«Душниця» Володимир Арєнєв

Читати онлайн фантастичний роман Володимира Арєнєва «Душниця»

A- A+ A A1 A2 A3

– Як дідусь? Ти з ним сьогодні розмовляв? Він тобі щось відповідав?

Сашко зітхнув і похитав головою.

Він наперед знав, що мама засмутиться, але брехати було б безглуздо й нечесно.

Вона сиділа, потупивши погляд і міцно стуливши губи.

– Нічого, – сказав батько, – це нормально. Ти, головне, не припиняй із ним говорити. Пам’ятаєш, що я розповідав?

Сашко кивнув:

– Душам потрібен час, аби звикнути.

– Саме так. Уяви, вони ж втрачають тіло, позбавляються всього. Світ лишається, а вони в ньому існують вже за зовсім іншими законами.

Уночі Сашко лежав без сну і думав про це. Намагався собі уявити. Ти досі існуєш, але це "існуєш" – уже геть не те, що колись. Тіла немає, немає нічого, що відокремлювало би тебе від світу. Ти змішуєшся з ним. Танеш, розчиняєшся. Як кристалик цукру в окропі.

Продовжуєш існувати, але в такому "розбавленому" стані, що опиняєшся одночасно скрізь і всюди.

Хочеш доторкнутися до рідних – а рук немає, хочеш закричати – а немає вуст.

А якщо перед смертю потрапив до аніматорію і тебе помістили в кульку, тоді все, що є поміж тобою і рештою світу, – тонкі пружні стінки. Тільки вони втримують тебе від остаточного розчинення.

Сашко уявив собі, що зараз поряд із ним, навколо нього перебувають душі всіх, хто колись жив на Землі. Стало моторошно.

Він усе куйовдився у ліжку і зрештою зрозумів, чому не може заснути. Заважало мовчання… мовчання присутності. Його випромінювала кулька над дідовим столом. Уперше Сашко відчув, що кулька – не просто річ. Неначе дід зараз був там, мовчав і чогось чекав – великий, похмурий, вічно собі на умі.

Такий, котрого Сашко побоювався, а в дитинстві – лякався більше за бабая та сірих вовків.

Він встав, намацав капці і, відв’язавши кульку, переніс її до вітальні. Світло не вмикав, вистачало того, що просочувалося до кімнати з вулиці, від ліхтаря.

Намагаючись не шуміти, прив’язав кульку біля бабусиної – в кутку, під іконою.

Ліг спати. Уві сні чув, як дідусева кулька, погойдуючись, час від часу стукає пружним боком у бабусин. Наче кров пульсує.

* * *

Про новеньку знали мало. Вона ні з ким не товаришувала.

Майже.

– А тобі навіщо? – запитала Сидорова. У дитинстві Сашко ходив із нею до одного садочка, вона вже тоді була вреднюча. – Закохався, еге ж?

– А от треба, – сказав Сашко. – Невже ревнуєш?

– Я-а-а?! До неї?!!! Пф! Дурний ти, Турухтуне.

– А ти, – не втерпів Лебідь, – ти, Сидорова – коза! Її по-людськи запитують, а вона!..

Словом, поговорили.

– Ну, – зауважив Лебідь, коли йшли після уроків на зупинку, – вона ж не перевелася в іншу школу, це точно, а то б у класі знали. Може, – втішив, – захворіла?

Сашко вже серйозно розмірковував, як йому поцупити класний журнал, щоб виписати звідти домашню адресу й телефон новенької. У принципі, це було реально, хоч і ризиковано. Інша справа, що коли Сашка впіймають, згадають і про ножик, і про відкладену до певного часу платню за навчання… Тут уже жодні оцінки не врятують.

Він вирішив перечекати до кінця тижня, а потім поговорити з Лебедем. Той давно й без жодної надії зітхав щоразу, коли бачив Сашкових спецназівців часів Південно-Західної кампанії. Навряд чи встоїть. А удвох, може, і вдасться крутонути авантюру.

У п’ятницю Сашко вийшов із дому вчасно, але на перший урок через корок ледве встигав. Влетів у школу перед самісіньким дзвінком, кинув черговому в гардеробі куртку, гайнув на сходи і… мало не збив із ніг новеньку.

– Привіт…

– Привіт, – відповіла вона. І повернулася, щоби бігти, але кульки від удару переплелися ланцюжками, довелося розплутувати.

– Це… хто в тебе? – спитав Сашко, дивлячись куди завгодно, тільки не на неї. Пальці стали неслухняні, ланцюжки увесь час вислизали. Дзвінок злорадно гримів над головами.

– Брат. – Мовила так тихо, що він навіть засумнівався: вона справді відповіла чи почулося.

Сидорова, яка пробігала повз них, загальмувала й гмикнула:

– О! Знайшов пропажу? Настю, він тебе шукав. Удвох із Лебединським випитували, але ж я – могила, ти ж знаєш… – Вона раптом зніяковіла, закашлялась і почервоніла. – Пробач, це я даремно про могилу.

Новенька силувано усміхнулася. Потім відвернулася, закусивши губу: одна рука безсило повисла, у другій гойдається невеличка барвиста кулька, уся в ромашках, паровозиках, якихось мультяшних персонажах.

– Ну, я побігла! У нас лабораторка, давай хутчіш! – Сидорова посміхнулась єхидно Сашкові й рвонула вгору.

– Думав, ти захворіла, – не до ладу бовкнув Сашко новенькій. Він нарешті розплутав ланцюжки, дідова кулька вислизнула з пальців і, злетівши, застрягла поміж перилами.

– Ліпше б захворіла. – Вона говорила так само: одними лише губами, ледве чутно. Потім кивнула на прощання й пішла, обхопивши кульку руками. Наче, подумав Сашко, немовля колихала.

Ця картинка ніяк не йшла в нього з голови. Тож зрештою на історії Сашко піймав вісімку, а на географії Лебедю довелося добряче стусанути його під партою, щоб вийшов нарешті до дошки й почав відповідати.

Після уроків Сашко збирався перехопити Настю на виході зі школи. Поки навіть сам до ладу не розумів нащо. Бо ж не скажеш дівчинці, в якої днями помер брат: "Ходімо в кіно". Безглуздо.

Насилу позбувся Лебедя, побіг у гардероб за курткою… і виявив, що на класному вішаку її нема. На підвіконні поряд – теж.

Чергували вже інші – на другій зміні сиділи старшокласники. Поцікавитися, куди ґава-третьокласник повісив Сашкову куртку, не було в кого.

Він повільно брів уздовж рядів. Майже безнадійне заняття, навіть якби одяг висів акуратно й ніхто не чіпляв свої куртки поверх інших. Втішало тільки те, що поцупити не могли: вхід один, черговий уважно стежить, аби брали тільки своє, ніяких "я для товариша", та й охоронець на вході чатує…

Знайшов аж у кінці: висіла скраєчку, на вішакові "12-Б". До кишені якесь падло напхало фантиків від смоктунців.

Сашко витрусив увесь непотріб і почвалав до виходу. Від сильного вітру дідова кулька смикалася, шарпала за руку, наче пес, який тягне господаря до найближчого стовпа. От-от мав початися дощ.

Подвір’я спорожніло: перша зміна розбіглася по домівках, друга вже сиділа на уроках. Окрім тих старшачків, котрі зазвичай палили на лаві за воротами.

– Відпустіть!.. – Сашко почув і завмер. – Та пустіть же.

– А чого, ги, пусти, Ромку. Хай летить.

– "Крутіцца-вєртіцца шар гал-лубой! Крутіцца-вєртіцца над гал-лавой!.."

Оце так: Ромка Рукоп’ятов зі своїми "гієнами". Восьмикласники, на тлі яких підлий, але загалом нешкідливий Курдін виглядає немовлям. Коли б не Рукоп’ятівський татусь, Ромку б зі школи давно й із задоволенням виключили. Чимало було таких, хто досі плекав надію, що таки колись виженуть, але Сашко не вірив. Якщо знову залишили на другий рік, не витурили у три шиї, як Поливатенка чи Яблонську…

– Та віддайте ж!

– Поглянь, які на ньому "звіру-ушки", ну просто всратися. Конкретний анреспект до мертвих, я щитаю.

– Точняк. Нє, ти прикинь: тебе оно в таке запакують.

– Тіки стрічечки бракує.

– Я б ожив і зацідив козлам…

Стишена метушня, звук ляпасу.

– Поверніть зараз же! Негайно!

– Ах ти ж коза! Ти шо собі думаєш?!

– Нє, Ромко, це шо за цирк, бля?! Вашчє!

– До школи ходить, а уроків не втямить.

– Будемо вчити по-своєму. Шоб дойшло.

Дідова кулька так і рвалася з рук. Сашко примотав її до портфеля, портфель повісив на гілку старої липи, що росла у дворі. Не найкращий варіант, та не було в нього часу на варіанти.

Вийшов із воріт, повернув праворуч, до лави. Лишень шість із половиною кроків.

Рукоп’ят плюс четверо "гієн". Троє влаштувалися на спинці, ноги в забрьоханих багнюкою черевиках уперли в сидіння; один оперся об паркан, Ромка тримає у витягнутій руці кульку, а лівою відштовхує Настю.

– О, ще дрібнота.

– Греби собі далі, головастику, щезни! Чи ніс засвербів?

І Настин погляд: зляканий, з краплинкою сльози на щоці.

– Віддайте їй кульку, – звелів Сашко й засунув руки до кишень. – Хутко!

Вони зареготали, один мало з лави не навернувся.

– Ти вашч-чє хто такий, шмаркля? – процідив Рукоп’ят. – Кавалер, певно? Лицар круглого очка? Тіки цвірінькни – посвятимо. Вали звідси. І в темпі.

– Поки ми добрі, – підтримав веснянкуватий Гарик Антипов.

Сашко похитав головою.

– Зараз фізрук прийде. Покликали вже.

– І хто встиг? Ти? Роздвоївся?

– Чергові, я їм сказав.

Рукоп’ят передав кульку Антипову й ступив крок до Сашка.

– Оце ти тупак, лицарю, геть чисто мізків нема. Фізрук другий день як грипує. Чи ти чергового до нього додому покликав?

– Годинки через дві буде, – зареготав здоровило Ковпаков. Почухав худющу свою шию, зіскочив із лавочки. – Якраз шоб твої запчастини зібрати.

(Продовження на наступній сторінці)