Раптом мати зітхнула і зізналася, про що з самого початку, як тільки здогадалася, що Андрій не залишиться з нею, збиралася промовчати. Гроші, гроші, кляті гроші!.. Вони потрібні їй, інакше через два дні вона залишиться і без корови, і без цієї хати, більше схожої на хлів, — без усього! Він слухав її плутану оповідь (очі, як і до того, лишалися заплющеними) і, здавалося, падав. Падав, падав, падав!..
"Чому я не поклявся чимось іншим? Здоров’ям, життям, душею своєю безталанною — чому?! Навіщо клявся матір’ю?!"
Він підводився, йшов до скриньки, відкривав її — і раптом знову опинявся на лавці, поруч із матір’ю; і знову — підводився, йшов, відкривав, підводився, йшов, підводився, підводився, підводився, підводився...
— Синку, що з тобою?
Він не чув. Із заплющеними очима, з серцем, що ладне було зупинитися, він продовжував переступати через самого себе — аби самого ж себе і врятувати, зберегти.
Підводився, йшов, відкривав скриньку, підводився, йшов...
І не бачив, як перемінилося її обличчя.
Отямився від крику.
* * *
Миколці було нудно... ні, швидше тужливо. Він не знав, куди себе подіти, чим зайнятися. Із повноправного (ну, хай не зовсім, але все-таки) дядь-Андрієвого супутника він ураз перетворився на тягар, хлопчика, від якого слід здихатися, і чим скоріше, тим краще. Це було дуже і дуже образливо, однак нічого не вдієш, Миколка заздалегідь змирився з майбутньою своєю долею і навіть пішов з хати у двір — звикати до самотності. Звичайно, потім дядько Андрій відвезе його додому — але коли це ще буде. А тут — живи у баби якоїсь незнайомої Бог відає скільки часу.
Перш за все він попрямував до Орлика. Кінь почувався, наче, нічого, стояв біля ґанку і дрімав. Взагалі-то це було неправильно, слід би завести його у хлівець, до корови. А раптом дощ? Чи хто вирішить вкрасти? Трапляються ж такі, проти них навіть справжній козацький кінь нічого не вдіє.
Несподівано охоплений хазяйським настроєм, Миколка наблизився до хлівця. Двері виявилися міцно зачиненими, тоді він зайшов збоку, розхитав і вийняв одну за одною три дошки і проліз усередину. Навіщо — і сам не розумів.
У хлівці було не так уже й темно, місячне світло просочувалося крізь щілини наче прохолодна вода. В цьому світлі Миколка і побачив: ніякої корови тут немає. Взагалі у хлівці порожньо, тільки в кутку стирчить чи то дровина, чи то старий забутий чобіт, який давно слід викинути, та хазяйці шкода розлучатися з улюбленою річчю, а може, просто руки ніяк не дійдуть.
Чобіт раптом ворухнув халявою і наче потягнувся до Миколки. Хлопчик кинувся до нього — а в щілину просунувся другий самохідець і також поквапився до брата. Полонений був прикутий до підлоги величезними цвяхами. На те, аби відшукати у дворі підходящий інструмент і звільнити самохідця, пішло не так багато часу. Але коли Миколка у супроводі обох чобіт увірвався до хати, Андрій уже майже не дихав.
* * *
Раптом Андрій отямився, ще не здогадуючись, що сталося.
На порозі стояв Миколка, і щось із ним було не так. "Шабля, — розсіяно здогадався Андрій. — Навіщо це він узяв мою шаблю?"
Ярчук не знав (звідки б?), що зараз хлопчик неймовірно схожий на нього самого — не статурою, звичайно, і не тілом, а блиском очей, в яких бриніла холодна лють.
— Ти, стара карго! Ану забирайся звідси!
Хто це сказав? Невже Миколка? Невже — його, Андрія, матері?!
Ні, стара, яка сиділа зараз перед ним, аж ніяк не нагадувала його матір — швидше те прадавнє створіння, з яким минулої ночі бився Степан.
Власне, це вона і була.
— Зазвичай мене звуть по-іншому, — проскреготіла потвора. — Люди іменують через вроджену свою недоумкуватість Ягою, а підлеглі — панею Хазяйкою.
— Насправді ж ти — карга! — дзвінко сказав Миколка.
— Через тебе! Через тебе і таких, як ти! — заволала стара. — Ви ж самі вигадали мене такою! Ви виліпили мене страшною і потворною — о, ви, звичайно, не знали, що коїте! Раніше, ще до того, як ваш багатожонець скинув у ріку кумирів, ви уявляли мене зовсім іншою. Тоді ми жили у мирі і злагоді: я радо приймала і вшановувала померлих, вони служили в мене, поки не вирушали далі. А тепер?! Тепер вони бояться мене, біжать від мене, проклинають мене! Ніхто і ніколи не скаже мені доброго слова! — її кігті знову подовжилися, вона стискала і розчепірювала пальці, не помічаючи, як вишкрібає зі стільниці довгі смуги. — Ніхто не любить мене! Ніхто не прислуговує мені! А піти, як вони, я не можу! Божеволію! Сохну! А ти — погибелі моєї хочеш, — раптом вигукнула вона, звертаючись до Андрія. — Скриньку цю рахманську через весь край тягнеш, у люстерце зиркаєш: "Хто на світі найдурніший, найстрашніший, найлютіший?" Я! Я, я, я! Я-а!.. — Вона застогнала і похитнулася, але втримала рівновагу і обвела скаженим поглядом хату, яка почала змінюватися: з’явилися стіни з пряників і віконниці зі звірячими мордами. — Я ловлю їх, — сказала Яга так, наче зізнавалася у чомусь заповітному. — Ловлю і тримаю, чим і як можу. Та пусте! Краще від цього мені не стає. Я — карга. Мене неможливо любити, бо силою змусити любити неможливо. Ти знаєш це, козаче? Що ти взагалі знаєш про любов і смерть?
— Навіщо тобі скринька? — спитав Андрій. — Чи тобі треба, аби я відкрив її?
Вона уривчасто захихотіла.
— І те, й інше, рідний. Рахманська скринька — вона може будь-яке бажання виконати. Рахмани, кажуть, у них навіть людей живих вирощували. А мені б всього дещицю — красу собі виростити, аби любили мене, аби не сахалися, аби такі от, як ти і твій хлопець, не відверталися... Тому що не можу-у я так, чуєш! Так — не можу, а інакше не виходить. Чи ти хочеш, аби я ще сотні років нав’є неволила? З’їзди на Горинь, поглянь... Ненавиджу! Ненавиджу вас усіх, живих і напівживих, і чвертьживих!.. Ненавиджу! Так і розірвала б на шмаття, і у піч, усіх у піч — і аби неодмінно стогнали, і плакали, і благали змилостивитися! А я вас — і не чула б навіть!
Вона підскочила і миттю змінилася — хворобливість не минула, але стала хижою, рішучою. Андрій, який давно підозрював, що це створіння насправді є нашаруванням кількох сутностей, у чомусь суперечливих, але безперечно — божевільних, тепер остаточно в цьому впевнився.
— А почну з вас, — втомлено і байдуже вимовила Яга. — Зараз і почну.
Андрій чекати не став — стрибнув, анітрохи не шкодуючи, що беззбройний. Ніколи було шкодувати.
У стрибку він дотягнувся до неї, але невдало. Одну руку перехопив, а другу не встиг, і довгі пазурі Яги дряпнули його — якраз по пораненому плечу.
Якщо вона думала, що Андрій від болю відпустить її, то, звичайно, помилялася. Вони покотилися підлогою, із рота в старої відгонило червивими грибами і тухлою рибою, але тіло було пружним і міцним, наче з деревини, що почорніла від часу, однак не втратила міцності. Тепер Андрій дуже добре уявляв, що відчував Степан, коли бився з нею.
— Ну ж бо! — закричав Миколка. — Давайте, чого ж ви!
Андрій вирішив, це хлопець до нього звертається. Але помітив, як розширилися від жаху зіниці старої — і відчув, що вона силкується вирватися; тому стис у обіймах і вирішив ні за що не відпускати.
До ноги його раптом доторкнулося щось, потім ковзнуло нижче...
— Ні! — заволала Яга. — Ні, тільки не це, ні-і-і!
Вона вкусила Андрія за поранене плече і все-таки вирвалася. Скажена, з розпатланим волоссям і налитими багрянцем очима, кинулася до дверей — та так і завмерла на місці.
На обидві її ноги, поки билася з Андрієм, налізли самохідні чоботи.
Того, що сталося пізніше, не могли уявити ні Андрій, ні Миколка. Хлопець, щоправда, здогадався (чоботи невідомо як пояснили), що в них — погибель старої, але як могли вони зашкодити їй, навіть він не знав.
А самохідці почали самі пересувати ноги старої. Сильним ударом розчахнули двері і вискочили на вулицю. А там, "перезирнувшись", рвонули у різні боки!
Андрій тільки і встиг, що рукавом прикритися...
* * *
Тиша. Відкривши очі, Ярчук побачив, що вони з хлопчиком стоять на порозі бабиної хати, з ніг до голови вимазані у павутину і якусь огидну слизоту багряного кольору.
— З вами все гаразд, дядьку Андрію? — запитав Миколка, досі стискаючи в кулаці шаблю.
— Авжеж! — підморгнув йому Ярчук. — Усе-таки, синку, ми з тобою її добряче взули, чи не так?
Розділ десятий
НА ПЕРЕПРАВІ
Міняють коней на переправі.
Піджаті губи, похмурі брови.
В очах паромника страх і радість —
й сліпе пожвавлення на паромі.
Зійшлися хмари, от-от проллються.
І риска в небі — автограф Бога.
А на паромі зсивілі люди
міняють коней — міняють з болем.
Дзвенять копита, знялися гриви.
Ривком зухвалим вудила коням
роти рвуть навпіл. "Бувай, красивий.
Не ображайся". Паром відходить.
"Та й ви ж не першії, — метушиться
паромник. — Ви аби тільки знали:
отут, у Вирії, всяка живність —
вмирає. Коні нам і не сняться.
Й до речі, варто. Я правду... вірте!
Хвилина пам’яті — це багато.
А коні — хай їм! — нема тут місця
ні вашим бідам, ані коханням.
(Продовження на наступній сторінці)