Дмитрик рішуче відмовляється. Тепер у нього є ваговита підстава висмикнутися з її товариства, бо хоч Копиленко й очуняв, не випадає залишати чоловіка, якого тільки но повернули до життя, на самоті, попри те, що Дмитрикові раптом і пригадується, як Копиленко, скільки він його знає, оббивав пороги таборової адміністрації і всім скаржився, вимагаючи окремої кімнати для себе, мовляв, йому бодай на короткий час конче треба усамітнитися й зосередитися, оскільки потім з наслідків його усамітнення й зосередження скористається все людство, на що, звичайно, люди здвигали плечима, розглядаючи його вимогу, як дивакуватість, і лише зовсім недавно (якби Дмитрикові корова не затьмарила пам'яті, він раніше це пригадав би), коли дві великі родини Мартинців і Захарчуків виїхали до Австралії, вволили його бажання, аби відчепитися, бо ж однак ніхто інший окремою кімнатою не цікавився, воліючи якомога швидше покинути табір, а не усамітнюватися.
Що Копиленка зараз не випадає кидати на самоті, усвідомлює навіть П'ятачиха, на короткий час виведена з рівноваги й розмагнечена його самогубством, а тепер уже знову, ніби то не її спіткала хвилева слабість, зібрана й ще затятіша, яка не втримується (правда, вона це робить досить обережно, аби не накликати халепи, бо вона ж не сліпа, щоб не помітити, як Дмитрик чомусь надто переймається усіма її заввагами про врятованого) й показує за спиною непомітно для Копиленка, — цією делікатністю вона розраховує прихилити Дмитрика на свій бік й змусити, як стій, кинути печене й варене й вирушити з нею далі на розшуки, — що в Петра Юхимовича не всі дома і тому він і накинув на шию мотузку, отже не варто біля нього надто упадати, бо якби кожний брав надмір до серця свою долю, весь табір давно перевішався б, і вона, П'ятачиха, перша! — її життя далеко гірше — і нічого!
У неї вже на язиці, наскільки вона більше потребує допомоги, ніж Копиленко, адже й сліпому видно, як бідній жінці важко: сама власним горбом виростила, вигодувала сина і раптом його підступно віднімають! — та Дмитрик пронизує її поглядом, від якого П'ятачисі заціплює на мить усю її балаканину.
Вона аж коротко вагається, чи не обійтися без Дмитрика, який затявся пильнувати Копиленка, хоч тут умри, а що їй міцно уроїлося (не інакше, як через корову, бо звідки подібне спало б їй на думку?), ніби самотужки вона не знайде Андрійка, від одного цього припущення перед її очима спалахує вогонь, і, перечекавши хвилину, П'ятачиха вигукує, як зараз вона все влаштує, привівши когось іншого на посиденьки, хто замінить Дмитрика, без якого вона просто не зрушить з місця.
— Я миттю повернуся! — як заклинання кидає вона й вибігає.
— Даремно! — виривається в Дмитрика, однак П'ятачиха його вже не чує.
— Що ж це ви так? — каже Дмитрик Копиленкові, пробуючи, чи він ще змайструє поламані двері докупи, поки що на прохання господаря завісивши отвір ковдрою, чи ліпше веліти хлопцям роздобути нові: зняти, наприклад, вхідні двері з першого чи другого барака й навісити сюди, не чекаючи, заки таборова адміністрація направить шкоду.
— Ах! — описує Копиленко в повітрі криву, дивлячись на Дмитрика й міркуючи, як неможливо передати словами те, що він пережив, беручися нарешті здійснювати свій винахід, який він роками виношував і вдосконалював. Він чує симпатію до Дмитрика, хоч воно якось і незручно за стільки клопотів, що він йому завдав, і вдячність, що мимоволі спонукує звіритися й розкритися перед своїм рятівником, лише як передати сторонньому те, що йому самому здається тепер далеким і незбагненним, ніби це сталося іншій особі, а не йому, як саме тієї миті, коли він, домігшися окремої кімнати, де йому ніхто не заважав би, а головне, не напсував би, заходився втілювати в життя стільки років обдумуваний до подробиць і нарешті повністю визрілий винахід, його опала на якусь секунду зневіра, хоча, власне, ця зневіра прийшла вже як наслідок видива, яке застукало його зненацька, захитавши саму основу його існування, бо він засумнівався в тому, в чому людина ніколи не сміє сумніватися, і через це його й змело з цього світу?
Може, Дмитрик навіть щиро поспівчуває йому; він, хоч і спекулянт, здається, не поганий хлопець, тільки хіба людина годна збагнути й повністю охопити те, чого вона сама не пережила? Свого досвіду не відкраяти іншому. Та й потім, як переповісти (це якби на хвилину вкласти своє нутро в іншого, тоді воно ще мало б сенс), що він, Копиленко, саме розклав перед собою на столі кілька черешень, якими його почастував Іван Рогоза, десь незаконно добігши вітамінних розкошів, і одну рінину з Ізару, щоб опромінити душевними біофотонами спочатку невеликі предмети, аби нарешті примножити добра на землі, без якого весь світ перетворюється на одну суцільну в'язницю (він вийшов з в'язниці, але в'язниця шириться і скільки в ній ще безневинно сидять! Хто їх порятує? Кожний думає лише про свою шкуру, хто ж чинитиме опір злу, яке ладне згноїти світ?), коли він запримітив: кілька кроків від нього ходить чи радше — підскоком снується драглисте рядно, ніби навмисне позбавлене вищої подоби, проте оздоблене на всю шир губатим писком, який форкає: "Я тобі за це довіку мститимуся!"
Копиленко здивувався, а тоді одразу ж упав на здогад, що це говорить сатана, який спересердя відпльовується від його біофотонів душі, каталізаторів добра, а одночасно й унедійснювачів зла (ідея виникнення цих біофотонів вперше осяяла Копиленка ще в застінках ізолятора на Луб'янці, — а потім остаточно розвинулася й набрала форми на Колимі, — коли після одного з допитів, який лише незбагненним дивом, — він аж сам дивувався згодом, наскільки він живучий, — не зробив його повним калікою на все життя, правда, в голові йому тоді щось таки розкололи, хоч воно потім пройшло, — він лежав на прогнилих нарах отупілою напівживою купою, по якій лазила черва, доходив, нічого не тямлячи й не сприймаючи, і тільки на дні свідомости жевріло, що коли йому поталанить вирватися живим із цього пекла, він винайде засіб, який перетворюватиме мерзенних тварюк в людській личині — на людей, і тоді, власне, й з'явилася в нього ідея біофотонів душі, знищувачів або принаймні нейтралізаторів зла, яка й втримала його при житті).
Та, придивившися пильніше, він зауважив, що рядно крокує не навколо нього, а навколо світляного грубезного стовпа, що виник посеред кімнати й ширить озон, аж забиває дух, проте зовсім інакше, ніж йому колись забивало дух від лямпи, що день і ніч світила в ізоляторі, виповнюючи голову світловими сиренами, і Копиленко негайно усвідомив свою помилку: це не до нього озивається рядно, а він ненароком став свідком (імовірно, через надто сильне внутрішнє зосередження, яке розірвало завісу, що ховає від людського зору те, що смертним ліпше не бачити, оскільки вони того однак не спроможні збагнути) розмови диявола з Богом, і це Творцеві загрожує нечиста сила.
— Я Тобі мститиму Твоїми ж руками, — говорить рядно, звиваючись, ніби від корчів, навколо світляного стовпа. — Свого я не маю, тому я завжди послуговуватимуся чужим. Я зроблю так, що в Твоєму імені спалюватимуть Тобі подібних, як уже спалювали; їм зачоповуватимуть роти, катуватимуть і удушуватимуть. Моя перевага в тому, що я — в жодному таборі, я — ходя, який міняє уподобання, фарбу й думки від найменшого подуву. Не забувай: я завжди по боці Чобота, а це означає — по боці сили, а вона тепер у мене безмежна. Я пануватиму в Твоїй церкві, вигнавши Тебе звідти, й нищитиму Тобі подібних, як єретиків. Твою лагідність я оберну на фанатизм і нетерпимість, проповідуючи, що Ти саме такий. Я купатимуся в Твоїй крові, проголосивши, що Ти — це я. Твоїми шатами я пародіюватиму Тебе. Коли ж ті, що найуклінніше слугують мені в Твоєму імені, ослабнуть і Ти знову в будь-якій смертній подобі явишся, аби ними оволодів шал і вони шугонули з кручі, я перекинуся до іншого табору, і звідти діятиму проти Тебе. Я злопам'ятний і мститимусь Тобі скрізь аж до Страшного Суду за своє небуття!
— Боже, пощо Ти це дозволяєш! — закричав тоді, не годний більше стриматися, Копиленко і, схопивши мітлу, держаком заходився періщити рядно просто по огидному пискові, який випустив хмару чорної рідини, як спрут, від чого мітлище в руці Копиленка перетворилося на міцний шнур, що сам бубликом упав йому на шию.
Копиленко шарпонув зашморг, аби звільнитися, але з переляку, замість вигукнути ім'я Господнє, яке його визволило б, тільки на одну секунду, — зрештою, на яку там секунду! — атом секунди! — це все відбулося настільки блискавично, ніби його взагалі вирвали поза час, де летять потоки космічної енергії, — своїм обмеженим людським мозком, непридатним збагнути діянь Всевишнього, — подумав, що напевно, диявол сильніший за Бога, коли Творець не спопелить його за такі мерзенні казання.
І те, що він, Копиленко, допустився цього падіння, цієї зневіри в світле (він, який лише завдяки сліпій, інколи навіть безглуздій, а в кінці таки рятівній, вірі в добро залишився людиною!), і санкціонувало його загибель.
Бо заки він отямився, його, мов трісочку, підняло на стілець, шнур сам собою підскочив із ляскотом зав'язався на гаку, що стирчав зі стелі, Копиленкові перетяло віддих, і він полетів у прірву, з якої його вирятував Дмитрик, що тепер наївно питає, пощо йому забаглося вкорочувати собі віку.
(Продовження на наступній сторінці)