, ви хихикаєте.
Марта ще раз простежила за його поглядом. Панок з поголеною головою, відкинувшись на спинку стільця, попивав вино. Він вдавав людину, якій до всього байдуже, одначе Марта несамохіть відчула в ньому свого найтяжчого ворога. Юліан раз за разом двічі похитав головою, мовби кажучи: "Не вір! Сьогодні мене, може, й не заберуть, але не спускають з ока".
—Я теж на шістнадцятому році життя втратив батька, — правив далі Юліан, наче втішаючись її збентеженням. — Теж розірвав заручини з дівчиною із багатої родини. Військову службу я розпочав у Азії, маю дубовий вінок, потому служив в іншому місці, але недовго: коли прийшла звістка про смерть Сулли і появилася надія на заколот, я вернувся до Риму.
— Годі! — скрикнула Марта. Від сміху її облягали кольки. Аж десь через півроку вона розшифрувала для себе все, що говорив Юліан, і внутрішньо стрепенулась: шпик, мабуть, прекрасно розумів його алегорію, отже, Юліан заради того, щоб познайомитися з нею, важив більшим, ніж вона заслуговувала.
— Від союзу з Лепідом я відмовився, — вже трохи скаржніш тоном провадив Юліан. — І вождь, і сама затія мене розчарували. — Він став говорити тихіше й довірливо, і Марта вдала, що уважно слухає. — Від піратів утік без викупу і без помсти. Якось мені попалась на очі статуетка Великого Олександра. Я теж зітхнув і відчув огиду до безділля. Затямте, Мартусю, що більшість з нас вертається до потрібних справ або з туману легкодумства, або з протилежного табору, зневірившись і побачивши, що все там будують на брутальному цинізмі й брехні.
Марта помітила, що шпик нагострив вуха. Юліан подивився їй просто в вічі і махнув рукою. Тепер вона б це розтлумачила приблизно так: Ну що мені закинуть, коли він повторить на слідстві усе те, що почув отут, в кав'ярні? Я підніму їх на кпини й скажу: "Одчепіться".
— Звичайно, мені не снилося (даруйте, це історичний факт), що зґвалтував рідну матір. Але мене запідозрили у змові. Якби Сулла не попався на підкупі виборців, мені було б гірко. Я навчився влаштовувати ігри і цькування як зі співучасниками, так і самостійно, вмію говорити про народну ненависть, підтримую бунтівні законопропозиції. Тепер я сам на себе пишу доноси, довідавшись про зраду, а таким чином позбавляю шептіїв винагороди. Мені лишилося примирити Красса і Помпея, добитися, щоб народ оповіщали про заходи сенату і силою вигнали супротивників — вони, безперечно, впадуть у відчай і не покажуть на вулиці носа. Ви не замислювалися, чому люди, відсторонені від посад, самі себе піддають остракізмові?
— Навіть отакі,— Марта кивнула на сусідній столик, — навіть?..
— Функціонери — тим паче! Ці завжди почуваються ущемленими.
Марті ставало дедалі тривожніше від тої бесіди. До того дня вона вважала себе співчуваючою певним прогресивним рухам, як це називали газети. Юліан приковував її душу, свідомість, усю її до якоїсь потужної таємниці, якою була його робота, якою був він сам.
— Функціонери — тим паче,— повторив він, безвиразно поглянувши на шпика. — Річ у тому, що, проголошуючи всілякі гасла, усі ті провідники нагло сміються з юрби. Коли ж їх позбавити стільця, вони стають нічим. Один такий діяч, — недавно на наших же очах, — перебрав міру. Його погнали в три шиї, та він щоранку опиняється під ратушею, щоб відчути свою приналежність до влади.
Юліан злегка торкнувся Мартиної руки і розгублено посміхнувся.
— Ще я хотів би одружитися з донькою Пізона.
— Цікаво, що вийде, — розсміялась Марта, — коли кожний стрічний почне будувати свою долю на зразок якогось історичного діяча? Га, божественний Юліане?
У його очах промайнула іскорка ніжності, та він сказав:
— Але спокою не чекайте...
— Не чекаю, — промовила Марта сама до себе. За стіною, чимось схвильована, безнастанно тупала Марселла. А з кого вона себе списала? Юліан говорив, що для пересічних уся житейська філософія не виходить за поріг того зразка, який вони собі вподобали.
На зиму Юліан збирався обшалювати стіни ще шаром дощок. Скоро посиплеться сніг. "У морози тут не всидиш",— подумала Марта.
Із Бригідок нібито випустили групу політв'язнів. А Юліан не дає про себе знати. Може, чекає звільнення? Може, має якісь надії? Він любить робити несподіванки.
— Якби й він сприймав світ отак трагічно, була б із нас пара! Мали б на кого лупити очі свиди і грушевичі, все те націонал-демократичне кубло, яке проголошує національний біль "найвищим почуванням доби".
Юліан казав, що дикуни наділяють своїми поганими рисами звірів, яких забивають на м'ясо. Нинішні правдоборці те саме роблять щодо супротивників. Істина поділена. Варто послухати, що один випоминає іншому, й знатимеш, що сам нишком ісповідує.
— Я натура трагічна, і мені не кортить приписувати свої вади нікому...
Мовби підбадьорюючи себе, Марта навпомацки вклала коси. Вітер надворі подужчав. Весь другий поверх наповнився дудонінням, як телеграфний стовп. Марта лежала в сукенці, і їй ліньки було роздягатися. Вкривши коліна вовняною хустиною, подумала: "Я книжна істота... Ось моя книжна дійсність...'
Все-таки довелося встати: роздзеленчалась шиба. Марта застромила під скло шпильку для волосся.
"А коли зазирнути в криничку літ...— Вона посміхнулася, лягла, так і не знявши сукенки, склала, як для молитви, руки. — Може, Юліан має рацію. Я і колись була напівреальна. Все в мене або причина, або наслідок, а середини немає. Скільки вигадок ти вчув від мене, Юліане! Та я не розповіла тобі, що нас було чотири дівки в хаті і ночами завжди чулося: "Ой, хоч би один хлопчисько..." Батько гудів: "Буде врода — Бог дасть щастя". — "Хто візьме голу? Сам нарікаєш, що занапастився. Нині голу..." — "А голу...— батько хотів було пожартувати, та в ньому переміг згорьований селянин. Він довго мовчав і пробурмотів: — Зате на війну не візьмуть".
Я не сказала тобі, Юліане, що наша хата стояла на вигоні за селом, біля цвинтаря. Нам дуже кортіло показатися між людьми. Пасемо товар на узбіччі й одна за одною — на цвинтар. Там завжди хтось блукав. Причаюся в кущах, слухаю. "На кого покинув! Осиротив. Стіни розмокли. Грім спалив клуню. Загинула корова. Не перелатаю лахміття".
Посходимося докупки, бачу, сестри весело переповідають, хто клявся у вірності, хто розкаювався у гріхах, а мене теліпає лихоманка. Ночами все те сниться, і я боюся ночі, як смертних мук, боюся понині.
"Чого я така? — переслідувала мене одна і та сама гадка. — Видно, нещаслива. І весь рід не матиме через мене гаразду".
Бачу і чую поза плечима: "Невправна для хатньої роботи. Не стане ґаздинею. Господи!..'
Марта зітхнула й одвернулась до стіни. Поверх стогнав, як орган.
"Треба заснути,— звеліла собі Марта. Потому спитала: — Чому ти сьогодні не зі мною, Юліане? Чого я тебе не відчуваю поряд? Сьогодні й Верлен безсилий. Що ж, найактивніші ліки з часом перестають діяти... Може, ти вбачаєш щось хворобливе в тому, що я звикла тебе відчувати, Юліане? Ти не знаєш жінок! А я? Я стала для тебе другом, сестрою і матір'ю. — Вона всміхнулась і приклала до серця долоню. — Ти весь тут... А може?! — скрикнула раптом й припала лицем до подушки, злякавшись, що розбудить Олесю. — Може, ти вже на волі? Де ти тепер, мій невловимий? Де?.."
Періщив дощ, хуліганив вітер. Марта засвітила й босоніж перетнула кімнату за одеколоном.
"Такі-то ночі мої. — Зазирнула в дзеркальце, відтак поглянула на годинник. Було вже за північ. — Звичайно, прикрі ночі. Хотілось би, щоб чоловік був поряд".
Освіживши лице, дістала з "фаетона" Юліанові листи. Вона пригадала, що звістила про Олесю в травні, — саме закінчувалося слідство, Юліан чекав вироку. Марта оббивала пороги адвокатських контор і проґавила, що відповів Юліан про її несподівану "знахідку"...
Листів за травень було небагато, й усі — про давноминулі труднощі: коли Юліанові важко, він пише про те, що йому допікало десять років тому. В жодному з відібраних листів про Олесю ні словечка. Але ж він мусив би звернути на це увагу.
(Продовження на наступній сторінці)