«Місто Тисячі Дверей» Володимир Арєнєв

Читати онлайн повість Володимира Арєнєва «Місто Тисячі Дверей»

A- A+ A A1 A2 A3

– Тільки цього мені не вистачало! Ну який "Чапаев", ти ж бачиш, я при виконанні службового обов’язку!

Але не викидати ж гвінпіна з холодильником (повітряна куля вже лине високо над вулицями) ще приб’єш когось ненароком.

– Гаразд, розповідай, Шварцику, що там трапилося? – намагаючись виглядати спокійним, запитав Сигізмунд.

– Та кажу ж, – запищав дрібний хуліган. – День у день Дверей меншає і меншає. Кажуть, малярі їх перефарбовують, і тому Двері перестають бути чарівними. Ну от. А коли так, невдовзі повинен з’явитися Пензель.

– Чому це повинен?! – заволав Брехло. – І нічого не повинен!

Але ж він знав!

– Ет! Я з тобою, як людь із людиною, а ти... – зітхнув Шварцик. – Не ображайся, Сигі, але ти в нас недавно, багатьох тутешніх легенд не знаєш...

Сигізмунд ненавидів, коли його так називали, але цього разу пропустив це повз вуха:

– І що там ваші легенди?

– А в них йдеться, що коли стане зовсім зле, обов’язково з’явиться Пензель. Це спочатку. А потім знайдеться хтось гідний, і тоді все владнається.

– Нісенітниці! – промимрив Сигізмунд.

– Гей! – втрутився гвінпін. – Прилетіли. Спускайся.

Брехло поглянув униз, щоб переконатися, чи насправді вони там, де слід, – і раптом побачив того самого хлопчиська! Ну, того, якому він, Брехло, спеціально снився!

За рік життя в Охах Сигізмунд нехай і не вивчив усіх легенд, але дечому все-таки навчився. Наприклад, він міг "вичислити" тих, хто прагнув потрапити в Місто Тисячі Дверей, – і наснитися їм. А уві сні "переконати" туристів не проходити крізь Двері в Охи. Щоправда, з Фімкою Сигізмунду не пощастило – той виявився надто наполегливим. І от тепер!..

– Негайно знижуємося! – гаркнув Брехло.

Куля нервово здригнулася і майже звалилася вниз, сполохавши перехожих. Тільки в останню мить Головний Порядник отямився, опанував собою і керуванням повітряною кулею. Тому корзина опустилася не на вулицю, а все-таки на посадковий майданчик.

– У погоню! – закричав Сигізмунд.

Але куди бігти? Фімка, який навіть не підозрював, що його помітили, вже зник у невідомому напрямку.

– Ура! – надривався тим часом гвінпін, висунувшись зі свого холодильника. – Оточуй! Не дамо ворогові втекти!

Навколо кулі поступово збирався натовп.

– Розходьтеся! – намагався вгамувати цікавих Брехло. – Громадяни, зберігайте спокій і порядок!

Городяни сміялися і показували на них пальцями, щупальцями і псевдоніжками.

Махнувши рукою на неслухняну юрбу, Головний Порядник виліз із кошика і покрокував до входу на Кухню. За ним квапливо дріботіли Шварцик і гвінпінівський холодильник.

Проминувши величезну арку, біля якої завмерли двоє вартових з ложками завбільшки з людину, компанія опинилася на Оховій Кухні.

Це була єдина Кухня на все місто. Тут не тримали ані плит, ані пічок – нічого такого, на чому готують їжу. Лише у центрі величезного залу стояв чарівний Горщик. До Горщика вели численні драбини і драбинки, лебідки з кошиками та інші прилади. На східцях і в кошиках сиділа Горщикова обслуга. Такими ж величезними, як у вартових, ложками, а також черпачками і навіть діжечками вони розвантажували Горщичок. Зачерпували кашу і передавали вниз.

У залі стояв потужний гамір, чому Сигізмунд порадів – за загальним галасом вигуків гвінпіна ніхто не чув.

Подивившись на Горщик, Брехло переконався, що поцупити цей предмет неможливо. Хіба що поламати...

Але якщо його підозри правильні, небезпеки слід чекати лише від туристів. Адже жоден з місцевих не наважиться на таке блюзнірство!

Отже, необхідно їх усіх переловити, цих "туристів". І ще – зачинити якнайшвидше решту Дверей!

– Мені потрібні портрети усіх, хто потрапив в Охи за останні дні! – командним тоном повідомив Сигізмунд.

Гвінпін зрозумів, що жарти закінчилися.

– Треба летіти до Будинку, – сказав він. – Там зберемося всіма холодильниками – і зробимо.

Але коли Сигізмунд зі своїми супутниками примчав на посадковний майданчик, повітряної кулі там не було.

Розділ п’ятий,

у якому Фімка допомагає качати права і шукає безпритульний будинок

Біг Фімка недовго. Нарешті він засапався і зупинився. Тут йому спало на думку, що за сьогоднішній день, навіть усього лише за якусь нещасливу годину, він встиг накоїти купу дурниць. І краще б йому прийти до тями, якщо він не хоче залишитися тут назавжди.

Залишатися тут назавжди Фімка не хотів!

"Гаразд, подумаєш, дурниці! – сказав він сам собі. – Ну ломану вся в Двері! А хто б не ломану вся? Ну втік з кав’ярні! А хто б не втік?! І взагалі, пошукаю я все-таки шлях назад. Як там його звали, того господаря кав’ярні? Димон? Усе-таки єдина знайома душа в Місті. Може, підкаже, як мені назад повернутися".

Він навіть згоден був на те, щоб Аверинцев знайшов його за гаражем, спітнілого і нещасного. Вже краще так, аніж провести все життя без батьків і друзів.

Не встиг Фімка про це подумати, як на нього з усього маху хтось налетів.

– ОЙ!!! – заголосили вони разом:

– Ти чого? – заволав Фімка. – Чого б’єшся?!

– Я нічого! – войовничо відповіло дівчисько приблизно Фімчиного віку. Саме вона на нього наткнулася. – А ти чого посеред дороги стовбичиш, товстуне?

– Захотів і стовбичу! Буду ще у тебе запитувати, де мені стовбичити! – Фімка відверто грубіянив, але не стільки зі злості, скільки з переляку. – Ти хто така?

– Я? Я?! Я, між іншим, Меліса Оховська.

Фімка не витримав і розреготався.

– Чого іржеш, гладкий? – обурено запитало дівчисько, стріпуючи своїми рудими кісками.

– Ти що, принцеса, щоб так називатися?

– Ну й темнота-а, – розтягуючи слова, промовила Меліса. – Звідки ж узятися принцесі, поки немає Короля? У нас є тільки заступники – і Короля, і Королеви, і принцеси, між іншим.

– Ти, виходить, заступниця.

– Ну, – потупила очі дівчинка, – загалом, я одна з двох заступниць. Ми чергуємося. З Розаліндою, моєю сестрою, – сьогодні вона виконує обов’язки принцеси.

– А ти?

– А я сьогодні – качаю права! – гордо повідомила Меліса Оховська.

– Знущаєшся? – запідозрив Фімка.

– Та ну тебе, дурня! Витрачаю тут на тебе час, а мені ще права качати. Ось, бачиш? – вона показала хлопчику дивну штукенцію, щось середнє між насосом і кондитерським шприцом, з якого зазвичай всілякі смачні креми на торт видавлюють. У цій справі, відверто сказати, Фімка знав смак.

– А це що за фінтифлюжина? – зневажливо поцікавився він.

– Це те, чим качають права, правокачалка. Допоможеш мені з ними впоратися? Удвох швидше буде і веселіше.

"Вона ж майже принцеса, – подумав Фімка. – Може, порадить, як повернутися додому".

І ще... надто вже нагадувала йому правокачалка кондитерський кремовий шприц! Фімка відчув бурчання у глибині свого черева – таке собі передгрозове погуркування, поки ще тихе, але якщо розгуляється... Відчув і вирішив, що допоможе дівчинці.

– Тоді побігли! – гукнула вона. – А то спізнимося!

"Ну і днинка! – міркував Фімка, намагаючись не відставати від Меліси. – Суцільні тобі забіги з перешкодами".

Він не знав, що лише завдяки їй уник зустрічі з Головним Порядником – той саме помітив його з повітряної кулі, але поки приземлився, було запізно – за Фімкою і слід прохолов.

Тим часом діти опинилися поряд з вежею, що височіла над містом. Тут, як пояснила Фімці Меліса, їм треба піднятися на ліфтовій хмарі нагору, де й качають права. Вірніше, накачують, тобто помпують.

Меліса дістала з кишені свищик і дмухула в нього – вмить до них спустилася м’яка, пухнаста хмаринка з двома сидіннями в центрі.

– А вона витримає нас обох? – засумнівався Фімка. – Взагалі-то нас у школі вчили, що хмари складаються з крапельок води...

– От іще, дурниці, – розсердилася Меліса. – Звичайні хмари, може, і складаються, а наші – ні. Наші хмари, щоб ти знав, це частки наших мріяній... мріювань... мрій... Коротше кажучи, ми мріємо, а вони – те, що від цього залишається. Ну, як вихлопна кіптява – тільки чистіше, краще і корисніше. Поїхали?

Вони влаштувалися на сидіннях, і хмаринка підняла їх на вершечок вежі. А там спустилася на майданчик (який видався Фімці дуже маленьким і ненадійним; "Навернутися звідси, – подумав він, – як від Вітька Акваланга сховатися..."). І там, на майданчику, вони почали качати права.

Для цього на вежі був спеціальний отвір, у який Меліса встановила правокачалку. За сигналом дівчинки хмари (особливі, з великою синьою літерою "П" на боці) підпливали до правокачалки і зціджували в неї рідину, яка сяяла всіма барвами веселки. А діти за допомогою спеціального клапана перекачували її потім у вежу.

(Продовження на наступній сторінці)