За крайніми будинками я уповільнив кроки й оглянувся. Агент ішов широкими розмашистими кроками з очевидним наміром. наздогнати мене. Побачивши, що я його чекаю, він кинув очима назад, на пустинну вулицю, тоді нагнувся, роблячи вигляд, що зашнуровує черевик. Я перестрибнув канаву і пішов ріллею навскоси до дороги. Приблизно в половині гін ріллю перерізав обліг, і там стояв селянин з косою. Коли мені залишалося до селянина метрів п'ятдесят, я знову озирнувся. Агент простував за мною. Я йому прощально помахав рукою. Він став як укопаний, оцінюючи ситуацію. На чий бік стане селянин? Звичайно, він не вибиратиме між мною і агентом. Він скаже: "Дайте мені спокій", і, погрозливо піднімаючи над плечем блискучу косу, піде собі геть. Проте агент зробив інший висновок і повернув назад.
Це був виснажений, хворий і до того ж глухий дідок. У довгих, колись, мабуть, в'юнких вусах стирчали остюки; очі дивилися похмуро, з недовір'ям, і мені здавалося, що зараз діда турбує одне-єдине: чи я не хочу зігнати його з чужого облогу, де він косив ріпакове бадилля. Не добившись від нього жодного слова, я дійшов облогом до стежки, спустився у видолинок, напився води з потічка, вибрався на кряж і кинув очима по обрію, чи далеко до тої хатини, де ми з циганом ночували тиждень тому.
В Марійки була Мигельська. Вона й відчинила мені. Марійка лежала на канапі, видко, нездужала. Побачивши мене, зашарілась, притиснула до грудей капу, якою була вкрита.
— Я не кажу, що година вранці варта двох увечері,— проспівала. Мигельська. Я ж прийшов до Марійки десь у часі виходу на роботу.— Оце, я розумію, друзі,— додала поетеса.— Умри,— не знатимуть. Чи ви довідались, що Марійка хвора?
— Цить, Зорянко,— зупинила її Марійка.— Я по Прокопові бачу, що він теж ніби з ліжка піднявся.
Я сів на стільці біля Марійки, і вона, вганяючи мене в краску, торкнулась моєї руки.
— Колись я вам говорив, що шпигую за долею,— сказав я.— Тепер вийшло подвійне свинство: і за мною шпигують.
— Треба вас, братчики, рятувати.— Мигельська зробила замріяні очі.— Ви чули, Прокопе, як занапастилися Чорнота з Ганишем?
— Ні.
— То справжня історія! Їх вистежили в Корняктовому льоху. Тої ночі Грушевич з ними не ночував, а досвітком пішов за речами. А Олексу і Павла ведуть. Олекса несе в'язку хрестів, Павло — картини, позаду вже тягнеться юрба. Ті живоглоти підштовхують хлопців карабінами, погукують на натовп, посвистують своїми пищиками, збираючи поліцаїв на підмогу. Запакували зразу до тюрми. Щастя, що я зустріла Грушевича. Я знала, куди кинутись. Ми це трактували як гоніння на християн. Митрополит втрутився, скрізь зчинили галас — і хлопці на волі. Олекса реставрує ікони в Святоюрському храмі. Ганиш керує чернечим хором. Я в житті стільки не наїздилась у фіакрі, скільки в ті дні. Ну і це зіграло свою роль,— Мигельська подала мені газету.
Я двічі перечитав надрукований у польській газеті польською мовою віршик, але нічого в ньому не знаходив. Я запитально глянув на поетесу.
— Ця трагедія змальована символічно,— пояснила вона.
Я ще раз перечитав і, посміхнувшися в душі, поклав газету на столик. Раптом я подумки вдарив себе по чолі: якщо Мигельська має такий доступ до чорноризців, то це вона, а не хто інший, доповіла про смерть і похорони Кривов'яза. Це вони перешкодили Павлюкові. Він потрапив у їхні пазурі, і Мигельська повинна знати, що з ним. І ще одне: таємницю видав Мигельській Павло або Олекса. Якщо церква взяла їх під захист, то вони не могли із вдячності не доповнити Павлюкової характеристики. Я вивідаю у Мигельської, де Павлюк. Але з цим не слід поспішати. Мабуть, найліпше заручитися Марійчиною допомогою. Я скажу їй про свої підозріння і попрошу коли-небудь "признатися", що вона не рада моїй дружбі з Павлюком, що я з ним часто десь пропадаю. Мигельська рада буде "розкрити" Марійці очі на мене, адже Павлюк замкнений "там і там", а я, очевидно, одбріхуюсь.
— Я постараюся трошки прислужитися вам,— сказала Мигельська. Та попередила:— Лише не подумайте, що я особисто вами зацікавлена.— Мигельська поклала Марійці на плече руку.— Задля цієї дівчини. Вона мені як сестра.
Здається, я це колись у Бальзака знаходив: "Чим ганебніше життя людини, тим вона міцніше за нього чіпляється; воно стає постійним протестом і безконечною помстою". Невже мені доведеться скористуватися впливом Мигельської і її монахів? Тоді я їх не перестану ненавидіти разом з тим ідеалом волі, який вони відстоюють. До чого доходить! Вже все втрачено, але й на цьому голому полі точаться бої.
Я готовий був втекти геть, як утік від Опольчика. Марійка і Мигельська обмінялися поглядами, і Марійка зітхнула.
— Що з тобою?— тихо запитав я.
— Простудилась.
— Не смійте її надовго покидати,— шпигнула мене Мигельська.
Я відчував, що вона мене недолюблює, але вона не знаходила способу показати це так, щоб мені запам'яталося. Така можливість виникне, мабуть, після того, як вона мені "прислужиться". Я повернувся гадками до Гривастюка. Напередодні розвалу республіки він од імені уряду вимагає відкупити бункер, який фігурує в числі прикордонних оборонних споруд. Я посилаю до нього Марину з рештою фронтового золота — і республіка падає. Як я доведу, що він привласнив золото? Але його непокоїть недобита жертва, і він піддає мене остракізмові.
— Ви чули, панство, що у Львові буде відкрито пам'ятник жертвам світової війни? — звернулась Мигельська.
— Так, від тебе,— наївно мовила Марійка, бо це повідомлення призначалося мені. Я нудьгуюче дивився у вікно. Я не знав, що на це відповісти, і не підтримав розмови. Досить з мене, треба остерігатися балачок.
— Були пропозиції поставити цей пам'ятник на місці Міцкевичевого.
— Польський уряд не дозволить,— озвалася Марійка.
— Падає сніг,— сказав я.
Дівчата повернулися обличчями до вікна. Сніг опускався рідко, ніби небо вирішило з'ясувати, чи на землі не будуть протестувати.
— Я дуже люблю цей час, — прошепотіла Мигельська.— Відбуваються якісь зміни, хвилюєшся, задума... Дивіться. який лапастий пішов. Ой, як гарно! Але скажіть, чи й вам здається, що в такі хвилини все навколо стає чужим?
Марійка кивнула.
— Трішки моторошно,— провадила далі Мигельська.— Видко, в нас залишилося щось від наших давніх предків, на очах яких почав мінятися клімат. Взагалі осінь поспіль зворушлива. Бабине літо, журавлі, пожовкле листя, гудіння вітру в комині, перший сніг... Люди в цю пору більш зібрані, уважніші до всього навколишнього. Так, так. Мені завжди хочеться про це написати. Я піду, товариство. До побачення.
Я провів поетесу до виходу і замкнув двері на ключ.
— Так би кудись пішла,— сказала Марійка.
— Кепсько ти виглядаєш, дівчино. Потерпи.
— Я майже здорова. Прокопе. Поведи мене знаєш куди: на цвинтар.
Я посміхнувся:
— Ти ж не хотіла б мене там бачити.
— Підемо? Дивись собі у вікно, поки я вдягнуся.
— Не натвори лиха, лежи.
— Ну не переч,— попросила вона.— Я здорова. І ми з тобою ще нікуди не ходили. Ти сам милуєшся світом божим. Та, правда, ти ж егоїст...
— Облиш ці концентровані характеристики. Егоїст, авантюрист, мракобіс! Може, просто дивак? Чи людина зі страху, як казав Микола Павлюк. Люди зі страху — це створіння неволі, до певної міри дон-кіхоти, частіше терпеливці, зрідка бунтарі. Словом, нині вони в одній личині, завтра в іншій. Та причиною цього є не безхарактерність, а безвихідь, яка штрикає то косою, то вилами, замахується то ціпом, то арканом.
— Це називається "хамелеон".
— Так? Почекай, ще щось мав сказати і забув.
— А може, це викрут? Я готова. Прокопе. Йдемо?
Потіли дахи, в ринвах чулося поцюкування крапель. З підворіття в напрямку до Ринкової площі вели розпливчасті сліди Мигельської. Небагато минуло, як я починав спочатку. І ось я в гіршому стані, ніж був.
— Підемо туди,— показав я в протилежний до слідів Мигельської бік.
— О, ти і в цьому вірний собі! — засміялась Марійка, збагнувши, що мене вабить пройти незайманим тротуаром.
— Я забобонний.
— Даю слово, що ти що-небудь вигадаєш на цвинтарі.
— Можливо.
— Про що ти думаєш?
— Про революцію.
— Ха-ха!
— Не.віриш? От ви, їй-богу! Рівно два роки тому я йшов на розмову зі статуєю Франца-Йосифа, признався одній дівчині, а вона насміялась. А я казав правду.
— Що то була за дівчина?
— Її звали Ревекою. Вона наклала на себе руки.
— Хтось скривдив?
— Доля. Жах— губити себе ні за що. І жахливий суд людини над людиною. Чому бог час від часу не дозволяє злочинцям карати себе самих?
Він став втикати голку в очні ями.
Не слід,— кричав він,— видіти очам тим
Ні мук моїх, ні вчиненого зла..." 41
41 Монолог Едіпа з трагедії Софокла "Цар Едіп".
— Поліцаї ідуть, Прокопе.
— Візьми мене під руку.
Так, мучачись не раз,— багато раз
Вій протикав орбіти, і з очей
Стікала кров на бороду його
Не краплями,— а струмінь проливний
Червоно-чорний полоскав її… 42
42 Там же.
(Продовження на наступній сторінці)