І справді, Дмитрикові на мить здається, що коли його П'ятачиха витягає за поли в коридор, скориставшися його секундним очмарінням чи то від появи Ірини Ярчик, чи від Копиленкових вигуків, він ще встигає побачити, як із розплесканого баняка, який Копиленко марно трудиться вирвати з лещат Ірини Ярчик, на підлозі ширяться й плигають ропухи і якісь довгі й дірчасті тварини, наче з молозива, вухаті пуголовки, руки, що існують самі собою, наче тварини (Дмитрик зовсім чітко встигає розгледіти, що кожна рука має черевце, очі й ноги), стебла, з яких ростуть котячі голови й кущики морської салати, що морщиться й чхає, проте Ірина Ярчик, схопивши віник, кинений серед кімнати, держалком якого Копиленко періщив нечисту силу, ані трохи не спантеличена (відтоді, як її синів просто перед хатою постріляли за самостійну Україну, а її, непритомну, лише притовкли чобітьми до ґанку, порахувавши, що вона й сама поспішила переставитися на той світ, де тільки й місце мазепинському кодлові, — сусіди витягли її і потайки виходили, хоч їй життя було вже ні до чого, бо загибель синів, — наймолодшому не сповнилося ще сімнадцяти! — наче випалила їй усю середину, — ніякі видовища її вже не вражали), загонить усі ці пуголовки, руки, голови й чмихальну салату в баняк, затріскує його покришкою й викидає через вікно під розпачливий стогін Копиленка, який гірко бідкається, що йому все попсували й доведеться від початку відновлювати дослід, на який він витратив стільки енергії й приготувань, і це в його далеко не юнацькому віці, коли кожен день може виявитися останній, і що тоді станеться з людством, як його винахід примножування добра залишиться нездійснений?
Дмитрик ще в коридорі зупиняється, зважуючи, чи не ліпше все таки звільнити Копиленка з-під надто ретельної опіки Ірини Ярчик, яка заради порядку й чистоти, що набули в неї майже релігійної цілескерованости, ще, бува, на друзки строщить Копиленкове устаткування з тією самою рішучістю, з якою вона колись серед табору змусила — прилюдно викупатися Степана Мицька, що його відтоді прозвали Митим, — і він настільки перейнявся цією дуже знаменною в його житті подією, аж власноручно в пашпорті за допомогою картопляної печатки й синьки Лисого Івана переробив старе прізвище на нове і так пізніше й емігрував до Америки, — заявивши, коли він сам того не вчинить (де ж це бачене, аби чоловік, якому не бракує ні рук, ні ніг, вештається останнім нехлюєм, аж гидко дивитися, коли Бог створив людину на свою подобу!), вона його власноручно, як немовля, викупає, хоч вона мала і ростом, і силою, а він здоровило; —а що П'ятачиха тягне Дмитрика далі, з Копиленкового ж закутка припинилися вигуки, — може, Копиленко покорився своїй долі, або якось переконав Ірину Ярчик не нищити слоїків, оскільки він нібито господар у своїй хаті, чи розповів їй докладніше про біофотони душі, що втихомирили її, Дмитрик, трохи повагавшися, виходить із барака, хоч йому й ниє всередині від настирливого усвідомлення, як те, що він тепер робить, обертається якось не туди, куди треба, і то виключно через корову, яка вплуталася в думки й заважає йому навіть відпекатися від П'ятачихи, бо він все ще ніби очікує, як зараз щось вирішальне станеться в його житті.
Проте в його житті нічого вирішального не стається. Всі великі події відбуваються поруч, і він лише глядач, якого ніщо не заторкує, навіть коли йому в обличчя й летить кілька жаб із Копиленкового баняка, що його дітвора відразу з веселими криками випорожнює і приєднує до своїх ропух, з якими вона у рівчачках, повідгороджуваних мокрим піском, бавиться в жаб'ячі перегони, тим часом, як самим баняком зацікавлюється Грицько Вертило, втішаючись, що йому само небо послало відповідну посудину до варення самогону на заміну агрегатові, який минулого тижня через його власний недогляд витрусила в нього таборова поліція, і з того часу він ходить як неприкаяний, аж люди перестали пізнавати його набуту в Одесі моряцьку ходу, про яку Грицько Вертило висловлювався, що вона в нього не від дальнього плавання, хоч він об'їздив усі моря й океани, а ще з дитячих років, коли він з дідом поїхав рибалити і їх застала буря, яка строщила човен і забрала діда до праотців-запорожців, а він уже, і сам не тямлячи як (видно, не судилося йому тоді ще вмерти), доплив до берега, але з того часу в його тіло наче вклали найбільшу, круглу, а заразом і розірвану хвилю, яка його розколисує, що особливо помітне після кількох добрих чарок, хоч він ніколи не п'яніє від горілки, бож його похитує в різні боки виключно від тієї чорноморської хвилі, а не від оковитої, для якої йому сам Господь Бог, пам'ятаючи козацький рід Вертила, а головне — знаючи, що вона Грицькові не шкідлива, а корисна, серед білого дня (хіба ж треба ліпшого доказу!) просто з неба скинув баняк на руки.
Оскільки ж Божій ласці притаманна широчінь, яку інколи важко збагнути простим смертним вже хоч би й тому, що людині бракує відповідної перспективи (вирісши на ледве два метри від землі, далеко не вглянеш), то воно й зрозуміло, чому за дарований небом баняк вхопилися, знайшовши місце, не лише руки Грицька Вертила, а й веселуна Аристида Киндзі, скрипаля, ґешефтяра-аматора й шевця з покликання в одній особі, який постачав своїм рідким замовникам дуже гарні, тільки незмінне замалі черевики, і хоч покривджені лаялися (бо ж як важко було заощаджувати з паю, аби купити за харчі порядної шкіри!), а подекуди, як Іван Ченчик, — правда, це траплялося рідко, — лупцювали Киндзю або правили назад гроші, наступного разу черевики якось самі собою виходили в нього ще менші й вужчі, мов диявольські кліщі, попри добру волю Киндзі, — усі ж і так знали: це в Киндзі, який найбільше терпить на тому, не зі злого наміру, а, ймовірно, від успадкованого ще від предків із сивої давнини забутого ідеалу краси, що змушує його тепер, коли люди ростуть більшими й ноги в усіх, як у поліського злодія, милуватися в особливо малих розмірах, бо навіть коли він найдокладніше брав мірку й намагався дотримуватися замовленого, під час роботи на нього сходило надхнення, як на праведників, що колись так малювали ікони, і коли він опам'ятовувався, черевики, яких не зганив би і найвправніший майстер (не дарма ж його за німців запрошували працювати модельєром у Стрию, але він не виявив охоти викраювати чоботиська, за що його й упакували за ґрати, де він так близько ходив біля смерти, аж перестав її боятися), завжди виявлялися замалі.
Звичайно, аби Киндзі не вдавалися такі хвацькі черевики, що очі брали, і потім, якби він не розм'якав перед настирливими проханнями, хоч він після кожного пошиття й неминучої сварки клявся, що ніколи на жодні благання нікому вже не шитиме черевиків, ніхто до нього не звернувся б, а так замовники намагалися перехитрити долю тим способом, що батько замовляв для себе, аби дістати взуття для сина, мати — для дочки (правда, жінкам більше щастило, чи тому, що в них від природи менші ноги, чи тому, що заради краси вони воліли трохи й перетерпіти), бо за всю свою шевську багатостраждальну практику Киндзя тільки раз пошив не затісні черевики хирлявій професоровій одиначці, десятирічній Христі Мокрієнковій з палющими по-старечому сумовитися очима, про яку не лише батько, що її сам виховував, — коли Христі було ледве два роки, мати (її Христя знала зі зняток: сліпуче, несамовитої краси обличчя з такими, як у Христі, палющими очима), після того, як її викликали в НКВД й зажадали, щоб вона доносила на колеґ в інституті, де працювала, аби цим бодай частинне спокутувати вину за батька-петлюрівця, яким вони вже належно заопікувалися, а тоді ще й додали, що в разі її відмови доберуться й до чоловіка, якому доведеться професорувати на Воркуті, не заходячи додому, кинулася в Дніпро, — хіба ж таємниця, яке м'яке батьківське серце, та й хіба своя дитина не найкраща? — ай весь табір казав, що з малої виросте другий Тарас чи Леся Українка, така вона розумна й здібна, і вірші пише, що й дорослий не втне, просто душу виймає, хоч і незвично вони якось звучать, і мелодії до них вигадує (вже скільки її пісень наспівують у таборі!), і знає майже все те, що й сам професор, а тиха й добра (і це в віці, коли діти найдошкульніші!), наче не з цього світу.
І все таки, коли Христя, діставши на день народження черевики (Киндзя ні копійки не взяв за них у професора, який однак не мав чим заплатити), застудилася, бо в січні, аби відзначити день проголошення самостійности України, таборяни зібралися в неопаленому бараці, де Мстислав Дяченко виголосив коротку, але задушевну промову (від неї кожному аж серце стислося і її пам'ятали навіть ті, що, згодом виеміґрувавши, з переляку, а дехто й задля вигоди, або й просто втомившися на кожному кроці уточнювати, що він не росіянин і не поляк — єдині визнані слов'янські народності зі Сходу, а українець, відцуралися свого походження), а Христя прочитала кілька віршів, і там ходили крижані протяги, від яких вона дістала гарячку й за кілька днів померла, хоч її рятували, як могли, — з приводу цього дехто плескав язиком, мовляв, це від Киндзіних черевиків! Так ніби черевики спричинюють дифтерію!
(Продовження на наступній сторінці)