«Місто Тисячі Дверей» Володимир Арєнєв

Читати онлайн повість Володимира Арєнєва «Місто Тисячі Дверей»

A- A+ A A1 A2 A3

Хто з нас виконував у житті усе-усе, що обіцяв? Адже трапляється по-різному: пообіцяв ти, наприклад, друзям, що вийдеш увечері поганяти у футбол, а мамі з татом – що саме тоді виконаєш домашнє завдання. Як тут вчинити? Доводиться вибирати – спосіб утекти надвір, звичайно!

В Охах такого б не трапилося, тут живе народ обачний! Мешканці намагалися б і домашнє завдання виконати, і у футбол поганяти. Або не давали б таких суперечливих обіцянок. Знають: інакше одного разу вночі можна прокинутися від стукоту у вікно. І в тому вікні, ймовірніше за все, махатиме сторінками зубастий зошит. Або літатиме футбольний м’яч із сумними-пресумними очима. У кого що.

Ну, а ті обіцянки, які все ж залишалися невиконаними, вирушали просто на Цвинтар. Де й блукали вдень і вночі, лякаючи одне одного і випадкових перехожих (спеціально, як ви здогадуєтеся, ніхто туди не приходив).

Але дехто все-таки жив на самій околиці Цвинтаря. Цей дехто зовсім не боявся Невиконаних Обіцянок – навпаки, Обіцянки боялися його. Боялися і поважали. Бо іноді він їх виконував – просто так, з доброго дива.

Та, взагалі-то, була в цього безстрашного мешканця Охи і робота. Він працював детективом. І був Колреш Ямс (саме так його звали) найкращим детективом-нишпоркою в Охах. Оскільки – єдиним.

Хтось недосвідчений може здивуватися: навіщо місту потрібні і детектив, і Порядники. Але Порядники стежили за порядком, а нишпорка міг відшукати зниклі речі або розплутати особливо карколомну загадку. І Порядники частенько зверталися до нього по допомогу.

От наприклад, як сьогодні Сигізмунд.

Разом зі Шварциком він наблизився до хатинки Колреша Ямса й обережно постукав у двері. А не дочекавшись відповіді, постукав ще раз.

І ще.

І ще...

– Може, він нас не чує?! – прокричав у Сигізмундове коліно низькорослий Шварцик. – Га?!

– Може, і не чує, – погодилось коліно. – Цілком може бути. Я і тебе, чесно кажучи, погано чую.

– Що?!

– Я кажу...

Сигізмунд і Шварцик стояли на порозі хатинки детектива і вирішували, чи ввійти без запрошення, чи все-таки спробувати вкотре постукати, а Колреш Ямс у цей час натхненно награвав Другу симфонію "заморив" для барабана без слухачів. Річ у тім, що детектив дуже любив музику. І коли траплялася особливо карколомна справа, над якою треба було як слід помізкувати, Колреш Ямс починав награвати щось отаке на своєму улюбленому барабані, виготовленому великим майстром Зариваллі. Музикування допомагало – хоча б тому, що заглушало стогони і бурмотіння Невиконаних Обіцянок, які мешкали неподалік.

Раптом барабанний стукіт припинився і з-за дверей почулося:

– Заходьте, друзі! Очі б мої вас не бачили!

– Як ти здогадався, що ми прийшли, Ямсе?! – здивовано запитав Сигізмунд, коли гості зручно вмостилися перед каміном, потягуючи з кухликів мракку.

– Це елементарно, Сигізмунде, – скромно посміхнувся детектив. – Вас було видно з вікна.

Він хлюпнув у камін вогненної води, дочекався, поки полум’я освітить комнатку, і повернувся до гостей.

– До речі, ви вже знаєте, що Горщичок зник?

Розділ сьомий,

у якому Фімка досліджує чужі нутрощі й вислуховує рипучу балаканину, а наприкінці з’являються "вони"

У будинку, що дав Фімкові прихисток, було тихо і темно. На думку хлопця, аж надто тихо і темно.

"Як у старій запилюженій шафі", – подумав Фімка.

Він роззирнувся, помітив вікно і підійшов, щоб розсунути важкі щільні завіси, які його закривали. Світло полилося в кімнату, висвітлюючи великий передпокій, який більше скидався на середніх розмірів футбольне поле. Щодо меблів, стін і ліпних фігурок на стелі (чи то крилаті крокодильчики, чи кремезні черв’яки – звідси не розгледіти) – все це нагадувало Фімці музей. Причому музей старий і занедбаний.

Спершу він хотів ввічливо погукати: "Чи є тут хто?", але побачив, що кожен його крок залишає на запилюженій підлозі сліди, і зрозумів: у будинку нікого немає. В усякому разі, останніх років десять – точно.

"Здається, це найбезпритульніший з усіх безпритульних будинків, які тільки є на світі", – вирішив Фімка.

Він поблукав передпокоєм, розглядаючи музейні крісла і столи, недбало розставлені по-під стінами. Якби не пил, він би із задоволенням посидів на деяких з них (так, і на столах теж!), але через бруд не наважився.

Натомість з азартом справжнього натураліста заходився порпатися в шухлядах. Тут улов був пристойнішим. Щоправда, більшу частину предметів, знайдених у шухлядах, Фімка бачив уперше і навіть не здатен був уявити, кому і для чого вони могли б знадобитися. Ну, наприклад, коробка з-під цукерок, заповнена малесенькими медальками. Чи фрагменти лазерних дисків – не уламки, а саме фрагменти, бо вони виглядали так, ніби їх виготовляли окремими шматками.

Усі ці речі не належали світові дорослих. Але не були вони й іграшками, зробленими дорослими для дітей.

Фімка замислився, намагаючись підібрати потрібне слово. Так, швидше за все, ці речі існували на межі між світом дорослих і світом дітей, кожна з них була таємницею. А таємниці, як відомо, збуджують уяву і дітей, і дорослих.

Та рано чи пізно усе закінчується. І от Фімка добрався до останньої шухляди останнього столу. Чомусь хлопчикові здавалося, що тут має лежати найзагадковіший предмет з усіх, які йому пощастило знайти.

А там лежала звичайна перука, дуже стара, зроблена з твердого тьмяного волосся незрозумілого кольору...

– Ну знаєте, – ображено сказав Фімка запилюженим завісам і старезним меблям, – ну знаєте, це навіть якось нечесно виходить.

– А в чужих нутрощах копирсатися чесно? – тієї ж миті відгукнувся хтось поруч, з-під найближчого крісла. Крісло було обтягнуте смугастою бляклою тканиною, ніжки його нагадували лев’ячі лапи, а бильця – крила чаплі.

– Ти б ще мені на голову всівся, – почувся інший голос звідкись із надр останнього дослідженого Фімкою стола. – Ох уже ця молодь!

– Хто тут?! – закричав Фімка. – І чого це ви ховаєтеся по кутках, га? Дурні! Несмішно! Я тут... А вони!..

Він відчув, як ніс сам собою починає шморгати, а в очах защипало. От-от – і Фімка розридається, на радість цим місцевим жартівникам.

– Це хто ховається? – образився голос з-під крісла. – Це ми ховаємося?! Ну ти вигадав!

– Шухляди позасувай, – пробасив голос із глибин стола. – Лоскотно все-таки. І речі поклади, де взяв. Тобі вони ні до чого.

– То це ви розмовляєте? – здогадався Фімка, обережно ставлячи на місце шухляду.

– Та начебто я, – розреготався бас. – Ну і воно теж.

– А чого ж ви раніше мовчали?

– А ми тут останнім часом...

– Якщо точніше – останнє десятиліття, – втрутилося Крісло.

– Не перебивай мене! – гарикнув Стіл. Було видно, що вони справді знають одне одного занадто добре. – Отож, за останнє десятиліття ми вже набалакалися по саму стільницю.

– І це ще слабо сказано!

– Сказано як сказано! І взагалі, ти можеш помовчати хоч хвилину?

– Сам прекрасно знаєш, що можу! Ми ж і так три роки не розмовляли, забув чи що?!

– Я маю на увазі... Гей, а куди це він іде?!

– Піду пошукаю ліжко, – позіхнув Фімка. – Я стомився. Привіт!

– Зачекай, а як же ми? – схлипнуло Крісло. – Ми, може, і зануди...

– Ти за всіх не розписуйся! – ображено пробасив Стіл.

– ...але Ліжко ще гірше! Воно ж стояло в спальні саме-самісіньке весь цей час. Уявляєш?

– До того ж не забувай про... – Стіл затну вся і став фальшиво порипувати якийсь бадьорий мотивчик.

– Не ходив би ти туди, – підсумувало Крісло. – А хочеш спати – сідай на мене.

– Та незручно якось... – промовив Фімка. І справді, крісло було маленьким, на такому не виспишся.

– Нічого-нічого, – Крісло зрозуміло його по-своєму, мовляв, соромиться хлопчик. – Я не ображуся. Ми ж тут від нудьги мало на дошки не розвалюємося! У чому наше, меблеве щастя, знаєш?

– Ні-і.

– У тім, щоб нас використовували за призначенням. Щоб на мені хтось сидів, щоб за столом писали чи їли. А так стоїш тут, стоїш, рипиш ночами, та ще ці погрожують.

– Хто – "ці"?! – не витримав Фімка. – Признавайтеся, а то...

Цієї миті у дальньому кутку зали крізь завіси почувся дрібний тупіт чиїхось лапок. Дуже маленьких лапок, але з дуже гострими пазурами.

– Ось, – злякано рипнув Стіл. – Вони. Прийшли! Тепер...

Він не доказав.

Фімка вже і сам бачив, хто – вони.

"Краще б, – подумав він, – я здався тому Поряднику. Слово честі, краще б здався..."

Розділ восьмий,

у якому відкривається ляда льоху, а також – мимохідь – деякі таємниці про Будинок, Якого Немає

Сигізмунда трусило: крісло під ним дрібно реготало, по заслузі оцінивши жарт детектива. Сигізмундові ж було не до сміху.

– Та пожартував я, пожартував, – примирливо виставив руку Колреш Ямс. – Який ти все-таки серйозний, Сигізмунде! І довірливий. Ну скажи, будь ласка, хто зможе вкрасти Горщичок? І куди він його потім заховає?

(Продовження на наступній сторінці)