Наступних хвилин п’ять бабця лементувала в такому ж дусі. При цьому розлютилася вона не на жарт, і Фімка навіть подумував усе кинути і втекти, але його зупинили дві речі. По-перше, якщо Мелісу справді вкрали, то комусь же доведеться її шукати, а бабця стовідсотково була на це не здатна. Ну, а по-друге, ще невідомо, дозволила б піратка Фімці піти геть чи, може, якраз навпаки. Тому він і не квапився вживати заходів в цьому напрямі (себто у напрямі виходу з палацу). Просто стояв і слухав, заразом дізнаючись усе більше і більше подробиць про те, що трапилося у палаці цього ранку.
Власне, у палаці зранку сталося багато чого, і про деякі події не знала навіть бабця-піратка (яку, до речі, називали "адміральшою Бенбоу", на честь одного не дуже відомого моряка і дуже відомого трактира). Наприклад, їй було невтямки, що саме сьогодні на горищі павуки-хрестовики відкрили третю всегорищну виставку "У тенетах мистецтва", де виставлялися найвишуканіші зразки павутини. Також адміральша Бенбоу не підозрювала, що зозуля в її годиннику-будиночку сьогодні зранку проспала, і тому в палаці одинадцята година настала на півгодини пізніше, ніж у всіх Охах. Багато чого трапилося...
Натомість вона абсолютно точно знала: коли зайшла до кімнати своєї онуки побажати їй доброго ранку і нагадати, що настала черга Меліси виконувати обов’язки принцеси, – отже, коли адміральша Бенбоу ввійшла до кімнати своєї онуки (зрозуміло, не постукавши), вона нікого там не знайшла. І це було жахливо!
Викрадень дітей в Охах не траплялося з самого моменту створення міста, точніше, з моменту його зображення. Тим більше – викрадень осіб королівської крові.
Ніхто, жоден городянин не вмів шукати таких викрадачів.
– І це жахливо! – повторила бабця-піратка.
– А ви впевнені, що її викрали? – обережно запитав Фімка. – Може, вона просто вийшла кудись...
– Дурний хлопчисько! Спробувала б вона кудись вийти без мого дозволу! Я б їй швиденько нагадала, як повинна поводитися особа королівської крові!
– Не сумніваюся, – пробурмотів Фімка. – І що ж ви збираєтесь робити?
– Насамперед я покличу Головного Порядника, мого старого приятеля Сигізмунда Брехла. Він такий галантний, такий кмітливий, він напевно щось придумає!
– А-а... – сказав Фімка. – Ну гаразд. Тоді я піду, мабуть. Зайду якось пізніше, коли Мелисса знайдеться, ага. І не хвилюйтеся так, я упевнений...
Але договорити йому не дали. Адміральша Бенбоу схопила Фімку за плечі і штовхнула до кімнати Меліси, а тоді замкнула двері на ключ.
– Отак буде надійніше! – гаркнула вона. – А то ти надто підозріло поводишся. От прийде Сигізмунд, тоді й розберемося. І щоб ви не сміли його звільняти! – пригрозила вона Розалінді та Мірмелеону.
Фімка сидів у кімнаті зниклої Меліси, слухав, як віддаляються у коридорі кроки бабці-піратки, і розумів, що от-от по його душу з’явиться той самий Порадник, від якого він так довго тікав.
Розділ п’ятнадцятий,
у якому Сигізмунд торує шлях серед торосів, а Лонгій-Л’Оккі стає ще вищим
У голову Сигізмунда негайно полетіли дві шашки, обидві чорні. З гучним ДЗЕНЬ!!! вони вдарили по протишашковій касці й понеслися кудись за найближче нагромадження криги. Звідти долинуло тяжке сопіння, і щось важко плюхнулося у воду.
Зважаючи на холод у цьому залі, Брехло ось так запросто у воду стрибати не став би, навіть щоб сховатися від шашок, які летять йому в голову.
Він озирнувся навсебіч, шукаючи потрібний холодильник. Їх тут було багато, вони стояли з відчиненими дверцятами, а гвінпіни спокійнісінько розгулювали і без холодильників, бо спека (вірніше, те, що вони називали спекою) до залу не проникала.
– Агов! – покликав Сигізмунд. – Айо!
– Айо-о-о! – завзято підхопили клич гвінпіни. – Айо-о-о!
Вони горлали, немов індіанці, що раптом опинилися серед крижин і начепили фраки, – те іще, скажу вам, видовище.
Але Брехло не міг належно його оцінити. Уже вкотре він пошкодував, що гвінпіни вибрали для свого Порядника таке ім’я. Вони казали, що так їм буде легше його кликати, але жодним словом не прохопилися про те, з якими труднощами стикатимуться ті, кому буде потрібно відшукати Айо серед торосів. Бо найбільше після гри в "Чапаева" гвінпіни любили дражнитися. Вони це називали "грати в луну".
І в них це здорово виходило, слово честі!
Послизаючись і наштовхуючись на гвінпінівські холодильники, Сигізмунд брів серед крижин і раз у раз ухилявся від шашок, які пролітали поряд з ним. Зазвичай в "Чапаева" грають на шашковій дошці, але гвінпіни не зважали на такі дрібниці. Для них головне в "Чапаєві" полягало в можливості від душі запульнути шашкою якомога подалі. Ну, і поцілити, зрозуміло, – хоч кудись, але поцілити. Вигравав у гвінпінів той, чию шашку ніхто не міг знайти.
"Добре, що я не навчив їх грати у гольф", – думав Сигізмунд.
Нарешті він побачив знайому хирляву постать Айо. Приятель гвінпінів про щось жваво сперечався з групою птахів, котрі оточили його зусебіч. При цьому повітря над їхніми головами так і гуло від образів, якими обмінювалися гвінпіни. Часом деякі настільки захоплювалися, що картинки, які надсилалися ними, втрачали чіткість або взагалі йшли смугами, як "порожній" канал у телевізорі.
Ну а серед тих, котрі все-таки залишалися видимими, найчастіше були зображення різних істот. Як здогадався Брехло, птахи дотепер вирішували поставлену їм учора задачу щодо туристів в Охах.
Помітивши Сигізмунда, гвінпіни й Айо зраділи.
– Ну нарешті! – вигукнув Айо. – А ми тут ніяк не можемо вирішити, що ти мав на увазі, коли казав про "останнім часом".
– Тобто? – сторопів Брехло.
– Ну, ти ж сказав учора, що тобі потрібні портрети усіх, хто потрапив в Охи останнім часом, – нагадав гвінпін, який учора разом із Сигізмунд ом літав до Горщичка. – От ми і сперечаємося, який час вважати "останнім".
– І на якому рішенні ви зупинилися?
– Ну... – зам’явся гвінпін. – Взагалі-то ми дотепер сперечаємося. А яка твоя думка?
– При чому тут думка?! – закричав Сигізмунд. – Коли я казав про "останній час", я, звичайно, мав на увазі місяць або щось подібне.
– От бачите, – повернувся до інших гвінпін. – Він і сам точно не знає. "Місяць", каже, або "щось подібне". Отже, маю гіпотезу...
– Стоп! – не витримав Головний Порядник. – У нас зовсім немає часу.
– Це ми зрозуміли, – зауважив гвінпін. – Ти ж не даремно говорив про "останній час". Виходить, він вже тоді закінчувався...
– Я про інше, – Сигізмунд обхопив руками себе за плечі: це був найдієвіший спосіб узяти себе в руки, тобто заспокоїтися. – Мені потрібні портрети усіх, хто потрапив в Охи за останній місяць. І дотепер залишається тут.
– У місяці? – уточнив гвінпін. – Диви-но, – додав він простодушно, – а в тебе, здається, пара з вух іде...
– Це він скипів, – пояснив Айо. – От що, хлопці, дайте-но спокій Сигізмунду і послухайте мене. Будь ласка, покажіть нам усіх, хто потрапив за останній місяць в Охи і дотепер залишається у нашому місті.
Айо славився не тільки своєю худорлявістю (а був він настільки тонкий, що іноді ви навіть бачили, що знаходиться за його спиною), Айо ще мав неймовірну витримку. Якщо чесно, у всіх Охах, крім нього, відшукалося б небагато городян з такою витримкою. Певно, у дитинстві вони сиділи на першій парті, перед учительським столом, а просто позаду вмощувалися запеклі хулігани, які кололи їм спину циркулями або плювалися пожованим папером. У всякому разі, це одна з рідкісних (і неприємних) можливостей здобути залізну витримку. А тільки маючи її, можна спілкуватися з гвінпінами без ризику для власного здоров’я (шашки – не рахуються!).
Якщо ви хотіли домогтися чогось від цих птахів, прохання слід було викладати якомога точніше. У чомусь це нагадувало роботу з комп’ютером; інакше, як і у випадку з комп’ютером, ви могли отримати зовсім не ті результати або ж не отримати їх зовсім. І, чесно кажучи, другий варіант іноді здавався Сигізмунду кращим за перший.
Айо керував гвінпінами "на ура". А вони, здається, поважали його і трішки побоювалися.
Так чи інакше, але зараз птахи вишикувалися в шеренгу і почали заселяти повітря зображеннями туристів. Відповідно до заведеного віднедавна порядку (здогадуєтеся, хто був автором ідеї?), усі новоприбулі до Охів мусили обов’язково зазирнути до Будинку Порядників, щоб зареєструватися. Вже одне це слово своєю довжиною лякало багатьох. Але якщо ви хотіли жити з чистою совістю і спати спокійно, рано чи пізно ви приходили до Порядників. А якщо ні, то Сигізмунд проникав у ваші сни і нагадував про те, що ви поводитеся непорядно.
Ну а всіх, хто був у Будинку, гвінпіни відразу запам’ятовували; запам’ятовували вони і тих, кого просто бачили на вулицях міста.
Якщо чесно, вони запам’ятовували взагалі всіх і усе, що потрапляло їм на очі.
(Продовження на наступній сторінці)