«Магус» Володимир Арєнєв

Читати онлайн магічний детектив Володимира Арєнєва ««Магус»

A- A+ A A1 A2 A3

Він узагалі немов з іншого обличчя: уважно-гострий, насмішкуватий, трохи стомлений. Не горланський погляд.

— То вам сподобалися мої пісні?

— Гарні пісні. — І Фантин кладе на столик монетку: якщо гарні, треба заплатить. Знаємо, знаємо, для чого про таке запитують! — Щось іще?

— Так, — каже музикант. І проводить рукою по очах, ніби стомився грати й співати і хоче зняти з обличчя втому.

А виходить — разом із нею знімає саме обличчя: те, верхнє, музикантове.

Теперішні ж його риси доволі однозначні, ніякої тобі туманності, ніякої мінливості. Суворий погляд, борідка клинцем, на чолі круті зморшки — мабуть, від роздумів тяжких.

"Ну, попа-ав", — Лезо Монети подумки картає і себе, і Рубера, і синочка його, надто грамотного; а насамперед — ось цього псевдо-musicus’a.

Насправді ж — законника-magus’a.

Чародія, по-простонародному.

— Так, — каже Фантину магус. — Дещо ще. Не дарма ж я тебе в "Чобіт" покликав. А монетку заховай. Ще знадобиться.

3

"І нікуди ж не подінешся!" — з тугою думає Фантин.

Поряд псевдо-musicus незворушно жує каштанову оладку, щедро политу часниковим соусом. Зголоднів, мабуть, цілий день виспівувати і за Фантином наглядати.

Тепер поставив питання і чекає відповіді, і жере заодно, аби часу не гаяти.

А що відповідать?

Ну, чув Фантин про пограбування, чув! Але що саме хоче знати магус? Фантин до чистки Леандрової вілли непричетний, у нього і свідки є, які підтвердять, що тієї ночі він сидів якраз у "Стоптаному чоботі".

Про що мова, пане вивідувачу? У чому звинувачуєте?

— Ні в чому я тебе не звинувачую, — кривиться магус. — А захотів би — знайшов би, в чому. У мене пропозиція, ділова.

Авжеж, ділок знайшовся, купчина нововідкарбований! Знає Фантин його пропозиції, це нехай іншим спагеті на вуха вішає! Ясно ж, магус прибув до Альяссо не випадково: послуги таких, як він, коштують недешево; мабуть, синьйор Леандро для того його і покликав. Аби, значить, розслідувати і покарати. А магус спікся, сам розплутати справу не здатен, от і шукає собі балакунів-донощиків. Тільки Фантин швидше язика собі відріже, ніж стане приятелів закладати!

Яким же треба бути cretino, щоб не розуміти таких простих речей?!

— А спагеті тут чудові, — між іншим зазначає магус. І хитає головою: — Неправильно ти мене зрозумів. Коли б треба було розв’язати тобі язика, я би це зробив. І без твоєї згоди. Я іншого хочу. Знаю, що до пограбування у синьйора Леандро ти непричетний, але й про твої недавні нічні прогулянки теж знаю. Ти коли збирався туди навідатися?

— Куди? — вдає дурника Фантин.

— Не дратуй мене. — Погляд у магуса залишається гострим, оцінюючим. Кошлаті брови зійшлися над переніссям: господар незадоволений, господар гнівається. — Ти ж усе добре зрозумів.

І Лезо Монети вирішує: а-а! хай буде, що буде! Навіть якщо тільки половина балачок про магусів — правда, пан вивідувач запроторить Фантина в холодну запросто. Навіть не моргне.

Уже запроторив би, якби було бажання!

— Тижнів зо два, — відповідає Фантин. — Може, пізніше. Коли б вщухла буча через попереднє пограбування.

— Але як пролізти на віллу, ти вже вигадав. — Він не запитує, але Лезо Монети киває. — Сьогодні, — говорить магус. — Можеш відвести мене туди просто зараз?

Фантин стенає плечима:

— Навіщо? Ви ж і без мене можете... ну, ваше мистецтво — воно ж дозволяє всякі такі штукенції виробляти: очі охороні відводити, крізь стіни проходити...

Магус сміється:

— Не все так просто! Хоча, — додає, — ти маєш рацію: я можу потрапити на віллу і без тебе. Але мені хочеться зробити це чисто, не вдаючись до магії.

— А якщо відмовлюся?

— Є два методи: батіг і медяник. Якому надаєш перевагу?

Фантин мовчить. Він спостерігає, як магус продовжує поглинати оладки, і чомусь сердиться: все це за його рахунок!

— Ви вже самі по собі батіг, месере, — каже нарешті. — А що там про медяник?

— Буде тобі й медяник, неодмінно. В коштах я не обмежений, візьмеш скільки донесеш. І Леандро не висуватиме претензій. То як, по руках?

— По руках!

Вони встають з-за столика, Фантин тягнеться до пояса, щоб заплатити Ходязі за вечерю, але магус його випереджає:

— Я розрахувався заздалегідь. Ходімо. У тебе інструмент із собою?

Лезо Монети всміхається: ото свята простота! Куди ж я без інструмента?!

Розділ другий

Гримо на дзвіниці та примара в склепі

Із балачок людських найбезглуздішими слід вважати ті, що поширюються про марновірства некромантії. [...] Некромантія ця, вітром полощене знамено, є поводир глупої юрби, яка постійно засвідчує галасом про численні дії такого мистецтва; і цим наповнили книги, стверджуючи, що духи діють і без язика, говорять і без органів, без яких говорити неможливо, говорять і носять непосильні вантажі, викликають буревії і дощ, і що люди перекидаються на кішок, вовків та інших звірів, хоча у звірів насамперед вселяються ті, хто подібне стверджує.

Леонардо да Вінчі.

Dell’Anatomia. Fogli B

1

Двоє перехожих мовчки піднімаються вуличками Альяссо: кожен думає про своє. Фантина турбує халепа, в яку він вскочив, і трохи тривожить те, що доведеться здійснити. Магус...

От про нього — докладніше.

На відміну від церковних слідців-інквізиторів, магуси-законники займаються злочинами насамперед мирськими, хоч і підпорядковані вони тій-таки церкві — а як інакше? Всякий надприродний талант оголошується клириками або даром Господнім, або витівками диявола. У першому випадку, будь ласкавий, служи на благо церкви, якщо ж ні — ось і другий випадок, при якому належить тобі задушевна розмова, що зазвичай розкриває весь підспідок підозрюваного, ну а потім — тепле, ба навіть гаряче прощання — і невідворотна дорога на небеса, все одно, наче за руку тебе туди провів би сам Папа.

Магуси — одні з тих, хто не квапиться з прогулянками на небо і віддає перевагу життю земному.

Для навчання молодиків із природженими здібностями до надчуття клирики навіть відкрили кілька шкіл при монастирях ордену законників, в одній із них і вчився Оберто, супутник Фантина. "Як, — запитаєте ви, — невже такий поважний пан — і без прізвища, тільки з іменем?" А хтось спостережливий зауважить: "Але ж у Альяссо — як і в усій цій Італії, схожій, хоч і не зовсім, на нашу, — чоловічі імена закінчуються на "о" виключно в знатних персон. Що ж виходить?.."

Отаке й виходить: Обертове походження знатне лиш наполовину. Бастардо він: матінка із вискородних, а щодо батечка лише породіллі магусовій відомо, ким той був. Молоді роки, гаряча кров, amour у прибережній печері, подалі від допитливих очей... А потім "раптом сталось, як не гадалось..." — у маєтку скандал за зачиненими дверима, донечку негайно — заміж, "хто погодиться, за того і підеш, раніше слід було вибирати!", малюка думали спершу... того... ну, немає значення, що думали, головне, фра Діоніджі вчасно помітив у нього ті самі, до надчуття, — ось і віддали дитя монахам, усе ж краще, ніж...

Так зазвичай і стають магусами-законниками. Є чому позаздрити, чи не так? Із девізом "Закон земний — над усе" і з повноваженнями майже необмеженими ідуть вони вершити правосуддя — і вершать, безстрасні, непідкупні, керовані одним лише прагненням до справедливості.

"Страшні люди — магуси", — кажуть старі. А мудріші з них додають: "Якщо взагалі — люди".

Магусів багато не буває, взагалі діти з такими здібностями рідко зустрічаються. І тим паче не з кожної дитини із надприродним талантом вдається виховати слідця-чародія. Але потреби великої в магусах немає: мало хто ризикує просити в них допомоги, та й не завжди магуси надають її — їх щонайперше цікавлять випадки незвичайні.

Як той, наприклад, що стався на віллі синьйора Леандро Цинікуллі.

2

У маєтку синьйора Леандро, як у кожній садибі, вік якої нараховує століття, а родовід згідно зі звичаями (зрідка — і насправді) сягає осіб королівської крові, мешкав привид. У цьому не було нічого виняткового: заповзятливі нащадки за згодою церкви часто викликали дух померлого пращура і просили його ще якийсь час побути в цій юдолі страждання і гріхів. Усі сторони попервах були задоволені: церква вкотре підтверджувала факт безсмертя душі (і отримувала неабияку винагороду за дозвіл на її виклик), невпокоєний пращур навіть безтілесному існуванню тут надавав перевагу перед тамтешньою невідомістю (оскільки, воскреслий, забував, що ж із ним було після смерті); нарешті, нащадки доводили свою вельможність і мали на додаток безоплатну охорону вілли.

Усе це, повторимо, викликало священний трепет і захоплення в усіх зацікавлених сторін. Але поступово з’ясовувалося, що престижний "привид пращура" має і негативні риси. Так, дійсно, матеріальне його не турбувало, він не голодував, не мерз, не хотів спати, — але ж душа (та сама, безсмертна!) жадала належної поживи. Розмови, читання книг, насолодження музикою — все це привид міг мати, але виявлялося, що грати для примар, навіть за великі гроші, ніхто не бажає; книги з родинних бібліотек привиди прочитували швидко, нові ж фоліанти надто дорогі для більшості нащадків колись заможних родів.

(Продовження на наступній сторінці)