Із збірки «Книга Лева» Богдан-Ігор Антонич

Читати онлайн поезії із збірки Богдана-Ігоря Антонича «Книга Лева»

A- A+ A A1 A2 A3

Перша глава

ЗНАК ЛЕВА

Умерлих квітів царство – спить пустиня
в піску сорочці золото-червоній.
Малюк осот – рослинне чортовиння,
екстазу сонця й блискавок погоні.

Живі свічки понад землі труною,
жорсткий бур'ян нараз кущем горючим.
Немов кущі розхилені рукою,
розхиляться бездонні віри кручі.

І бачить вічність – небо опалеве
і шум червоних полум'я потоків.
З-за гір століть веде сузір'я Лева,
цей знак монархів, воїнів, пророків.

Тьмяніє сонце в хмарі птахів сизих,
його вінчають лаври бурі, сині,
і грім, мов підпис золотий у книзі,
триватиме на сторінках пустині.

Автограф грому в царській книзі Левів,
написаній вітрами з-під Синаю,
з узбіч гори, що шпиль пісків парчевий
вінками Божих блискавиць квітчає.

Синайський вітре, бий в відкриті карти!
Без тебе я порожній посуд форми.
Ввесь день над віщим джерелом на варті,
а ніч – мов Біблія червона й чорна.

 

ДАНИЇЛ У ЯМІ ЛЕВІВ

Пропахчене, духотне чорне золото ночей пустині,
просвітлене пурпурою, розбарвлене у сіть мозаїк.
Це підшивка червона під кожухом ночі. Морок синій
на піч землі, навбач погаслу, хоч іще жарку, сідає.
Готуються до льоту надми піскові, мов хмари птаства,
що сіло на спочинок і ось-ось відлине в безмір вільний,
акорди на акордах,
тераси на терасах,
кола в колах,
сяють дальші царства,
іржуть сарданапали[59] до в розпусті терзаних невільниць.

Палюча ніч пророків. Кануть литі з золота хвилини.
Долоні пальм покірних до плеяд звелись в журливій просьбі,
щоб їх не мучив вічний вітру поспіх. З заворіття кличе
на суд перед сумлінням зір монарший рев царя пустині.
Самум музики дме в уста пустелі. Мряк палата біла.
Акорд в акорд,
удар в удар,
зоря об зорю,
світла хвилі
з пурпури хмар, порубана в сто тонів гама, вітру крила.
З печери, з-поміж левів лине в безвість голос Даниїла:
"Прасвітлий, праєдиний, що мене – рослину ялову —
в саду життя величнім посадив і грієш сонцем ласки!
Поки черва і цвіль не сточать тіла миршавеньку грудку,
у вічнім колі пристрастей, у вічній тіні пальми смутку,
б'ючись за м'ясо, золото і владу, у хвилині кожній
за розкоші шматок віддати все готові, нужд вельможі,
несем свої дешеві лаври і свій розум нестатечний.
Кудою поверну небачний крок, там – небезпеки прірви,
лиш ти один мене з зубів Нічого, з кігтів долі вирвеш!
Коли при мені станеш ти – у ямі левів я безпечний".

 

БАЛАДА ПРО ПРОРОКА ЙОНУ

Апокриф
Мій прадід плив, бувало, на хребті кита,
три дні й три ночі проповідував глибинам.
Зелений велетень – вода тяжка й густа
пророка колихала, наче мати сина.

Біблійна, довга борода – з ебену стяг —
являлась зорям сходу на букетах піни.
Долонь лілеї понад водами простяг,
благословляючи пливучих в даль дельфінів.

Три рази сонце й місяць. Добрий вірний кит
з пророком плавав тихо, рівно, обережно.
На ложе дна прибої клались, як роки,
коли міняються, мов дня і ночі стежі.

Чи знаєш тьмяне царство – світ мільйона див,
зелено-чорну батьківщину восьминогів?
Бо навіть сон таких не дасть нам образів,
як ніч в правічному пожарі дна морського.

Хто викохав потворну постать цих істот?
Природи жарт жорстокий, марнотратний безум?
Б'ють глухо риби-молоти у штольні вод,
і риби-пили крають водне сонце лезом.

Це друге сонце з дна – двійник того з-під хмар
і квола тінь його й повторення імлаве,
згубивши зміст червоний – життєтворний жар,
лежить в могилі водяній на хвилях-лавах.

Життя колиска перша тут, стихій кубло
(коли ще дух святий ширяв понад водою)
й могила повсякчасна; це туди зійшло
в щоденній самозгубі, самостраті сонце!

Ще, може, десь живе страшний іхтіозавр,
мерзотний рибо-гад, дракон сріблястолуский.
Медуз квітчають губки, мов холодний лавр,
фіалки моря – губки й м'якуни – молюски.

Колишеться достойно сонний лев морський,
морів монарх, в слизькій короні з зірковітнів,[60]
що рясно розцвітають в пущі водяній
в океанічні весни і підводні квітні.

Плавучий острів м'яса – довга лава риб
знялась над звіроквітним, над губчастим гаєм.
Пророк, долонею спинивши літ вітрів,
в океанічній мові слово починає:

"Це Той, що створює й винищує світи,
післав мене до вас, брати з дна вод, акули!"
Акули слухають, підводячи хребти,
Мов луки випнуті в майбутнє і минуле.

"Це Той, що гасить нош й світить свічі днів,
моїми вас усіх благословить руками!"
З далеких срібних вод, мов хмара, окуні
пливуть, вдаряючи, як веслами, плавцями.

"Це Той, що із долоні кидає вітри,
про вас теж пам'ятає, створи ден жахливих!"
І краб за крабом, мов червоний дужий гриб,
з безодні виростає й морщиться із дива.

"Це Той, що сонце звільнює від ночі криг,
із перших світу днів піклується аж досі!"
Ось в безкрай лави, лави, лави осетрів,
за ними по кордони дальніх вод лососі.

"Ви – гін сліпий! Помильна кожна з ваших мір,
бо тільки він один, щоб мірять непомильно!"
Упала ясність, наче блиск з відкритих зір,
що навіть сом на сома споглядає пильно.

Коли на грудях моря розстелялась мла,
хвиль сонних перемови повторяли птахи.
Як ніч, слимак із мушлі місяця, повзла,
затихлу ліру сонця ніс дельфін на захід.

Тоді пророк навчав поліпів і стоніг,
що, тіл соромлячись страшних, мерзких і чорних,
ненавиділи світ і металися за гріх
природи, що зродила їх таких потворних.

Дельфін відплив уже за сьомий берег дня,
кущі коралів згасли, як вечірні липи.
Тоді пророк молився і охороняв
блаженний сон утихомирених поліпів.

Кінчаю вже цю найдавнішу із балад
про прадіда свого й океанічний вечір.
Земля в орбіті завертається назад
у молодість свою, в примарний сон праречі.

Шаблями пройденими повертаю дні
природи в мряковиння й первнів перші шуми:
мов Божий стовп, стоїть мільйоннолітня ніч,
в прадавньому хаосі землі й води всуміш.

 

ПІСНЯ ПРО ДОЧАСНЕ СВІТЛО

Вже не блакить – це вже блакитняви фонтани
і небо неймовірне – в смуги звук потятий.
О квіте тіла, хто ж тут більш, як ти, коханий,
як ти, ненавиджений, плеканий і клятий!

Глуха стіна нічого, що між серце й серце
лягає, мов незнаного хвильна музика,
чи це полуди тільки миршавеньке скельце,
чи безмір вічного для серця завеликий?

Колиско пристрастей, о наші пута й крила,
окови найсолодші й хмелю найхмільніший!
Ти та, що лучить нас, і та, що ділить, сила,
два напрями стерна одного людських рішень.

Блакиті дзвін шорсткий з духоти омліває
і кров повітря – світло ллється із розщілин.
Що вічний сон оман сплітає з плям мозаїк,
те п'ю й, п'ючи, ще більше прагну серцем цілим.

Тераси світла – гами щораз вищих звуків
одна на одній вгору понад мряки мохом.
– Йде зливний дощ блакиті на зомлілі руки.
Це небо валиться, небесна катастрофа!

Молюсь землі в червоному окропі крові
і небо кличу тугою, що вічно ранить.
Із уст моїх поганських спів тече Христовий,
немов вино з води у Галілейській Кані.

 

САМАРИТЯНКА БІЛЯ КРИНИЦІ

Оперта об криничний мур – щербату ліру з пнів камінних —
Ширяє думкою, куди пішов неземний чужоземець.
Мов струни, струмені настроєні на гаму звуків змінних,
зажурно повторяють думу про нестаток цього світу.
Хто він – отой в Господню винницю трудящих слуг наємець?
Схиляється на цямрину, й душа її блакитна й біла
здається чиста й тиха вся, мов найтихіший квіт над квітом.
Сопілка із сопілкою, сестра з сестрою, щось несміло
розповідають, і журливо, і подзвінно, і повчально.
Алеями акордів сонце йде у сад музики дальній.

Пливе овець отара в білім молоці своєї вовни,
минає місяць квітів – звіть його трояндень! – світла повний.
Блакить і білява. Сопілок перемови. Вітровіння.
Пора поразки йде на квіття, суне час гіркого сім'я.

Новину добру сповіщає вітер з лукомор'я травам,
і сірі грона попелу вже доспівають в пнях шершавих.
У захист муз – блаженний гай – ісходить сонце поміж птахів
і пильно правлять обряд меду запобігливі комахи.

Все ж ця краса, хоч нескладна й нехитра, серця не напоїть
водою, що по ній уже не прагнем більше. Зовсім інше!
Вода краси учить нас прагнуть вище, тонше і світліше.

(Продовження на наступній сторінці)