— Ходи до Марійки Вістун. Це цікава дівчина. Може, тобі якраз бракує познайомитися із своєрідним підходом до життя?
— Ні,— відмовився він.— Пройдемось?
— Незабаром вийдуть патрулі, краще сховатися до нори.
— Туга,— знову поскаржився Микола. Коли сильна людина впадає в розпач, все стає хистким, хоч слабшим, можливо, це імпонує.
— Ніби збирається на дощ,— додав Микола.
— Дивуюсь. Для вас ліпші умови створюються.
— Для нас, для вас!..— скоромовкою пробурмотів Микола. Я його вперше таким бачив.
— Десь би самогоночки роздобути,— сказав я.
Микола усміхнувся.
— Іди додому, Миколику, я зараз повернуся.
— Тільки недовго.
Марійка ступила мені назустріч ангелом у білій сорочині, з накинутою на плечі білою хустиною.
— Я так чекала, Прокопе! — Вона вхопила мене за руку тремтячими від напруження пальцями.— За Львів будуть бої, правда?
— Не знаю. У нас криза, друженьку. На тобі гроші, візьми в сусідки спирту.
— Я тебе не відпущу.
— Будь ласка.
Тихе постукування в замінованому тишею будинку перенесло мене немовби в якусь предковічну долину, наводнену таємницями.
Марійка поставила на стіл пляшки.
— Якби не це, ти не прийшов би?
— Я через годинку повернуся.
Ми пили із злістю до себе і швидко сп'яніли Спершу перемовлялися, потім втомились і порозлазилися по льоху. Олекса сидів На цеглі біля печі, обхопивши руками голову, ніби її йому щойно повернули і він не знав, що вона собою являє. Грушевич лежав долілиць на підлозі, витягши руки, ніби силкувався щось дістати, Кривов'яз і Павло поснули. Микола сидів під своїми нарами. З небагатьох слів я зрозумів, що всі вони теж намагалися спровокувати повстання.
Спотикаючись, я вибрався нагору і, пам'ятаючи, що треба йти лазом попри фасади, повз із заплющеними очима, обдираючи руки.
— Який ти славний,— зраділа Марійка.
— Я п'яний.
— Тобі погано?
— Ні.
— Я тебе покладу спати, буду пестити...
— Не муч.
— Добре, добре. Лишенько ти моє несправедливе. Хлопцям допоміг, а мене відштовхуєш! Каторжник, ти прийшов до мене без серця. Чому я тебе не стріла раніше?
— Я відробляв Австрії за бункер.
— О, тобі в усьому перешкодили поважні причини Який ти серйозний у мене! Лягай, Прокопику Ти маєш звичку псувати людям настрій, а вони однаково не бачать того, що ти. Люди — це ярмарок.
— Піду!
— Спи.
— А ти?
— І я.
— Ти не роздягаєшся?
— А ти?
— В мене рубці на тілі.
— Спи, хлопчику. Хто тебе навчив терпіти за все, що діється? Спи, мені нічого більше не треба. Як німо в нас. Ніби в іншому світі. Ти спиш, а я тебе мовчки кохаю, і тобі не хочеться послухати, як б'ється моє серце. А я хотіла б, аби ти був завсіди зі мною... Надворі місяць. У кімнаті світлішає. Твоє лице чомусь наче на грошах викарбуване. Скільки тобі років?
— Вісімдесят вісім.
— П'яний.
— Правда.
— Так багато?
— Додався до батька.
— Так ліпше?
— Міцніше.
— А я сирота.
— Частіше ходи на материну могилу.
— Боюся.
— Клич мене.
— Я заслоню вікно, щоб місяць не заважав. Не можу терпіти, коли він никає по хаті, як шпигун. Ти заснеш, а він нишпорить, передивляється твою одежу, шукає заборонених книжок, гидливо шкіриться, побачивши зацвілу шкуринку під шафкою. Цей місяць взагалі неприємне створіння. Мабуть, і земля, світячись відбитим промінням, така ж неприваблива для очей неба.
— Що в тебе за фантазії!
— Ти не знаєш, що це в моєму характері?
— Не треба.
— О, і тут ти не даєш мені волі. Можу битися об заклад, що ти встанеш і відштовхнеш мене від вікна: в кам'яниці навпроти світиться, молода жінка вже лягла до ліжка, а чоловік скидає вбрання. Зараз він теж ляже, вона відсунеться до стіни, дасть йому місце, потягнеться рукою до лампи, щоб вкрутити гніт, але вона так уже чекає, що опустить руку, і чоловік сам погасить...
— Одійди.
— Ну ось. А поверхом нижче я щоранку бачу, як на балкончик виходить сонне хлоп'ятко. Воно виходить тихо, несміло, мружачи очі, з таким виразом, ніби чекає, що за ніч щось мало змінитися. Мабуть, йому щось наснилося, правда?
Я не озвався, і вона злякано шугнула на канапу, мов намагалась ще хапнути мою свідомість. Я вдав, що сплю. Вона крутилась, умощуючись, і поклала голову мені на груди. Коли вона засне, то відсунеться, хіба що триматиму в обіймах. Відсунувшись, вона підпадає під владу чужини. Вона й чужа. Це просто химери тіла. В її серці порожньо. Хтось нагодиться і забере її. І вона не буде згадувати цих хвилин.
Олекса розповідав, що бачив, як уночі вставав Живецький. Він обмацав стіни і хлопців, а коли наблизився до нього, Олекса мало не знепритомнів. Живецький поклав йому на чоло руку, мовчки постояв і пішов на своє місце.
Його життя зосередилося на тому, щоб підслухувати і підглядати. Ця концентрація сил не може викликати доброго самопочуття навіть у цілком безгрішної людини, якою є людина неволі. Якось Кривов'яз вичитав у одного розумного поляка: людина в неволі не здатна робити ні зла, ні добра, і не достойна нагороди, і не заслуговує кари, бо в такому становищі всі її вчинки є необхідністю.
Я пробродив весь день вулицями. Червоно заходило зверху світліше, а внизу темніше сонце. Я поспішав показати його Марійці, але біля її будинку побачив, що звідти його не видно.
Марійка налила в склянки чаю.
— Ти мучився? — Марійка пильно подивилася мені в очі.
— Чого? — Я посміхнувся.
— Через вчорашнє. Через те, що сталося.
— Ні, я придумав собі виправдання.
— А мені?
Я опустив очі.
— Я сподівалася цього. Я знала,— поставивши склянку, сказала вона.
— Що з тобою?
— Нічого. Просто я думала, яка щаслива, що з тобою, але яке моє щастя хистке.
— Закохані вічно порпаються у своїх вчинках і тремтять. Що ж до щастя, то...
Вона гірко посміхнулася.
— Бо вони починають жити одне одним і йти в гадках одною стежкою. Вони звіряються, щоб знати напевно, чи одною. Це прекрасно. Так вони відкривають себе в коханні. Але ти на це не здатен, ти егоїст, чужий.
— А я, грішним ділом, думав це саме про тебе. Либонь, ми сходимося на одну стежку. Вона розгублено крутила склянку з чаєм.
— Я, Прокопе, хочу всього або не хочу нічого. Я не задовольняюся недоїдками.— Очі її спалахнули гнівом.
— Я, як бачиш, приймаю від поляків недоїдки і мовчу.
— Ти лише для себе цілісна натура, а для інших — маленька данинка.
— Я не хотів би сваритися.
— Бо ти не любиш. Тобі треба такої, яка б тебе втихомирила, розвеселила брязкотливою думочкою. А скільки це мені коштує — знаєш? Ти вмієш оцінити жіночу відданість і самопожертву? Ні, Прокопе!
— Прощай,— спробував я звестися.
Вона окинула мене коротким і швидким поглядом.
— Уже? — схопилась на ноги.— Я тобі не дам покинути мене. Жорстокий!
— Ні, я ліпше піду. Думаю; наступного разу в нас удасться бесіда.
— Не підеш!— скрикнула вона.— А коли... Коли підеш, то знай: я донесу на тебе. На всіх вас там, у льоху. Я рас вистежила. Колись я вчула вас на музиці. Ви — змовники. Вас чекає шибениця.
— Ти божевільна.
— За своє щастя я на все готова.
— Побачимо, Марійко. Тепер такий час, що ситуації — не з моря погоди виглядати.
Сказав це, і страшно стало. Якийсь забобонний страх, ніби я щось накликав. Марійка впала обличчям на руки і заридала, ніби теж відчула ту біду.
— Не треба.— Я підняв її за плечі і, нахилившись, поцілував в уста.— Це нікому не потрібне.
Виплакавшись і витерши очі, вона жалісливо дивилась на мене і винувато всміхалась.
— Я так хочу тебе навічно, до самої смерті.
— Ти прекрасна,— погладив я їй косу.— Але... трішки нестримна.
— Так.
— Ти любиш мене?
...Вночі загримали в двері. Марійка затермосила мене за плече.
— Ой, я передчувала, що сьогодні прийдуть. Вони тебе заберуть?
Я став одягатися.
— Прокопе, мій Прокопе,— тихо квилила Марійка, білою тінню бігаючи по кімнаті.
Двері розліталися від гримоту.
— Відчини, Марійко.
— Не піду, нехай вломлюються.
— Гірше буде.
— Сховайся.
Я обвів кімнату поглядом: ні, марна справа. Зиркнув на вікно. Відхилив раму, потім раму подвійного вікна. Надворі було темно. Я переліз через підвіконня, вчепившись руками за карниз, повис над вулицею.
— Швидко зачини вікна і впускай,— пробелькотів я, задихаючись.
Я чув гримотіння в кімнаті. Вони щось пересували, обстукували підлогу і стіни. Мене покидали сили. Я закусив зуби і думав про одне: падати — то вниз головою. Щоб не мучитись.
(Продовження на наступній сторінці)