— Не перетворюйте життя в сон,— сказав Кривов'яз. Я спантеличено озирнувся і почервонів.
— Я тебе мало знаю,— сказав Кривов'яз,— але мені однаково, чи ти мене шануєш. Я просто певний, що мене важко викинути з життя. І ти цього добивайся.
Раптом до льоху хтось почав спускатися. Заховавшись у ніші, я став наслухати. Крізь віконце, що виходило на Ринкову площу, падало світло ліхтарні. В ньому вималювався силует поліцая. Це був молоденький хлопчисько, галицький селюк з-під Золочева. Я кашлянув. Поліцай засвистів. На сходах загупали чоботи, по стінах забігав сніп світла. Але вони не могли знайти мене у темній ніші, видовбаній в мурі на рівні голови. Обдивившись усі закутки й трохи постоявши в дверях, поліцаї подалися назад. Кривов'яз появився знову.
— До побачення,— попрощався він як живий.
І рушив нагору. Я виразно чув його кроки на сходах. На вулиці я не міг збагнути: розмовляв я з Кривов'язом насправді чи примарилось. "Фантазія",— вирішив я.
— Не смій сумніватися! — почулося раптом з-поміж рицарів на карнизі будинку.
Я розгублено закивав головою. Пам'ятав, що третій день перебиваюся на сливах, що ледве вистачило волі піти від Марійки і не згризти останнього сухаря, який лежав на її столику, що, отже, може приверзтися що завгодно.
Над Львовом котився місяць. Я підняв на нього очі, а коли опустив — нічого перед собою не побачив, осліп. Я тихо попри мури став пробиратися вперед, трохи згодом перед очима пітьма ледь-ледь розступилась, але все проглядало ніби крізь мутну воду.
Зір повернувся до мене аж перед досвітком, коли я вибрався за місто і відпочивав на межі. Тоді я рушив далі. Кілометрів за п'ять од Львова натрапив на хатину під лісом, поминув її, ступив у ліс. Мені здавалося, що дерева розбігаються переді мною мов перед грішником. За лісом знову появилася похилена хатина. Я ліг під копицею сіна, заснув і не чув, як шляхом пройшла кіннота, в марші на Львів рухалися колони піхоти, котилися обози. Після підписання прелімінарних умов миру і встановлення кордону "на захід Рокитної і Городниці, на схід від Острога і Білозерки, а далі по ріці Збруч", а також зобов'язань "про невтручання у внутрішні справи договірних сторін і про заборону діяльності на своїх територіях організацій і груп, ворожих іншій стороні, та поважання прав національних меншостей" в Галичину поверталися польські війська.
Перекусивши зморщеними сливами, я пустився далі. Сонце було чуже, поля — чужі. Охоплював неспокій. Мене, напевне, чекала Марійка, можливо, згадували в Колобродах. Думки про село я постарався одігнати — коли тяжко, треба вміти звільнятися від зайвого тягаря, від того, чому не зарадиш. Життя кудись виведе, якщо житиметься. Мене ще не спіткала остання біда. Коли я стану перевертнем, тоді нащадки назвуть мене бандитом і проклянуть. Так, бо неволя розводить батьків з дітьми, вона їх убиває, щоб приручити дітей.
Дорога вилась видолинком, понад струмком, що вибігав з пожовклої діброви. На полини нудьгою падала біла павутина. Вдалині я побачив вершника, що швидко наближався. Охляп на шкутильгаючому конику їхав циган, чоло його полискувало, як скиба свіжозораної землі на сонці. Я махнув рукою, він стримав шкапу. Поверх голого тіла на ньому була сукняна свита, перехоплена в поясі дерев'яним ґудзиком, з отвору світилися чорні оченята голого циганчати.
— Пане, туди не йдіть,— перестеріг мене циган, повертаючи коня назад.— Там біда, там убивають.
Тільки тепер я помітив заграву і клуби диму над горизонтом.
— А що там таке?
— Ішло військо через село, бешкетували, і село збунтувалося. Тепер ось бачите...
Циган підняв руку і потряс пальцями, немов прощаючись.
— Підпалили?
— Так, пане. Горить.
Циган скривився і шарпнув вуздечки.
— Вйо-о-о!
Голос його тріснув серед поля якимсь неповторно дивним звуком. Він чогось повернув мене в мої гімназичні роки. Я мріяв зрідка, та завжди про одне: ні, я не герой, але мене просто всі люблять. Я бачив себе серед хлопців і дівчат у заповненій легкими сутінками кімнаті, награє гітара, дівчата наспівують якусь пісню, а хтось із хлопців розповідає гарну бувальщину, дивиться мені в вічі, всміхається, і його усмішка, притягує спочатку до нього, а потім до мене дівочі зори... Я всім до болю вдячний і на все для них готовий.
Переді мною встала хмара диму, і з неї дивилися сполохані очі циганчати на голих грудях батька. Чого циган покинув жінку? Може, він удівець? А може, був жонатий з селянкою і втік від неї, бо над її головою висне вічне нещастя? Це припущення мене схвилювало. Я повернув. назад до міста, несучи в серці таку нудьгу, од якої хотілося завити вовком.
Циган повернув на поперечну дорогу і посувався обрієм тремтливим метеликом. Його захоплювало осіннє марево, як кривда заволікає свідомість. "Свідомість розбуджує зі сну лише вітер літ і порівнянь".
Я спіймав себе на тому, що з якогось дива мої думки перейняли Марійчин тон і голос і намагалися вкладатися якимись журливими ключами точнісінько так само, як у Марійки: на польський лад, манірно і сентиментально.
За південь я знову був на подвір'ї, де спав під сіном. У садку між вологою травою гнили сливи. Я почав їх збирати і їсти. Надійшов господар, сивобородий селянин в драному півкожушку і зеленому пом'ятому капелюсі. Він боязко, якось немов крізь власні очі, зиркнув на мене і, одвернувшись, рушив під повітку. Я відчував на собі його підозріло-зацькований погляд, та продовжував мовчки збирати сливи і напихати кишені. Треба було зі старим привітатися, але він так несподівано появився переді мною, що я розгубився. Він тільки спитав очима, що я тут роблю, і втік. А що я роблю? Хіба це можна пояснити? Адже ми давно не зупиняємося в розмовах на цьому. Я нікому не розповідав про свою роботу в казармах, Олекса мало говорив про свої картини, Ганиш майже не згадував про свої пісні, Марійка не балакала про музику, Кривов'яз — про історичні науки. Очевидно, ми бралися за те, що не могло мати в собі правди, і мовчали. У сад прибіг білявий хлопчик років дев'яти.
— Ти хто? — запитав він, узявшись руками в боки. Мабуть, його послали.
— Не знаю,—відказав я.
— Не знаєш?— здивувався малий.— А я знаю, хто я. Я Семен.
— Я Прокіп.
— Чого ти їси гнилі сливки? Принести тобі добрих?
— Я вже наївся.
— Якщо ти голодний, то прийди до хати, вклонися, тобі подадуть, чим багаті. Ти ще ляжеш тут і вмреш, тоді татка заарештують.
— Не вмру, я здоровий. І іду до Львова.
— Не дури. Сюди вже приходили вмирати. Ти поганий, хочеш, аби татка заарештували через тебе.
— Ні, хлопчику, я лише стомився.
— Я тобі винесу лемішки, і йди собі. Нащо нам напасті?
— В тебе розумний батько,— сказав я.
— Він боягуз.— Хлопчик підступив ближче.— А я не боюся нічого і вийшов тебе прогнати.
— Повір, я не вмру.
— Але ж мені тато не повірить.
— Добре, зараз піду.
Хлопчик зрубав прутом ясно-жовтий заснічений соняшник, і у віниччі під хатою загупали його босі п'яти. Через хвилину він повернувся в сад.
— На тобі лемішки, з'їж та йди собі.
— Ти сердитий.
— Я справедливий. І багато не розбалакуй, не заговориш. Лічу три рази до десяти, й щоб тебе тут не було.
І знову подався складати звіт. Я з'їв лемішку і ліг під стіжок.
— Я бачив по його очах, що він умре,— промуркотів наді мною хлопчик.— Що з ним робити? Ну і влипли!
Раптом він з розмаху оперезав мене прутом по плечах. Я кинувся, але не підвів голови. Хлопчик походив взад-уперед довкола мене й побіг до батька. Під хатою загомоніли, і я заснув під ті розпачливі побивання, цілком байдужий до переживань господарів.
Вночі я почув коло себе тихі скрадливі кроки. Я протер очі і побачив силует коня і пузату тінь цигана з сином за поясом. Циган не здивувався, стрівши мене знову. Засунувши циганча в сіно, він ліг під стіжком головою до мене і гірко зітхнув. Я його не розпитував, чого він повернувся, а він був не з говірких. Накотився туман, пробирала сирість. Циган насмикав сіна і вкрив плечі. Посопівши, він запитав:
— Спите?
— Ні.
Циган зітхнув, надовго замовк, потім озвався:
— Іду забрати шлюху.
— Кого?
— Жінку, шляк би її впік. Я їй дам!..
Циган дрібно вилаявся, нікого не минувши з жінчиної родини, сів, мов той кажан, наставивши гострі плечі, стріпнув непокірним чубом.
— Я знав, що вона сволочужка і нема в її паршивої батька ніякого золота,— сказав він.— Якби не щирила зуби, поляк не поліз би.
Він ні словом не спом'янув, що ж сам робив при тому — нишком кусав губи в шатрі, ховався в кущах чи, користуючись погромом, зрідка виглядаючи з вікна, потрошив скриню якогось селянина. Останнє, мабуть, найвірогідніше. Звідки в цигана ця суконна свита? Запалили хату, і не встиг переодягтися.
— Ні вам, ні нам нема життя,— мовив він, вдовбуючись у стіжок.— Вам ще легше, ви можете пристати на польське.
Я в душі погодився з ним, почав було говорити при Францію, та циган ніяк не міг второпати, який смисл порівнювати Україну і Францію, і, либонь, мав рацію.
Удосвіта я побачив на дорозі господарів. Вони поверталися з поля з веретами; побоялися ночувати дома, коли на обійсті зайшлі люди. Я розбудив цигана.
(Продовження на наступній сторінці)