— Уже відпочив — і не сказати б, що гарно. Радше, навпаки.
І він стисло переказав їй зміст свого сну.
— Чого ж дивуватися? — відповіла берегиня. — Це кургани, на них ще і не таке статися може.
— Слухай-но... — Андрій з подивом з’ясував, що вперше за багато років словам важко знаходити шлях від розуму до язика. — Слухай-но... розкажи... ти казала, тобі можна допомогти...
Якби вона засміялася, їй-богу, він би зачортихався так, що і каміння б на курганах порозбігалося на всі боки!
— Уже незабаром, — сказала вона замість відповіді, — для мене тут усе скінчиться. І ти навряд чи чимось зарадиш. Хіба що... приглядай за моїм синочком.
"Даремно я з монастиря втік", — тужливо подумав Андрій.
Він піднявся з землі і простягнув руку, аби попрощатися з християнською душею, яка нарешті зможе знайти упокоєння. Вона теж простягнула назустріч свої тоненькі, наче порцелянові, пальці — і дотик той був подібний зануренню у гірську річку.
Берегине, берегине!
Як побачу, серце гине!
Його жупан, який вона носила, накинувши на плечі, упав на траву.
А берегиня подалася всім тілом до Андрія, і він, тонучи, цілував її прохолодні губи, обличчя, шию, груди... — цілував і тонув.
"...жодна шуба не допоможе зігрітися, і жодне вогнище не обпече мене. Тільки одне... але ти... ні, не має значення".
На ранок вона пішла — тихо, аби не будити Андрія, підвелася з землі, на прощання ніжно поцілувала.
І губи її були теплими, наче перший промінь новонародженого сонця.
* * *
— Ось вона, Горинь, — сказав Андрій, рукою вказуючи на вузьку смугу ріки, що з’явилася на виднокраї. — Бачиш?
Миколка кивнув і промовчав. Після тієї ночі на кургані він узагалі став дуже мовчазним, задумливим. І тільки іноді шепотів щось сам собі — здається, з усіх сил намагався не забути той сон, який подарувала мати.
Андрій зовсім не здивувався, що для нього та ніч теж стала особливою, а порцелянова берегиня, імені якої він так і не спитав, надто відрізнялася від колишніх його жінок, — і пам’ять по собі залишила незвично тривку, болісну. Андрій знав, що берегиня пішла назавжди, що ніколи більше уже їм не зустрітися тут, а за небокраєм... — Бог відає, що там, за ним! — знав, але вона все ввижалася йому у тріпотінні гілок і листя, у відблисках сонячних на воді, у шарудінні трав...
Сподівався, що йому полегшає, коли, виконавши завдання, повернеться нарешті в Яв; сподівався... а може, боявся?..
Зате сни відтоді бачив мальовничі, спокійні. Ніякі більше камені на курганах чи його одвічні жахи із Господнім шляхом та розпаданням на сотні частин не марилися — просто сни, які, певно, сняться звичайним людям.
Іноді він навіть літав у них — і це було набагато приємніше, ніж наяву, коли перекидаєшся на крука чи орла.
Шкода, вона не приходила ніколи, навіть у ті сновиддя, хоча Андрій не мав сумніву: усі вони — її рук справа.
...Іноді, прокидаючись, він плакав, але туга була світлою, як і вона сама.
Зараз, коли Ярчук дивився на те, що коїлося на річці, душа характерника теж ридала і рвалася на шматки.
Горинь кипіла. Її води кишіли створіннями, вигляд яких людину, звичну до химер менше, ніж Андрій, назавжди зробив би заїкою. Рибораки, псоголовці з бахромчастими плавниками замість вух, рогаті жаби, від мукання яких дзвеніло повітря; пернаті птахозмії і люди, у яких очі на місці рота, а на лобі ворушилися товстелезні губи; шулікуни та ічитики всіх різновидів...
— Що це? — прошепотів Миколка.
— Так, нечисть бешкетує... — удавано байдуже мовив Андрій. Нащо малому знати, що перед ними — останні полонені Яги, які, хоч і вільні тепер, але безпорадні перед такою волею. Мине кілька років — і останні з них щезнуть без сліду, не даремно ж у народі справляють усі ці проводи русалок і похорони давно померлих предків. Кілька років... але Андрій не міг чекати і тижня, а переправлятися через ріку вплав не ризикнув. Невпокоєні душі, переплавлені у казані Яги на чудовиськ, і поводилися відповідно. Добре хоч, на берег не могли вибратися.
— Що ж, — вирішив Андрій, — поїдемо шукати міст.
Ледь не додав: "як твоя матуся нам порадила", — та вчасно прикусив язика.
Майже до самих сутінок вони їхали вздовж берега, але не побачили нічого навіть схожого на міст чи брід. І це, зізнатися, насторожило Андрія: якщо їм доведеться об’їздити Горинь до самого її витоку, що знаходиться далеко і від заходу, і від витоку Случі, то вони втратять багато часу.
На жаль, поки вони нічого не могли вдіяти. Тому вирішили влаштовуватися на ночівлю, а зранку Андрій поміркує, як бути. Врешті-решт, пошукає придатне Джерело — та й поїдуть собі через Яв. А Кисим — що Кисим? Може, він після смерті Яги залишить їх у спокої.
Попоївши, чим Бог послав, вони вляглися спати під невгамовні виття і стогони річкових страховиськ.
* * *
— Дядьку! — Миколка з усієї сили термосив Андрія за плече. — Дядьку, гляньте!
Той привстав і подивився туди, куди вказував хлопчик, — на річку.
— Бачите? Срібляста Лисиця, як у казці!
Так, Андрій побачив! До берега наближався пліт, яким керувала Срібляста Лисиця. Вона стояла на задніх лапах і тримала передніми жердину.
Наче щойно виплила з казки, яку Андрій колись вигадав, аби Миколка швидше заснув.
Навколо її плота хвилі, що кишіли невпокоєними душами, розступалися самі собою, і жодне з чудовиськ не насмілювалося напасти на Лисицю.
— Збирайся, — притьмом звелів Андрій хлопцеві. — Може, домовимося з нею — та й якось уже переправимося на той берег.
Пліт тим часом підплив ближче, і тепер Ярчук придивився до Лисиці уважніше. Зросту вона була людського — та й повадки мала не звірячі, хоча щось таке ні-ні, а з’являлося в її погляді. Хутро її було сріблястого кольору, хвіст — золотавого, очі ж — чорні, наче вуглини у попелі давно згаслого багаття. Лисиця на подив майстерно керувала плотом, який, до речі, був трохи незвичної форми: овальний, з випуклою поверхнею, тож навіть дивно, як Сріблястій вдавалося втриматися на ньому.
— Гей, красуне, — неголосно покликав її Андрій. — Чи не перевезеш на той берег? А то, сама бачиш, ні мосту поблизу, ні броду, а вплав щось не хочеться...
Лисиця посміхнулася, вихваляючись гострими білими зубами, кожен розміром із добрячий ніж.
— Можу і перевезти. Тільки спершу заприсягніться, що не піднімете на мене зброю, ні холодну, ні вогнепальну.
— А ти — чи поклянешся в тому ж самому? І також у тім, що не намагатимешся скинути нас у воду?
Лисиця проковтнула усмішку, хоча Андрієві здалося, очі її, як і раніше, насміхалися.
— Ти перший попросив про послугу, я не нав’язувалася. Але твоє запитання слушне. Даю слово, що не підніму на вас ні холодної, ні вогнепальної зброї, і що не намагатимуся скинути вас У воду.
— Я клянуся в тому ж, — відповів Ярчук.
— Тоді ласкаво прошу. Місця вистачить усім, навіть вашому коню. Але тримайтеся міцніше і накажіть йому, аби стояв сумирно. Якщо хтось із вас упаде в ріку, вже не врятується.
Це Андрій із Миколкою і самі розуміли. Тому першим на пліт зайшов Ярчук, він вів за вуздечку Орлика і, як міг, його заспокоював, а потім уже сюди заскочив Миколка. Речі свої вони вклали в сідельні мішки, скриньку ж, за звичаєм, Андрій прив’язав за спиною. Здавалося, та важчала з кожним днем і через поранене плече завдавала чимало клопоту Ярчукові, але козак усе ж не наважувався везти її інакше.
— Готові? — спитала Лисиця — і не дочекавшись відповіді, відштовхнулася жердиною від берега.
Пліт повільно поплив рікою. Чудовиська, побачивши, учувши, почувши (хто — як) живих, заметушилися. Деякі знахабніли настільки, що почали нападати, закидаючи сюди свої щупальці чи лапи. Андрій змушений був обрубати їх шаблею. Срібляста Лисиця схвально кивнула, мовляв, продовжуй, а сама зосередилася на керуванні плотом.
Навантажений, він рухався повільніше, до того ж заважали постійні атаки з боку річкових страховидл. Андрієві ставало дедалі важче: невпокоєні душі, скаженіючи від присутності поряд живих, кидалися на пліт все настирливіше. Ярчук орудував шаблею без відпочинку — і тому не відразу помітив, що берег уже поряд, але пліт чомусь зупинився. Спершу Андрій подумав: справа у жердині, можливо, якийсь риборак перекусив своїми клішнями чи інша тварюка додала клопоту.
Виявилося, ні.
Жердина була цілою, просто Лисиця витягнула її з води і тепер задумливо розглядала.
— У чому справа? — спитав Андрій. — Чому стоїмо?
— Та я от тут дещо пригадала, — широко усміхнулася Лисиця. — Де ж це бачено, аби перевозили задарма? Та ще такою річкою!
— Чого ж ти раніше мовчала?
— Забула, — розвела руками-лапами Лисиця. — Ну то як, плататимете чи мені назад повертати?
Андрій промовисто подивився на свою шаблю, вимазану у слизькій крові річкових чудовиськ.
— Клятва, — нагадала Лисиця.
— Тоді називай ціну, але тільки врахуй: вона має бути помірною. Інакше візьму гріх на душу, не дотримаю слова — уперше і востаннє у житті.
(Продовження на наступній сторінці)