– Бо лише з таких дітей можуть вирости справжні Чакалки і Бабаї! Треба лише їх трішечки спрямувати в потрібне русло. Тому ми їх і забираємо вночі від батьків. Батькам такі діти все одно не потрібні – з ними лише клопіт, морока. І ми, Чакалки і Бабаї, робимо дуже добру справу – позбавляємо батьків таких дітей! Ми забираємо їх у спеціальні школи і виховуємо так, щоб вони проявляли й розвивали всі свої шкідницькі здібності. І діти ніколи не тікають із Чакалячих і Бабаячих шкіл, бо тут їм дозволяється все те, що заборонено вдома. Хлопчики тут можуть робити рогатки й плювачки, стріляти з них у що заманеться, дерти пташині гнізда, смикати дівчаток за коси, мучити тварин, навіть справжню зброю їм дозволяється мати! А дівчатка можуть скільки завгодно користуватися косметикою, фарбувати волосся, вдягати, що заманеться, кусати й дряпати одна одну, битися з хлопчиками. Тут можна хоч цілу ніч дивитися телевізор, причому всі дорослі програми. Тут можна все! І їсти можна те, що вам забороняють удома. І пити. І спати, де вам заманеться, або не спати взагалі. І зуби не чистити. І ноги хоч місяць не мити. І що завгодно… Тому неслухняні діти звідси не тікають ніколи! Я ось іще кілька разів сходжу до міста і принесу вам компанію, – а тоді й почнемо справжні уроки…
9.
– Ха-ха! Ти, Сіяре, був, як Івасик Телесик. Сідай, Івасику Телесику, на лопатку. Ні, ти не ручку клади, ти весь сідай. А як це весь сідай? Та попою, як же іще! Ха-ха-ха!
Смачно хрумкаючи чіпсами, Орина по-турецьки сиділа увечері перед телевізором і веселилася:
– Так ото і з тобою! Сідай, Сіярику-Телесику, за парту. Ні, ти не НА парту, а ЗА парту сідай. Сміхота!
Сіяр зосереджено майстрував рогатку знайденим у їдальні ножиком і не реагував. Ірця вже спала, згорнувшись калачиком у куточку ліжка. Уві сні вона все ще схлипувала і час від часу кликала маму. А Стефа лежала на своєму ліжку поверх покривала, не роздягнувшись, і думала. Довго думала…
– А й справді! – раптом підхопилась вона, зачувши Оринині жарти. – Як же я раніше не здогадалася!
– Про що? – здивовано підвів очі Сіяр.
– Про казку!
– Яку ще казку?
– Ти бачив, як Чакалка хвилювалася, коли ти той… як Івасик Телесик…
– Ніякий я не Телесик! Я Сіяр-завойовник! Вона сказала, що я можу мати тут справжню зброю – і я її матиму. Але спершу зроблю цю рогатку і вцілю Чакалці в око!
– Ха-ха-ха! – веселилася й далі Орина. – У неї, певно, теж рогатка є, і не одна. І вона тобі теж кудись уцілить. О, я знаю куди! У болюче місце!
– Не чіпай мого болючого місця! – спаленів Сіяр і пожбурив в Орину цурпалком, із якого вирізав свою рогатку. Але Орина легко перехопила деревинку і з реготом пожбурила назад, а тоді взялася жбурляти всім, що під руку втрапляло, примовляючи:
– Івасику Телесику, приплинь-приплинь до бережка. Дам тобі чіпсів, дам тобі фанти…
– Та досить вам! – щодуху рявкнула Стефа. – Набалуєтеся ще! Ви не зрозуміли, про що я кажу. Про казку!
– Тобі казочки захотілося? Тобі мамка її на ніч розказує, щоб доця спокійненько заснула? – єхидно запитала Орина.
– Розказує, – спокійно відповіла на це Стефа. – І мамка, і татко. Тому я це й зрозуміла!
– Та кажи вже нарешті, що ти зрозуміла! – обпекли дівчинку колючі Сіярові оченята.
– Чакалка – вона хто? Казка! Чому вона так спокійнісінько розказує нам, як втікати від неї по лісу? Бо це – правда, а казці правда нічим не загрожує. Із казкою можна боротися тільки так, як борються в казках!
– Себто, мені треба витесати не рогатку, а чарівний меч? – здогадався Сіяр.
– Ха-ха! Чарівного кізяка тобі треба витесати, нагодувати ним Чакалку, і вона розсиплеться на дрібні шматочки. А ті шматочки вітер рознесе по світу, і з них на полях будяки повиростають… – Орина аж окуляри з носа струсила, так її це насмішило. – Не меліть дурниць, малявки! Втекти від Чакалки нам не вдасться. Та й не хочеться, правду кажучи. Як ви не розумієте: це ж пригода! Справжня пригода! У мене такої ніколи в житті не було. І, може, ніколи й не буде більше. То хіба я випущу з рук такий шанс? Та нізащо в світі! Ні, я залишаюся тут, повчуся в Чакалячій школі, стану справжньою Чакалкою, а тоді повернуся додому – і в мами буде шок!
– А ти теж хочеш залишитися, Сіяре? – здивувалася Стефа.
– Я ненадовго. Доки не роздобуду справжньої зброї. А тоді я їй покажу, де раки…
– То й залишайтеся! – Стефа грьопнула дверима і пішла в ніч…
10.
…У лісі було страшно. Дуже страшно. Може, навіть страшніше, ніж у Чакалки.
А у лісі скрізь вовки,
І ведмеді, і лисиці,
І ворони, і граки,
І розбійниці-синиці, –
мимоволі пригадався Стефі віршик Олександра Олеся, який вони вчили разом із мамою ще на новорічний ранок у садочку, де Стефа конче хотіла бути не сніжинкою, як усі інші дівчатка, а – зайчиком. І дарма, що зайчиками там мали були самі лише хлопчики…
"І чому синиці – розбійниці? Чому зайчик їх мусить аж так лякатися? Вони ж такі милі пташки… Хоча тут синиць і не чути. А вовків, казала Чакалка, в цьому лісі нібито нема. Але що ж воно тоді так страшно завиває й пугоче? Певно, хтось таки тут є злий. Може, навіть зліший від Чакалки", – думала Стефа, ідучи, куди очі ведуть. Сонечко встане ще не скоро, щоби можна було зорієнтуватися, де схід, а де північ. У лісі темно, хоч в око стрель, отже, з котрого боку мох на деревах – усе одно не розбереш. Зірок, щоправда, висипало на небі стільки, що треба вміти лічити не те що до десяти, а до безконечності, – проте як орієнтуватися по зірках, Чакалка так і не пояснила. Тому доводилося йти навмання й повільно, старанно долаючи страх і пильно дивлячись під ноги, щоб не перечепитися. Стефа дуже швидко втомилася, і вийшовши на якусь галявинку, вирішила присісти під деревом і перепочити.
– Треба подумати, – сказала сама до себе вголос, щоб не було так страшно. – Треба подумати.
Спершу думалося образливе. Про Ірцю, яка так невчасно заснула… Хоча Ірця – плаксійка, що з неї візьмеш? Вона все одно на вулицю в таку пору і носа б не виказала. А якби й виказала, то тільки те б і робила, що хникала і кликала маму. Її, до речі, з садочка весь час тільки мама й забирає, ще бабуся іноді, а тато – ніколи. Ірця казала, що її тато – капітан великого-великого корабля, і він плаває далеко-далеко в морі. Так далеко, що Ірця його, може, ніколи й не бачила… А якщо тато далеко, хто їй тоді розкаже, що боятися в цьому світі можна лише висоти і стоматолога?..
Ще образливіше думалося про Орину. Це ж треба, яке цабе! Найвередливіша дівчинка в школі. Чакалкою вона, бачте, стати надумала! Сподобалося їй, бачте! А такою прикольною, такою класною спершу здавалася… Ох, ці старші дітки! З ними сама морока… Як із моєю Лізою…
Але найобразливіше думалося про Сіяра. Вічно цим хлопчикам лише зброя на умі! Їм хоч кіл на голові теши, але дай за пістолетика потриматися! А коли ще й пульнути – то вже більшого щастя їм у житті й не треба!
Хоча… тато теж хлопчик, а пістолета в нього нема. І він нібито ніколи до пістолетів особливої любові не виказував. Але це, певно, тому, що він уже дорослий і в нього свої іграшки – той же комп’ютер. Та й це ні, тато на комп’ютері копієчку заробляє, а грається тільки Ліза. Тато зі мною грається, як тільки копієчку заробить…
Ні, вже вона не ображалася на тата. І на маму з її модулями не ображалася. І навіть на Лізу. Бо бувають ситуації, коли не до того, щоб гратися. Складні ситуації. Ох, якби хтось із них був зараз тут і підказав Стефі, що робити…
…І раптом їй на руку різко опустилося щось холодне й дряпуче.
– Ой!
Розбійниці-синиці?
Ні, це всього лише хрущ! Слабке місячне світло не могло пробитися крізь густу крону дерев у лісі, – але тут, на галявині, воно давало змогу виразно бачити цього на перший погляд страшного, але насправді такого милого, такого доброго жука.
Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,
на вишнях тих, які оспівував Шевченко…
Може, це той хрущ із вірша, якого вчила Ліза, – хрущ, яким був той дивний, той таємничий Антонич, – випурхнув тепер із Лізиного підручника і прийшов Стефі на допомогу?
– Хрущику-хрущику, тебе Лізонька прислала, так? – погладила його дівчинка тремтячими пальцями. – Підкажи, що мені робити? Як мені від злої Чакалки втекти? Вона ж і мене на Чакалку перетворити хоче… Он уже Орину майже перетворила. І Сіяр теж уже трішечки Бабай, бо свободу на пістолет проміняв. А я не хочу, хрущику! Я додому хочу! До татка, до мамусі, до Лізоньки… Допоможи…
Хрущ поворушив лапками, легенько полоскотав за руку, а тоді схитнув головою, мовби погодившись, і стрімко полетів угору – до високої ялини, що росла на самому краю галявини – за нею вже починався ліс.
Стефа підбігла за ним, упевнилася, що він і справді полетів кудись на вершечок тієї ялини, і раптом застрибала з радості:
– Ура! Ура! Ура! Дякую тобі, хрущику! Я тепер знаю, що робити!
11.
…Лізти вгору було страшно.
Дуже страшно!
Значно страшніше, ніж у Чакалки.
Страшніше навіть, ніж іти самій серед ночі до темного лісу.
(Продовження на наступній сторінці)