— Хочу на твоє запитання відповісти. Простіше, як і просив. Коли ти вирішуєш, як діяти в ситуації звичайній, ти спираєшся на знання, правила, закони, закладені в тебе з дитинства батьками, узагалі людьми, які тебе оточували. Але хіба знав ти хоч щось про Святе Писання, коли вперше вдихнув повітря? Ні — проте тоді тебе по життю вела твоя душа. Уже тоді закони Божі були вкладені в тебе.
— Овва! — не витримує Фантин. — Прямо як по-писаному торочите.
Магус усміхається, ледь поблажливо, але приязно:
— Ти не перший, кому доводиться пояснювати, що до чого, і доводити правоту нашого ордену.
— Першим були ви? — простодушно уточнює "віллан". — Ви вже даруйте, месере, але схожі ви зараз на проповідника. Причому на такого, котрий сам не впевнений у тому, в чому переконує інших. Що людина від народження наділена душею, відомо кожному. Зі Святого Писання, коли вам захочеться про це запитать. А що у житті дотримуватися Його заповідей не завжди і не всім вдається — гадаю, ви самі про це знаєте.
— А чому, як гадаєш?
— Грішні ми за природою своєю. Та й світ не досконалий, оскільки споганений Сатаною. Тут би хоч половину заповідей не порушити!
— А закони людські — не Божі? Навіщо вони, по-твоєму, потрібні?
— Гадаю, аби примирити природу людську, грішну, з душею її. І з заповідями, мабуть. Хоча вам, — додає після паузи, — все ж таки видніше, ви вчений.
— Та ні, ти правильно сказав: щоб примирити в нас дві природи: небесну і земну. Але коли ти наважуєшся порушити заповіді й земні закони, чим ти керуєшся?
Фантин червоніє.
— Хочете, месере, мене образити, от чим керуєтеся зараз ви! Тільки не вийде! До ладу говорите, красиво, правильно. А нігтем ваші слова колупни — фарба облущиться! Чи закон, скажіть, для одних один, для інших — інший? Чи сперечатиметеся, що нині, як і колись: якщо в тебе є гроші і влада, можеш закони земні зневажать. От і доводиться іншим, хто бідніший і слабший, пристосовуватися. Тут не до земних законів, часом — і не до заповідей! — майже кричить Фантин. — Від суду мирського тікаємо, перед судом небесним намагаємося гріхи відмолити, вимолити бодай відстрочку, хоча б надію на помилування. А ваша братова так полюбляє відбирати навіть її!
— Мені дивно це чути. З усіх можливих шляхів, що лежали перед тобою, ти обрав той, який поставив тебе супроти законів Божих і людських. Бо він видався найлегшим! Але хіба Господь обіцяв, що путь до Нього — саме така?
— Ваша, само собою, тернистіше, месере! — насмішкувато відповідає Фантин.
— Я живу згідно із законами. Більше того, я служу їм — а отже, служу Господу і людям. Ти питав, чому я не перелякався тоді. Відповідь проста: це моя робота. Хіба хвилюється швець, коли шиє чоботи? Чи венеційський склодув, виготовляючи чергову вазу, нервується більше, ніж робив би це будь-який інший майстер?
— Ну-у, якщо він справжній митець...
— Я не про митців. У тих робота творча, а у мене — реміснича. Я не створюю нічого нового, лише займаюся пошуком тих, хто порушує закони. Виконую свій обов’язок, як можу і вмію. Я — у злагоді із законами і небесними, і земними. Тому надміру не тремчу перед небезпекою: знаю, що правота за мною і закон на моєму боці.
— Кажу ж, терниста у вас путь! Але я б оце поглянув на вас, месере, якби доля по-іншому вами розпорядилася. Простіше простого про законність розумувать, коли черево набите і гаманець повний! От ви мені за послугу мою, як домовлялись, заплатите, тоді і я, може, розмову таку підтримаю на рівних. ...Тільки, месере, ви на Цинікуллі не дуже розраховуйте, ага. В них потреба у вас відпала, вже даруйте, що відразу не сказав, якось до слова не спадало.
— Знайшлися персні?
— Еге ж! І не тільки персні, а й злодії! І знаєте...
Він не встигає договорити — з вулиці чути людський гомін, слів ще не розібрати, але ясно, що люди вкрай схвильовані. Фантин виглядає у вікно і б’є себе долонею по лобі:
— Забув! їх же сьогодні якраз страчують. За годину, на площі Акацій.
— "Їх"? Кого "їх"?! Утім, не суттєво. Мені треба бути на страті, неодмінно. Допоможи!
— Куди, месере?! Ви і на ногах ледве тримаєтеся!
— Знайди якийсь візок, найми, я заплачу.
Фантин розпачливо дивиться на магуса, вирішуючи, наскільки той непохитний у своєму рішенні, нарешті махає рукою й збігає униз, запитати в Ходяги про візок. Це потім, по дорозі на площу, "віллан" розповість Оберто у подробицях про те, як спіймали крадіїв. Ото, запально вигукуватиме, історія! Якби тоді їхня "Цирцея" на мілину не сіла — і це, зауважте, в бухті, де всі шляхи-доріженьки, маршрути себто, вивчені від і до, де сісти на мілину — ну, все одно, Що в калюжі затонуть: чи у дим п’яним треба бути, чи зовсім не при собі!.. А вони, здається, цілком нормальні, дорослі чолов’яги — ну, ці, з "Цирцеї". Так от, кажу, якби галера їхня на мілину не сіла, так і попливли б персні бозна-куди. Тоді вже і ви, месере, не знайшли би, і ніхто не знайшов. А тут випадковість, збіг обставин, гримаса фортуни: змушені були залишитися, опинилися на мілині — і в прямому, і в переносному значенні — й вирішили здобич збути, щоб хоч якусь монету за неї отримать. Бовдури! От ювелір, до якого "цирцеївці" звернулися, — той бовдуром не був, хоча по секрету скажу вам, сам, буває, скуповує всяке-різне, ага, але ж тут зовсім особливий випадок, він і звернувся (як чесний городянин!), до кого слід у таких випадках звертатись. А шкіпера відправив погуляти годинку, мовляв, поки гроші роздобуде — і уже коли повернувся, той потрапив якраз у засідку, а там і решту знайшли, за ними спостереження встановили — і виявилося, між іншим, що у боцмана, кока і ще в одного матроса є якраз по персню. Та ще в шкіпера були. Словом, туди-сюди, слово за слово (в катівні хто балакучим не стає?) — зізналися, голубки, у всьому. А потім уже і "Цирцею" їхню в доці уважніше оглянули і виявили, — уявіть! — що морячки не тільки перевезенням оселедця промишляли! ...Ні, не корсарством, гірше, месере; корсарство — все ж таки благородна професія, хоч і, по-вашому, не зовсім законна. Але торгувати людьми, живими людьми!.. Це, скажу я вам, справило враження! Поки ви лежали безтямний, відбувся суд, зазвичай вони у нас до-о-овго тягнуться, але цього разу, певно, отримали наказ, щоб без зволікань. Знову ж, справа прозора, і немовляті очевидна, які тут можуть бути думки? — повісити найганебнішим чином, без ешафоту, як підлих собацюг (хотіли і без причастя, та фра Дженерозо став на заваді, сказав, занадто це, не по-християнськи і не по-людськи). А я, як почув, так і змертвів весь: ну, думаю, плакала моя винагорода. Якщо родина Цинікуллі не потребуватиме вашої допомоги, значить, і ви мені багато не заплатите. Хотів, зізнаюсь, втекти, але сторожа ця в будинку навпроти... потім іще про портрети свої дізнався — куди вже, думаю, тут, думаю, одна надія на вас, що оклигаєте і зобидить не дасте. А ви, щойно очуняли, взялися повчати, тільки душу роз’ятрили, гай-гай! Тепер сам ледве живий, а на колимазі цій трясетеся — що ви, невже страт не бачили?! Га? Та ні, які хлопчики, на "Цирцеї" наймолодший — років на три старший за мене, не менше. Не збагну я, до чого такі запитання задаєте. Ні-ні, запитуйте, якщо треба, за розпитування грошей не беруть, хоча я, зізнатися, не проти був би...
Оберто запевнить його тоді, що неодмінно винагородить Фантина і за те, що пішов із ним на віллу, і за клопіт, і за розповідь. І заохочений "віллан", поки вони тягнутимуться на возі до площі Акацій, ще раз підтвердить: так, і після захоплення морячків Малімор навідувався у "Стоптаний чобіт", про здоров’я месера турбувався, от і сьогодні заходив. Так, сторожа змалювалася навпроти "Чобота" одразу, щойно Фантин перебрався туди з безтямним магусом, а ось із малюночками почала проходжатися вже пізніше. Ага, якраз саме тоді, як спіймали душогубів, так і.
...Потім вони добудуться до площі Акацій, де навпроти Палацу Засідань, поряд зі старим, скоцюрбленим деревом вершитиметься правосуддя. Там уже буде не проштовхнутись від зівак; до акації, під товстелезну і міцну гілляку з навішеною на неї петлею, підводитимуть одного за одним моряків "Цирцеї", допомагатимуть зійти хиткою драбинкою (багато хто не буде здатен зробити це самотужки, бо катівні інквізиції — вони, панове, тільки душу виводять на праведну путь, а тіло часто-густо при цьому калічать) — і моряки з тілами, що нагадують стовбур дерева, на якому їх страчують, прийматимуть смерть по-різному: одні мовчки (і не тільки тому, що позбавлені язика; трапляються ж і такі, хто перед вічністю знаходить у собі досі приховану мужність), інші — вимолюючи помилування, хоча самі ж зізнанням своїм підписали собі смертний вирок, пізно відступатися!.. а шкіпер їхній, нажаханий, смикнеться і тицьне пальцем у натовп, і замичить щось нерозбірливе ("...цьому точно вкоротили язичок!"), і навіть зійшовши драбинкою до чергової петлі (для кожного закидали нову, а потім перерізали, і тіла складали збоку, у страхітливий стос) — навіть просунувши голову у петлю, шкіпер тицятиме пальцем у натовп, де якраз опиняться візок із магусом і Фантином та багато інших із "Чобота", — вказуватиме на них, і мукатиме відчайдушно, і на обличчі шкіпера проступить непідробний жах. Утім, ніяк зі смертю його не пов’язаний, що саме по собі уже дивно і гідне уваги.
(Продовження на наступній сторінці)