«Душниця» Володимир Арєнєв

Читати онлайн фантастичний роман Володимира Арєнєва «Душниця»

A- A+ A A1 A2 A3

– Тримай його, Дімоне, – наказав Рукоп’ят. – А ти, Ковпаку, – шмарклю.

Сашко закусив губу й подумав, що зі школою можна попрощатися. Коли випишуть із лікарні, забагато пропустить, до "відмінно" не дотягне, хоч лусни.

А ще йому стало цікаво, невже всім у такі моменти спадає на думку всіляка неважлива дурня.

Дімон Циркуль відклеївся від паркану й нехотя рушив до нього. Сашко чекав. Усе, як учив дід: нехай візьме його за руку, хай лишень доторкнеться – вдарити поміж ніг і відразу в носа.

Ну, хоча б межи ніг, якщо встигне.

– Агов, хлоп’ята, перепрошую, що втручаюся… – Ніхто не помітив, звідки взявся цей статний чолов’яга в синьому плащі. Говорив він глибоким упевненим голосом із ледве помітним акцентом. – Допомога потрібна?

– Так! Так!!!

– Ходи, дядьку, куди йшов. Я із сеструхою якось сам розберуся. – Рукоп’ят сплюнув йому під ноги цівку жовтавої слини. – Справа, типу, сімейна. Кепсько доглядає молодшого братика, – він лінькувато кивнув на кульку в руці Антипова.

Незнайомець посміхнувся і провів долонею по сивому волоссю. Посмішка в нього була невпевнена й чужа. Так, наче посмішка сама собою, а він – сам собою.

– А… – Незнайомець вказав на Сашка.

– Кавалер її. Переживає!

Циркуль із Ковпаком зареготали.

– Тоді піду, щоб вам не заважати.

Незнайомець уже ступив крок убік, аж раптом обернувся й уважно подивився на Сашка. Важкий погляд. Наче на тебе падає гранітна плита.

– А може, вам допомогти? Схоже, кавалер готовий на все…

– Та що…

– Давай поки потримаю кульку.

Незнайомець несподівано опинився поряд з Антиповим, поклав свою долоню поверх його руки. Стиснув. Антипов відсахнувся від нього, спершу розгублений, потім наляканий і злий.

– Гей, пердун старий, ти шо це твориш?! Ромку, він мені ледве руку не зламав!

Незнайомець недбало намотав кінець ланцюжка на палець. З кулькою він виглядав безглуздо й беззахисно.

– Значить, типу, супермістер Зед? Типу, бля, херр Бескид?! – Рукоп’ят ще раз сплюнув – і раптом опинився обличчям у вологому, підгнилому листі. Незнайомець ледь торкнувся до нього, просто пригостив легким запотиличником.

Те, що сталося згодом, Сашко усвідомив через півхвилини, не раніше.

"Гієни", певно, також. Ось просто зараз стояли хто-де, вирішуючи, чи то напасти на "герра Бескида", чи ще зачекати, – а за мить уже лежали, уся трійця. Незнайомець не бив їх – заледве зачепив кожного: ляпнув по плечу, потяг за носа, штрикнув пальцем.

Антипов споглядав це з роззявленим ротом. Потім видобув із горла такий звук, наче проковтнув м’ячик для пінг-понгу, розвернувся й дав драпака – тільки бризки з-під черевиків!..

Рукоп’ят завовтузився в багнюці, устав навкарачки, лівицею втрапив у власний плювок, послизнувся, знову впав і, буркаючи щось собі під ніс, спершу поповз, а потім побіг. Переляканий і жалюгідний, він перетворився на того, ким завжди й був. Звичайний хлопчисько, просто звичайний хлопчисько.

Трійко "гієн" чкурнули слідом. Точнісінько такі самі, як він: хлопчаки, діти. Іноді злючі, іноді нахабні, а зараз принижені й до біса нажахані, – але ж лише діти.

Чомусь Сашко був твердо переконаний, що надалі саме так до них і ставитиметься.

Незнайомець простягнув кульку Насті й хотів був щось сказати, але задзвонив мобільний. Зашуміла хвиля – так, наче в кишені синього плаща ховалося ціле море.

– Так?.. Коли?.. Добре, буду. Нічого, зачекають. Ми нікуди не поспішаємо, сам знаєш, ми вже всюди запізнилися.

Він клацнув кришкою і повернувся до них – вже інший. Справжній.

Кивнув на кульку:

– Бережи свого брата… Якщо по-іншому не склалося, що іще залишається, правда ж? Адже він не винний, звичай є звичай. – Незнайомець ледь помітно скривився – наче випадково розчавив блошицю. Лише тепер Сашко помітив тонкий шрам, що сповзав від скроні до вуха й губився десь у сивому волоссі. – Не хотів би я померти на вашій землі.

Він промовив це, дивлячись просто в Настині очі. Сашко, утім, не сумнівався, що звертається незнайомець до нього.

Кивнувши на прощання, чоловік у синьому плащі розвернувся і пішов геть. Вони дивилися йому вслід, аж поки він не щез за рогом.

Так було простіше, ніж – одне на одного.

– Ну, – сказав Сашко зрештою, – от… Ходімо, проведу тебе. Не заперечуєш?

Настя похитала головою:

– Не заперечую.

– Тільки мені ще треба портфель забрати. І дідову кульку.

Вони нікуди не поділися, так і висіли на гілці, де він їх залишив. Дотягнувся не одразу, навіть здивувався, що зумів підвісити їх так високо.

– Тобі куди? На триста двадцяту? Тоді, напевне, ліпше через дірку, вийде швидше. – Вони рушили доріжкою до заднього двору. Тут на розі у шкільному паркані був лаз, старий як світ. Двічі-тричі на рік діру забивали дошками… максимум на тиждень. Потім дошки кудись зникали, і лад у всесвіті відновлювався.

Окрім того, що звідси справді було ближче до Настиної маршрутки, у Сашка була принаймні ще одна причина обрати цей шлях.

Його навряд чи знав незнайомець у синьому плащі.

Ішли неспішно, збоку, певно, виглядали кумедно: обоє з портфелями і з кульками. "Суджені-ряжені…", – подумав він і зашарівся.

Почав накрапати дощик.

– А що… твій дід тобі щось говорить?

Сашко похитав головою:

– Мовчить. Але я, направду, і сам із ним не часто розмовляю. А твій брат?..

– Він теж мовчить. Лише плаче. Йому страшно, адже він ще такий маленький. Не розуміє, що сталося.

– Ти з ним часто розмовляєш?

– Постійно.

– Допомагає?

Настя м’яко торкнулася пальцями кульки. Наче погладила по щоці.

– Іноді стає не так сумно. На ніч читаю йому казки. Прошу, аби наснився…

– І що? Справді сниться?

– Трапляється. Тоді ми з ним граємося, як колись гралися. Але частіше я не пам’ятаю, снився він мені чи ні. А він потім нічого не розповідає, тільки плаче й плаче. – Помовчала. – Я злюсь на нього за це й на себе за те, що злюсь. Мені геть бракує терпіння. Іноді хочу, щоби його скоріше віддали до душниці. Потім лаю себе. Як думаєш, це правильно? Усе-таки він… ну, усе-таки наче живий, це нечесно – віддавати його до душниці.

– А раптом йому там буде ліпше?

– Думаєш?

Він повів плечима:

– Типу, серед таких же.

– А ти би свого діда віддав?

Сашко знову повів плечима, хоч відповідь знав точно.

Тієї ночі йому наснився дід. Мовчки постояв на порозі їхньої кімнати, посопів. Відступив на крок і зник у пітьмі, але Сашко знав, що дід досі десь там, у пітьмі. Сопе й чекає.

* * *

У День усіх святих пішли провідати батькових предків. На вулицях було людно, багато хто йшов із кульками. У метро їхали, тісно притиснувшись одне до одного; від парфумів тітки у вицвілій перуці чхало піввагона. Сашко намагався подовше не дихати, видихав на зупинках. Щоби відволіктися, дивився, як гойдаються аж під стелею кульки на ланцюжках, як стукаються одна об одну й розлітаються в різні боки. Стиха радів, що дідову кулю залишили вдома.

У котре він намагався уявити себе ось таким: безтілесним, беззахисним. Уявити себе предметом.

Увесь час здавалося: ще трішки – і зрозуміє.

Уже декілька днів Сашко сушив голову над тим, як допомогти Насті розвеселити брата. Добре, не розвеселити – хоча б заспокоїти. Оце питання: що може тішити того, хто позбавлений тіла?..

Часто перед сном він заплющував очі й подумки підіймався вгору, начебто вже був кулькою. Розглядав усе ніби з того кінця уявного ланцюжка. Бачив не обличчя – маківки, бачив мережку тріщин на підмерзлих калюжах, летів дедалі вище, бачив уже вкриті брудом спини маршруток, бачив ворон на голому гіллі, скатертини мостів, шпилі храмів (як фігурки в настільній грі).

Неба не бачив.

Мама запитувала, чому він постійно позіхає. Батько змушував відпочивати перед тим, як сідати за домашку – щонайменше півгодини. "Навчання навчанням, але здоров’я важливіше".

Сашко не сперечався й нічого не пояснював. Так було простіше.

Від метро йшли пішки. Усі тролейбуси й маршрутки вовтузилися в потоці машин, наче риби на нересті; двері насилу відчинялися й лунко гупали, зачиняючись.

Вершечок душниці побачили звіддалік: вона розпинала небо навпіл, височіла над павутинням чорного гілля і дротів-душоловів. Вростала в побляклу твердінь, як ікло, наче гігантський сталагміт.

У Парку пам’яті годі було протовпитися. Підмерзлий гравій порипував під сотнями ніг, у динаміках за живоплотом співали піднесені голоси. Слів Сашко розібрати не міг; щось релігійне.

Вони піднялися на вершечок пригірка, до підмурівка душниці. Найближчий вхід був перекритий, затягнутий риштуванням. Сашко знав, що це нормально: душницю постійно ремонтували, додавали нові поверхи, розширювали старі. Він пам’ятав картинку з підручника, на якій башта була заввишки зі звичний храм. Тепер її закручена свічка височіла над цілою столицею – найвища точка міста, його символ, його гордість. Його пам’ять.

(Продовження на наступній сторінці)