– Взаємно! – бадьоро відгукнувся Фімка. – Ну, які проблеми? – запитав він, намагаючись, щоб його голос прозвучав безтурботно.
– Я знаю, де захований Пензель! – голосно прошепотіла Меліса. – Ну, той самий.
– Я в курсі, що це за Пензель, – заспокоїв її Фімка. – Мені тут розповіли... Слухай, то де ж він?
– Звичайно, у Долині! Ходімо...
Вони перестрибнули через невисокий паркан, який відокремлював Долину від доріжки для відвідувачів, і поспішили за Мелісою. Але не побігли, бо Долина була всіяна найрізноманітнішими речами, які колись загубилися та так і не знайшлися.
Тут отримали прихисток і відірвані ґудзики, і імператорські корони, які скотилися з голів. А також: шпаргалки, цілі армії іграшкових солдатиків, ключі від заводних іграшок, будинків, сейфів і механічних сердець, носовички, штучні щелепи (з алмазними зубами!), книжки, гребінці, футбольні й тенісні м’ячі, мобільні телефони, вагони з секретним вантажем, вогнегасники, шпильки, викрутки, бабусині окуляри, срібні кулі і рукописи письменників-початківців. Рукописів було особливо багато; складені в стоси, вони тяглися до неба дивовижними хмарочосами, і якщо ви випадково зачіпали їх, ці стоси завалювалися, гучно зашелестівши, і засівали все навкруг сторінками. Фімку це бентежило, він щоразу намагався обійти аркуші, щоб не наступати на них, і тому зачіпав інші стоси, і вони знову падали...
Нарешті Меліса заявила, що вони прийшли. Хлопці й муралевиний лев стояли перед величезним літаком, який теж, напевно, колись загубився, а тепер лежав посеред Долини. "Люблять вони тут гарні назви, – подумав Фімка. – Назвали б – "Смітник". Ні, обов’язково треба – "Долина"! Теж мені, романтики!"
Насправді ж його просто збив з пантелику цей літак. Бо Фімці раптом здалося, що Долина Загублених Речей якось пов’язана з Урочищем Дитячих Кошмарів. І коли вони з Мелісою і Мірмелеоном ввійдуть у літак, там знайдуться пасажири – ті самі, що летіли в ньому колись давно. Пасажири, які перетворилися на кістяки. Може навіть, ще не зовсім мертві кістяки. Ну, ви розумієте...
Але входити у літак їм не довелося. Виявилося, що досить нахилитися і зазирнути під колеса літака. Чи, якщо вже бути зовсім точними, під шасі літака, бо саме так називаються його колеса.
Між задніми шасі лежав у пожовклій траві пензель. На вигляд – найзвичайнісінький. Але Фімка вже знав, що нічого звичайного в ньому, крім зовнішнього вигляду, немає. Він – чарівний, він – Пензель. Той самий, який допоможе повернутися додому!
– Я ж казав! – тріумфально вигукнув за їхніми спинами чийсь голос. – Бачите, пані, ваша онука тут. Разом з її викрадачем!
Розділ дев’ятнадцятий,
у якому Сигізмунд бере Пензель у свої руки
Долина Загублених Речей – справді межувала з ще одним експонатом – мешканцем географічного парку. Але не з Урочищем Дитячих Кошмарів, а з Вічною Кригою. Яка, завдяки чарам, перебувала відразу в двох місцях Охів: у Будинку Порядників і в географічному парку.
Тому в Сигізмунда і його компанії не виникло жодних труднощів перебратися в Долину. Навіть підступні шашки, які літали між торосами, не могли ні в кого поцілити, бо рано чи пізно наштовхувалися на погляд єдиного ока адміральши Бенбоу і через це втрачали влучність.
Словом, Сигізмунд із товаришами вибралися з Вічної Криги на доріжку для відвідувачів і рушили в Долину Загублених Речей – де і знайшли Фімку, Мелісу і Мірмелеона (тарганів у Фімчиній кишені вони, звичайно, не помітили).
– Я ж казав! – зловтішно вигукнув Брехло, вказуючи на Фімку і Мелісу. – Бачите, пані, ваша онука тут. Разом з її викрадачем!
– Я відразу зрозуміла, що з ним щось не так! – заявила адміральша. – Занадто уже він підозрілий! І – товстий!
І вона рушила до Фімки, явно маючи намір покарати його. Він не знав, як саме, але розумів – жорстоко.
Та тут втрутилася Меліса.
– Бабусю! – закричала вона. – Очі б мої тебе не бачили, бабусю! Та ніхто мене не крав! Фімка навпаки – рятував мене!
– Від чого ж він тебе рятував?! – недовірливо поцікавилася адміральша.
– Від небезпек! І взагалі, він добрий.
– І ще я хочу повернутися додому, – сказав Фімка. – Але не можу, бо Двері у мій світ зафарбували. А ви ж усе-таки бабуся принцес, правильно? Виходить, ви можете мені допомогти. Я тому й прийшов до палацу. – Фімка знав, що брехати негоже. Але якщо поміркувати, він і не зовсім брехав. Так, трішки.
З єдиного ока піратки, на превеликий подив усіх (навіть її власний!), раптом викотилася величезна сльозинка.
– Так чим же я тобі допоможу, сиріточка! – схлипнула бабця. – Я б тобі, звичайно, Двері намалювала, але для цього потрібен Пензель. А Пензель давним-давно загубився.
– Бабусю, – втрутилася Меліса. – Ти пам’ятаєш, де ми знаходимося?
– Ну? – не розуміючи, глипнула на неї адміральша.
– У Долині Загублених Речей! Де ж ще шукати Пензель, як не тут? От я його і знайшла!
– Справді?!
– Дивись, – і Меліса простягнула адміральші Пензель.
Але чиясь чіпка і спритна рука перехопила його – і, звичайно ж, це була рука Сигізмунда Брехла, Головного Порядника міста Охи. Він зовсім не для того ховав цей Пензель (до речі, аж ніяк не в Долині) і наказував перефарбувати місто, щоб тепер навіжене дівчисько все зіпсувало.
– Пані, – сказав Сигізмунд, чарівно посміхаючись бабці, – пані, дозвольте я... Мені здається, я міг би... е-е-е... допомогти хлопчикові. Зараз ми миттю організуємо тобі Двері, малий, – тепер він посміхнувся Фімці, котрому ця посмішка і "малий" категорично не сподобалися. До того, ж Фімка впізнав Сигізмунда. І не сумнівався, що той упізнав його.
Але, здається, цей Порядник хотів Фімки позбутися. Якщо так, тоді, може, він справді намалює Двері, які ведуть на Землю?
А Сигізмунд аж пританцьовував від нетерпіння! І щосили вимахував Пензлем, приміряючись, де б намалювати Двері для Фімки. Нарешті він обрав для цього крило літака. Лонгій-Л’Оккі підсадив Брехла і Фімку туди, і Сигізмунд узявся до роботи. А Фімка поки прощався з Мелісою і Мірмелеоном.
Він хотів сказати їм, що ніколи не забуде два дні, проведені тут, в Охах, з такими друзями. І що в Мірмелеона життя обов’язково налагодиться. І що в Меліси насправді класна бабуся, дуже стильна і, головне, добра. І...
Але Сигізмунд уже ляснув Фімку по плечу, натякаючи, що Двері готові. Тоді Фімка махнув наостанок рукою своїм друзям і ступив у ці Двері.
По той бік на нього чекали вже знайомі гараж і паркан.
Так-сяк Фімка вибрався з-за гаража і пішов додому.
Пригоди закінчилися.
Частина третя.
Пензель у руках Сигізмунда!
Розділ двадцятий,
у якому Фімку охоплюють моторошні сумніви і підозри
– Фімко, ти чого так довго? – запитала мама з кімнати.
Фімка промовчав, обережно зачиняючи двері. Він не знав, що відповісти, бо не знав, як довго його не було. Ну, мабуть, не більше кількох годин, інакше б мама запитувала зовсім іншим тоном і не сиділа у кімнаті, а вже бігла до нього зі сльозами на очах, обніматися. Або з паском у руці, самі розумієте, для чого.
Хоча про пасок це Фімка так подумав, задля красного слівця. Батьки ніколи не били його, хоча, звичайно, часом карали (от нещодавно з Вітьком Жирмунським грали у давніх богатирів, так Фімка випадково розмолотив діжку з фікусом на третьому поверсі... ой, що було!..).
– Фімко, це ти чи не ти? Чого мовчиш?
– Так, мамо. Я. Вибач, ми з хлопцями гралися, ну і...
– Добре. Давай-но мий руки, а я поки нагрію тобі поїсти. Картоплю смажену будеш?
– Угу! – радісно відгукнувся Фімка зі своєї кімнати. Смажену картоплю він любив. До того ж, Фімка добряче зголоднів після пригод в Охах. Адже востаннє він їв, вважай, ще вранці, у своєму будинку, який раніше був безпритульним...
– Ой! – злякано прошепотів Фімка. Він пригадав дещо, про що зовсім забув з радості, коли повертався додому. Вірніше – про кого забув.
– Мось, – покликав він обережно, щоб мама в кухні не почула. – Мось, ви там?
Тиша. Ну, значить, усе в порядку. Видно, чеширські таргани самі тихенько втекли з його кишені. Фімка зняв куртку, повісив на вішалку в передпокої і зазирнув на кухню.
– Мамо, довго ще?
– Вже все готово. – Мама посміхнулася йому і скуйовдила волосся. Але він ухилився, наче в її руці була розлючена кобра.
– Мамо, у тебе рукав зайнявся!
Вона ковзнула по синові розсіяним поглядом, підійшла до крана і, набравши в чашку води, полила на рукав. А Фімка стояв і з жахом дивився на те, що залишилося від рукава. Це було схоже...
"Ні, – подумав він, заплющивши очі. – Тільки не це!"
Потім Фімка розплющив очі. І побачив те саме, що й раніше. Тканина маминої сукні обвуглилася, але не так, як зазвичай обгорає тканина. А так, як зазвичай згоряє папір.
На підлозі валявся лапатий попіл.
– Підмети тут, синку, а я поки перевдягнуся, – спокійно сказала мама. Це його мама, яка завжди страшенно боялася пожеж!
Або це – не його мама?..
Тоді хто?!
(Продовження на наступній сторінці)