«Магус» Володимир Арєнєв

Читати онлайн магічний детектив Володимира Арєнєва ««Магус»

A- A+ A A1 A2 A3

Ну й не слід забувати про розмови — чи не найдоступнішу для привидів розвагу. Із часом характер воскреслих не поліпшувався, навпаки — ставав дедалі чварнішим, дратівливішим. Бо й, справді, важко залишатися незворушним, коли можеш тільки спостерігати за любовними втіхами своїх нащадків, за молодецькими вечірками, за танцюльками — і навіть проста радість від купання для тебе недосяжна!

А ви кажете: "виють, зубами скрегочуть"! Що ж дивного?

...Слід пояснити: після виклику і часткової матеріалізації привиди не могли самовільно розутілюватися. Щоб це сталося, потрібні були особливі ритуали, які здійснювали, знову ж таки, клирики і за... — правильно! — чималенькі грошенята. Нащадки ж не квапилися позбутись "дорогого прапрадідуся" чи "безцінного прадядечки", оскільки престиж є престиж і користь від привидів переважувала незручності, з ними пов’язані. Адже з усіх способів розважатися найулюбленішою у привидів залишалася гра в кота-мишки з грабіжниками, які час від часу замірялися на родинні коштовності. Жодна команда охоронників і в слід не ступить привиду, який знемагає від неробства, — ні за пильністю, ні за винахідливістю покарань для "вілланів". І ще — людей можна підкупити, а чим підкупиш безтілесну примару?

Та, як свідчив випадок на віллі синьйора Леандро, знайшлися і такі спритники. Вивчивши всі обставини пограбування, Оберто дійшов висновку категоричного і несподіваного: той, хто виніс із маєтку набір родинних перснів (дев’ять штук; робота майстра Улівьєрі делла Кьостра), не скористався жодним із відомих способів знешкодження привидів.

Це була лише перша дивина, пов’язана із пограбуванням родини Цинікуллі. Не менш підозріло виглядали спроби синьйора зам’яти те, що сталося: він запросив магуса, підписав contractus, та несподівано передумав, мимрив нісенітниці про "мабуть, загубилися", перепрошував за те, що даремно потурбував, і мало не випихував Оберто із маєтку.

Магус стенув плечима, зібрав речі й поїхав. Начебто. Насправді ж звернув на півдорозі, увійшов до Альяссо через браму Нижнього міста й оселився incognito на заїжджому дворі "Блаженний відпочинок". І розпочав розслідування уже за власним почином.

Бо для магусів "закон земний — над усе". Немає в них інших прагнень і бажань, які б зрівнялися з оцим "над усе", немає і бути не може. Пристрасть до встановлення законної справедливості відкидає особисті вподобання і матеріальну зацікавленість... Слідці-інквізитори інколи зневажливо нарікають магусів "ідейними" — і цілком слушно.

Утім, окрім міркувать "ідейних", Оберто мав іще й кошти, аби продовжити розслідування: родина Цинікуллі сплатила йому винагороду буцім "за те, що потурбували", а насправді — щоб якнайшвидше позбутися небажаного гостя.

Байці про "загубилися" Оберто не повірив — і невдовзі у підозрах своїх переконався. Вулиці Альяссо посилено патрулювалися сторожею, що явно отримала добрячого прочухана; взагалі ставлення до всякого злодійського поріддя стало жорсткішим. Місцева погань залягла на дно, не ризикуючи траплятися на очі охоронцям порядку: ті підбирали всіх підозрілих і відпускали далеко не одразу. Й не без синців.

Хто це раптом в Альяссо почав перейматися запобіганням можливих злодійств, було зрозуміло й останньому вантажнику. Оберто заходив у портові шинки, сідав десь у кутку, навіть не надягаючи "ілюзорну маску", — і слухав.

— ...Рада Знатних? — скептично посміхаючись, перепитував приятеля який-небудь дідуган у засмальцьованій куртці. — Та забудь ти про Раду, коли вони востаннє щось вирішували? Наш синьйор з пагорба, шановний Леандро Цинікуллі — ось хто верховодить у місті, і не відають про це тільки медузи в бухті, а ось у Раді всі все правильно розуміють. Він згори спустив пропозицію: варто б, мовляв, попатрулювати наше рідне місто, — Рада і погодилася: ой, варто, давно слід, якраз самі збиралися!.. "Навіщо", питаєш? — Старий хмикав і вистукував чорними пальцями (засмага впереміш із брудом) натхненне стакато. — А чи чув ти, що у нашого шановного Леандро зникли родинні перстеньки? Навіть магуса виписали, аби їх відшукати, тільки магус розвів руками, мовляв, тут я безсилий — вклонився Левові, вклонився німому і неграмотному Левенятові й відчалив до себе в Ромму. Уявляєш, як вони тепер шаленіють від люті?

— Еге ж, залишилося нашому синьйору тільки на милість Божу сподіватися.

— Гадаю, тут милість Божа — не те, що йому треба. Тут одне з двох: або милість, або правда. Чому ти віддав би перевагу?..

Оберто слухав ці розмови і подумки складав одне до одного, як скалки розбитого вітража.

Він знав напевне: йому потрібна правда. І, милістю Божою, Оберто віднайде її — що б там не сталося!

3

— Можна спитати? — стиха каже Фантин. Вони одні на вулиці, вдалині вже видно Нову браму Верхнього Альяссо, але до вартової далеченько, міг би і голосніше запитати... — не наважився.

Місто має вдосталь чужих очей і вух. Навіть уночі.

Особливо уночі.

Оберто зронює теж упівголоса: "Питай", — і через плече з легкою цікавістю дивиться на свого супутника. Приземкуватий, з чисто виголеним обличчям, він дійсно схожий на дитину, такого собі хлопчика-лялечку з не дуже благополучної сім’ї. Очі — наївно-довірливі, широко розкриті, права рука зніяковіло жмакає полу плаща.

Гарно грає, бісова душа! Переконливо.

А повернися до нього спиною, дай впевнитися, що ти неозброєний і розслаблений, — либонь, штрикне своїм ножичком-валлетом, під пряжку ременя замаскованим, — і отямитись не встигнеш!

— Гніватися не будете?

— Не буду.

— Навіщо вам це? Ну, персні крадені. Вам же синьйор Леандро заплатив за послуги, ви ж і поїхали були. Сам він про винагороду за брязкальця ці не сповіщав. А так... ну який резон?

— Я — магус, — нагадує Оберто. — Я стежу, щоб був дотриманий закон, щоб злодія покарали і коштовності повернулися до законного власника.

Фантин тихо сміється, хитаючи головою.

— Я сказав щось кумедне?

— Ох, пане магусе, не ображайтесь, але... Самі ж говорите: "щоб був дотриманий закон", так? І самі ж його порушити збираєтеся. Ну, припустімо, залізти на віллу градоначальника — нічого тут такого особливого, ви ж не красти лізете, а ніби навпаки. Але мені от дозволили брать, що захочу, а це вже крадіжка, як не верти. Так? Так. Та це дрібничка, а якщо глянути ширше? Будь-яке місто візьміть — хоч наш Альяссо, хоч Фьйоренцу, — всюди крадуть, шахраюють і нутрощі з людей випускають ні за гросо. Чого ж ви тих, інших, не ловите?

— Ти колись бачив, щоб лев полював на ящірок? Не випадково притис, а умисно вистежував? Правильно, не бачив. Бо на ящірок є свої мисливці, дрібніші.

— Допетрав, — хмикає Фантин. — То ви, значить, лев.

— Я не лев, — байдужо відповідає магус. — Я той, хто полює на левів.

4

Через Порта Нуова вони, звісно, залишати місто не ризикнули. Вночі до брами тільки сунься: там тобі одразу — хто? куди? навіщо?..

Попрямували вздовж стіни, де ліворуч струнчилися будинки знатних і заможних городян із розкішними, личкованими мармуром фасадами, із садами, сторожовими собаками й охоронцями, котрі, стиха пояснив Фантин, тільки що — стріляють із арбалетів, а вже потім цікавляться, хто такий. Але це — якщо у вікна заглядатимеш чи там дверного важка торкатимешся, коли ж просто йдеш мимо — прямуй собі без дригачів. Мало в якій справі пошлють людину: може, із писулькою від дона Джованні до донни Анни, а може, до "Трьох поросят" — за піцою з беконом. Якщо ж в усіх стріляти — болтів не назбираєш.

Отже, уподовж мармурових фасадів прошкували на захід, а потім вийшли до цвинтаря. Обнесений невисокими портиками, повитими плющем, різьбленим і живим упереміш, він проступав із пітьми, як борт величезного вітрильника — того самого, з моряцьких легенд про галеони-привиди, тільки тут замість скелетів за команду слугували гранітні й алебастрові пам’ятники. Ангели зі смутними обличчями і напівскладеними крильми докірливо тикали пальцями кудись за спину двом опівнічникам, які петляли між склепами. Скорботні мадонни дивилися їм услід й ронили скупі кам’яні сльози. Щур — не скульптурний, живий! — шарахнувся від непроханих гостей, і Фантин звичним рухом сипонув у його бік хлібні крихти. Мабуть, умисне прихопив, ач, вони в нього в окремій торбинці. Акуратний хлопчина.

— А це навіщо? — питає Оберто.

— Раптом то був гримо.

Авжеж, правильно, магус у темряві бачить, майже як удень, а от Фантин — ні. Але навіть якщо це був би гримо, а не щур — хлібні крихти навряд чи знадобилися б. Гримі, одна з гілок "дрібного народця", оселяються зазвичай на кладовищах чи неподалік від них. їх хлібом не годуй — дай полякати людей, але загалом вони миролюбиві, і хоч інколи люблять побешкетувати (майже всі пуерулі цим грішать), а все-таки не злостиві.

Словом, відлякувати чи відволікати гримо Фантинові не довелося б, та й за гостинець хлібні крихти не всюди годяться.

— Вони освячені, — шепоче крадій-"віллан". — Якщо чесно, гримо я тут жодного разу не бачив, а дещо інше — траплялось.

— І допомагали крихти?

(Продовження на наступній сторінці)