— Тебе давно не видно між людьми,— не звернувши уваги на Марійчині слова, сказала Мигельська.— Я написала нового вірша, прийшла похвалитись.
— Читай. Прокопе, ви любите вірші? Я відповів, що люблю, і згадав, що так само мене колись питала Грушевичева Христина. Що за дурне запитання?
Хіба поезію можна любити чи не любити, якщо вона поезія? Побачимо, якою сприйнятливістю наділила природа цю кістляву дівицю.
— Слухай:
На могилу серед степу
Впав серпанок,
В шовк трави неворушкої
Вповз душею...
"Розійшлися круторогі по долині..." Якби ж то вона писала про нещасних чумацьких воликів, але вона претендує на тон святих кобзарів-заступників і плете нікчемний пліт з вічних тіней. Вони шукають на Шевченкових стежках холодні яри і зарослі травою могили з єдиною метою — звернути на себе увагу.
...Боже, боже, Україно,
Спів кайданів...
— Не з тої ноти заспівала твоя муза, дівчино. Тобі б писати про зимові вечори і схилену тінь старої відданиці над рукоділлям. Та Марійка слухала уважно. Іноді, коли серце стужиться, досить сказати, що це вірш, а у вірші — згадати про смуток чи надію, і людина повертає на свою протоптану доріжку.
— Подобається?
— Гарно, Зорянко.
— А вам?— Мигельська явно минала моє ім'я.
— Я не все зрозумів,— сказав я.
Мигельська журно опустила очі: "Народе мій, для кого я стараюсь?!" Вона кілька хвилин мовчки виконувала цю коронну арію усіх двадцятилітніх геніїв, потім обмінялась з Марійкою усмішкою і стала розповідати міські новини.
— З Кракова приїхав Повсюда-Завадович. Читав нам спогади. Що це за чарівна людина, якби ти бачила!
— "Ще один месія,— подумав я.— Що в Йосипа можуть бути за спогади?"
— Привіз нам Ролланову "Декларацію незалежності духу" Я з такою насолодою читала цю річ, що описати той не можу. Як він страшно змальовує плутократію! Повсюда-Завадович розказує, що декларація покорила серця, на неї відгукнулися найвидатніші люди Європи. Іншим разом я тобі принесу копію. Це, якщо ти читала "Клерамбо", Аженорів гімн, гімн вільного сумління. Я не сумніваюсь, що декларація полонить галицьку інтелігенцію.
— Ви, Прокопе, читали "Клерамбо"? — запитала Марійка.— Я маю цю книжку.
— Я її в окопах читав,— відповів я.— 3 того часу я вирішив нікому не говорити, що вчився в гімназії.
Широкий рот поетеси розтягнула посмішка. Вона дивилася мені в вічі, і погляд її казав: "Як ти смієш тут сидіти?"
— Ви оце вели мову про Йосипа Повсюду?— запитав я Мигельську.
— Так,— сказала вона недбало.— Ви щось чули про нього? Вони не знали мого прізвища, і я відповів:
— Я його дуже добре знаю.
Мигельська зиркнула на мене з недовір'ям. Я вирішив помститись Вийнявши свої австрійські документи, подав їй в руки. Вона замислено потримала й передала Марійці. — Кого ж він згадує у своїх мемуарах? — запитав я.
— До речі, один його спогад — про ваші Колоброди.
— Йосип ще у Львові?
— Цього не знаю. Його збиралися повезти в повіти.— Тепер поетеса не минала мене очима.— А ви скритний, Прокопе.
— Змушений, я шпигую.
— За ким? — усміхнулась вона, готова повірити.
— За долею.
— О, за своєю, мабуть, нецікаво.— Вона поправила спідничку на колінах і, зустрівшись зі мною поглядом, опустила очі.
— Помиляєтесь. Оце мушу наймати спільників, бо самому не встежити за нею. Вона метушлива, як повія.
— Ти маєш веселого гостя,— звернулась Мигельська до Марійки,— відпустила б трохи до мене.
"Тобі поголодувати не завадило б",— подумав я.
— Я вашої дружби не порушу,— додала поетеса.— Я тільки хотіла б навчити Прокопа розуміти поезію.
— Це ти його розвеселила,— відповіла Марійка.— Досі він сидів задуманий, важкий. Таким я його сама вперше бачу. І вже його нікому не віддам.
Вони таємниче перезирнулися.
— Не віддавати, Прокопе? — запитала Марійка.
— Я можу швидко зіпсуватися.
— Не допущу. Тоді я собі перестала б вірити. А чого ви, Прокопе, сказали, що після Ролланового роману вирішили не признаватися, що вчилися в гімназії?
— Щоб усі знали, що я слюсар. Мені не подобалося бути без голови і без ніг.
— Поясніть точніше, ми не зрозуміли.
— Це ж передбачала альтернатива "незалежності духу".
Мигельська збагнула, що камінці падають все ближче до її городця, і встала.
— То не погоджуєшся віддати Прокопа? — звернулась вона до Марійки, але вже безбарвним тоном.— Тоді мені треба бігти. Завтра я напишу про вашу ідилію баладу. Проведи мене, Марійко.
Вони ще трохи перемовлялися в коридорі, вибухаючії сміхом, а я ходив по кімнаті й кривився, ніби проковтнув недокурок. Ці репетиції, ці дівиці... Дивна людська природа. І кортить побалансувати над прірвою, і не подобається, коли на цю прірву показують. Повернувшись, Марійка стала біля вікна у своїй звичній, дбайливо вишуканій позі з похиленою головою, із звисаючими косами, з чеканням і наслухуванням в усьому тілі.
— Не подобається мені твоя Зоряна,— сказав я.
— Вона і мене бентежить,— відповіла тихо Марійка.— Щось є в ній... Якась грубість, змішана з кокетуванням. Вона талановита, правда?
— Не сказав би. Талановиті відкривають, а вона повторює те, що люди бачили і знають, але в силу обставин позбавлені його.
— Коли Зоряна пішла, мені хотілося заспівати для вас. Тепер, я боюся. Я буду повторювати те, що ви чули і знаєте. Пісні, мабуть, викликають найсталіші почуття.
— Це зовсім інше. Ця сталість, як казав мудрець, основа доброчестя.
— Однаково тепер я не можу співати.
— Втекла ніжна пташечка?
— Навіщо ви її прогнали? Хіба це ліпше? Я думаю, що треба щадити божі іскорки, а не гасити їх. Нехай собі горять. Не обов'язково створювати геніальні речі. Досить створити приємність, як стара мила комедія. Тисячі співають, не маючи ні виробленого голосу, ні музичного слуху. Але в цьому мелодійному повітрі народжуються і геніальні речі.
— Так, але ми повинні бути вимогливими до себе.
— Ви жартуєте? — Вона ступила крок до мене.— Ні? Я цього від вас не сподівалась. Вчора думала про смерть, а нині мені захотілося щось собі і вам нагадати таке, від чого нам стало б приємно. А ви не дали мені досягти тієї пісеньки з отого,— ось гляньте,— з отого ліхтарика над церковними дверима. Вона зірвалась у темряву од вашого суворого голосу, на брудні холодні сходи, під ноги сліпого жебрака. Ось жебрак вклякнув на те місце, де вона впала росинкою, висушить її своїм потовченим коліном, і йому це не принесе полегкості. Адже не принесе?
— Ні, Марійко.— Мене почала гнітити її меланхолія.— І не скаржся на мене.
— Бо що?
— Я не можу цього слухати. Я піду.
— Ідіть.
— До побачення.
— До побачення...
V
Недоля засліплює.
Тоді обрії розпливаються, далина тускніє, небо навалюється на землю брезклою масою, пригнічуючи свідомість, дороги западаються і натомість випинаються ворожі скелі. Все підстерігає і жбурляє каменюки зневаги й образ.
Навколо мерехтить тьмяна мла, видно лише найближчі предмети. На них налітає з кулаками охоплена відчаєм людина. Погано в цьому колі, де все скрипить люттю, пашить ненавистю і дихає отрутою. Тоді нема винних. Тоді причини злими духами гогочуть над головами, але їх ніхто не помічає.
Марійка наспівувала про бідолашну чайку і нещасливих чаєнят. А я тим часом думав про Миколу Павлюка. Я знову застав його над аркушем паперу. Він писав черговий звіт історії. Попросив, щоб навів мене на слід Повстоди-Завадовича. Він пообіцяв. Був веселий. Червоні побили поляків під Житомиром і тіснили їх далі. Микола затримувався в місті, його схоже на диню обличчя світилося втіхою. Я радий за нього, радий, що б'ють поляків, тільки не радий, що Марійка почала пісню, яку любив мій батько.
Вона кривилась співаючи й ставала негарною. Очі біліли, як половіюче жито, морщився ніс. Але я боявся її зупинити, бо був з нею у прірві. Соромливі, нерішучі й несміливі люди бунтують у присутності близьких. Між чужими це ангеля, а для своїх — напасники. Тим паче в прірві.
Вона чудово співала, але пісня не викликала в мене споминів. Проте, скінчивши, Марійка запитала:
— Ви знаєте кращу пісню?
— Так,— сказав я.
— Яку?
— Ось послухай:
Гомін, гомін, гомін,
Гомін по діброві,
Туман поле покриває;
Мати сина виганяє:
"Іди, сину, іди, сину,
Пріч од мене—
Нехай тебе орда візьме,
Нехай тебе орда візьме!"
— Ви можете зробити честь будь-якій нісенітниці,— захоплено сказала Марійка.
— Запам'ятаймо, Марійко, цей день.
— Чим він визначний?
— Колись про це. подумаєш, а тепер ще заспівай.
Вона почала:
Сіяв мужик просо.
Жінка каже—мак.
Ой, так чи не так,
Нехай буде мак!
— Добре, Прокопе?
(Продовження на наступній сторінці)