Вона наздоганяє мене вже у коридорі, точніше, перехоплює на черговому його повороті, анітрохи не збивши дихання, із лагідною усмішкою на вустах.
— Отже, ти збагнув, — каже вона — і в голосі її бринить сум.
— Що?
— Ти збагнув, що будівництво Башти ось-ось завершиться — і тоді вона перестане бути твоєю. Ти, що був ніким і став великим Зодчим, знову станеш ніким — хоча й залишишся великим Зодчим. Життя твоє перетвориться на безглузду абищицю, бо ти повністю присвятив себе Башті, лише їй.
— А ти вирішила помститися мені за колишнє?
— Я вирішила врятувати тебе.
Хитаю головою:
— Я гадав, усі наші чвари і непорозуміння у минулому. Ти ж стала жрицею, верховною жрицею. Я ніколи не зміг би дати тобі й половини того, що є у тебе зараз.
— Зодчий-Зодчий, ти такий, яким і був, ти не подорослішав анітрохи з того дня, коли вирішив присвятити себе Башті. Але неможливо вічно залишатися мрійником. Час дорослішати, — і вона йде геть, а я дивлюся їй услід, стиснувши кулаки, не в змозі змінити її рішення, яке змушує мене будувати Башту далі, вище, до самих небес, до останнього камінця, після якого я, Зодчий, скінчуся, вичерпаюся, згасну для світу!
Йду містом.
— Доброго дня, порожня людино.
Безтурботний Дядечко посміхається мені, як посміхається завжди — стінам, мостам, деревам, дітлашні, що поривається кинути в нього камінь. Йому байдуже... та ні, усвідомлюю я раптом, йому добре!
— Доброго дня, Дядечку. Нещодавно ти назвав мене ще й сліпим — але, здається, я прозрів. Надто пізно, але...
Він стенає плечима:
— Ти, як і раніше, сліпий, порожня людино. Тобі тільки здається, що ти прозрів... але то нічого, скоро ти насправді прозрієш. Я молитимуся за тебе. — Він зітхає і починає тихесенько наспівувати:
— Життя минуло, наче сон, гаси свічу.
І молитовне колесо
кручу, верчу.
Даруй же, Боже, мідний грош
з усіх щедрот.
Даруй же, Боже, мідний грош!..
Чи ж Ти почув?..
Зводить голову і кладе мені на плече свій нестерпно важкий погляд:
— Чи хочеш Божий Гріш, Зодчий?
Я лише...
* * *
...з третього разу катапульти пристрілялися і нарешті почали влучати у Башту. Я стою на даху свого будинку й дивлюся. Іноді камені, випущені з катапульт, падають і в місті — чи то випадково, чи то вогнепоклонники вирішили не розраховувати тільки на моє слово і потроху пристрілюються до казарм. Слуги намагалися відвести мене в дім (наш квартал якраз потрапив під обстріл), але я відмовився.
Я мушу бачити усе, до кінця. Я заплатив досить високу ціну за цю можливість. Шість вогнепоклонників, які чекають тут-таки, у дворі, аби я впевнився в тому, що Башту зруйновано, а потім уночі провів їх до брами і допоміг відчинити засуви, розуміють: я маю на це право, — і не заважають. Слугам я сказав, що ці шестеро — майстри-будівничі, зовсім не причетні до нападу на місто; здається, повірили.
Я дивлюся. Проламана у кількох місцях, похилена, вона і досі стоїть. Камінь за каменем влучають у неї... — стоїть! А потім обстріл припиняється, певно, сталася якась затримка — і у цей час Башта починає падати.
Вона падає повільно, важко — так звалюється на бік стара верблюдиця, в якої раптом відмовили ноги і яка ще не збагнула, що ж відбувається. У море, у море падає вона, розбризкуючись увсебіч уламками драбин і колон, ліпних прикрас, арок, вівтарів; життями людськими, що лягли, мов шари очеретяних циновок між цеглинами, розлітається — у море, у хвилі, у ніщо!..
Я чекав, що мені полегшає, але нічого не змінюється. Тільки старший із тих шістьох промовляє, торкнувшись мого плеча:
— Угоду виконано. Тепер твоя черга.
Я регочу йому в обличчя:
— Тепер...
Закінчити не встигаю — із вулиці долинає гамір, потім у внутрішній дворик вривається сторожа, позаду неї плентається мій садівник із перекошеним від переляку, але рішучим обличчям. Певно, не повірив моїм словам і доніс-таки...
"Добре, що саме зараз прибігли, а не раніше", — думаю, дивлячись, як вони заламують руки вогнепоклонникам.
Потім сторожа...
* * *
...мене, — шепоче жриця. — Прости!
У її руках — щипці, якими вона невміло втримує розпеченого прута, на кінці його — кругла печатка Правителя. Здається, щипці заважкі, їй не під силу підняти їх — не кажучи вже про...
Але вона втримує, а я тільки вдячний, краще вона, ніж кат. Це та єдина поблажка, якою я вшанований Правителем.
Дивлюся на неї, силкуюся запам’ятати кожну рису її обличчя. Вона наче здогадується:
— Не треба. Так буде легше. Заплющ очі.
Хитаю неслухняною головою — біль витанцьовує на кістках, дзеленчить ланцюгами, на яких мене підвішено, гострими пазурами шматує груди. Але я... я хочу бачити.
Наостанок.
Вона закушує нижню губу і підносить прута до мого обличчя. Кругла печатка Правителя наближається до правого ока, і я скрикую, але не від болю — просто я раптом збагнув, на що схожа печатка!
"Даруй же, Боже, мідний гріш!.. Чи ж Ти почув?.."
І ще раз, до лівої очниці, підносить...
* * *
...у неволю, спершу до вогнепоклонників, потім до кочівників. Так звелів Правитель, вирішивши, що смерть буде недостатньо тяжкою карою за мій злочин.
Я не ремствував.
І не ремствую посьогодні.
Мої господарі поводяться зі мною суворо, але годують і поять, і дозволяють спати на свята до самісінького сходу сонця. В оазі краще, ніж у місті вогнепоклонників чи у каравані — та я і застарий для безперервних мандрівок пісками, господарі зрозуміли це і вирішили залишити тут. Вони вважають мене божевільним, а отже, наближеним до богів, звільненим небожителями від земних умовностей. На це я тільки всміхаюся (божевільною, ясна річ, усмішкою) і пригадую про Мисливця і Божий Гріш. Ті двоє Грошей, що прикладені до моїх очниць, печуть мене посьогодні — але я тримаю їх, міцно притискаю неіснуючими повіками до неіснуючих очних яблук, — і всміхаюся.
— Доброго ранку! — шерхотінню пальмового листя.
— Доброго ранку! — гекончаті, що пищить на стіні.
— Доброго ранку! — дітлашні, яка кидає в мене верблюжими кізяками й шматочками кори. — Доброго ранку!
— Доброго ранку, порожня людино, — говорить мені Безтурботний Дядечко. Він частенько навідується до мене тепер, коли я оселився в оазі, а раніше заходив час від часу. Ми розмовляємо з ним — кожен про своє — і подовгу слухаємо один одного.
— Тепер я справді сліпий, — кажу я йому.
Він сміється:
— Тепер ти прозрів, порожня людино. Ти прозрів... от тільки досі залишаєшся порожнім.
— Але чому ти мене так називаєш?
— Е-е-е!.. — тягне він наче тутешні старці-мудреці. — Е-е-е!.. Сам знаєш — то й поясни мені, — і він опускає мені на плече свій погляд — дружній, хитрий, усезнаючий.
Відповідаю і сам дивуюся, звідки беруться слова:
— Людина, що присвятила себе одній-єдиній справі — якою б великою та справа не була, — котра розучилася радіти життю, забула про дім, рідних, кохання, принесла у жертву задля Мети долю, що дарували їй боги, — дійсно, вона стає великою, але...
— І ти велика людина, Зодчий! — регоче він. — Ой, велика!
— ...але вона, — продовжую, відмахнувшись від Дядечкових слів, наче від набридливої мухи, — стає порожньою: відбери у неї Мету, а краще дозволь їй утілитися — і що ж тоді?
— От що! — відповідає Дядечко, ляскаючи по піску долонею. Згрібає жменю і дозволяє піщинкам сипатися цівочками між пальців. — От що, Зодчий. Але ти починаєш дорослішати, — каже він Ті голосом. — Тож дорослішай!
І Дядечко йде геть, а я підводжуся, аби наздогнати його і запитати "як?!" — однак наштовхуюся на щось і падаю.
— Гей, обережніше! — ображено тріпоче крильми дитячий голос. — Ти ж усю башту розваляв!
— Розваляв, — зізнаюся, сідаючи поряд із ним. Намацую руками уламки: глиняні черепки, каміння, шматочки дерева. — Давно ти її будуєш?
Недовірлива тиша: все-таки мене вважають божевільним, а божевільні не повинні ставити розумних питань.
— Давно, — зізнається нарешті хлопча. — Із самісінького ранку.
— Яка вона, твоя башта?
— Розтрощена!.. Через тебе! Недаремно тебе звуть Зодчий-Без-Очей.
Усміхаюся.
— Але ти будуєш її не вперше, я помітив. ...І не востаннє. Тож яка вона?
— Як пісня, — дуже серйозно, по-дорослому, заявляє він. — Я не можу тобі пояснити. А ти... ти дійсно колись був тим самим Зодчим?
— Був. Тим самим.
— А... якою була твоя Башта?
— Наче пісня, — відповідаю я. І тихесенько наспівую нашу з Дядечком:
— ...Даруй же, Боже, мідний гріш
З усіх щедрот.
Даруй же, Боже, мідний гріш!..
Чи ж Ти почув?..
Мені гаразд з моїм грошем,
З Твоїм грошем,
Йти до святих в пресвітлий рай,
У пекла чудь.
За всі звитяги і гріхи
Я заплачу.
— Гарно як, — шепоче хлопча вічність по тому. — А чому ти тоді її?.. Ні, не відповідай. Слухай, а ти розкажеш, як ти зміг її збудувати... такою?
(Продовження на наступній сторінці)