Голос у Чакалки був учительський, скрипучий і неприємний – точнісінько як у чужої виховательки, котра якось заміняла улюблену Катерину Іванівну і дуже не полюбилася Стефі – настільки, що доки Катерина Іванівна хворіла, Стефа навіть не хотіла ходити в садочок.
Утім, далі Чакалка спробувала говорити трішечки лагідніше, наскільки надавався до того її деренчливий голос:
– І не треба мене боятися, дівчинко, – це вона до тієї дитини, що постійно хникала. – Я вам не яка-небудь костромська Баба Яга, а справжня дипломована Чакалка. Між іншим, кандидат педагогічних наук. І я буду вас перевиховувати.
– А кричати й плакати, – глухо додала по хвилі, зав’язуючи мішок, – можете скільки завгодно. Все одно вас ніхто не почує. Бо мішок у мене звуконепроникний.
Стефа, хоч як це дивно, зовсім не боялася. Не те, щоби зовсім, звичайно, – але майже не боялася.
Насправді, звісно, їй було страшно, і навіть дуже. Але Стефа вчасно згадала, що вона, взагалі, татійка, що вона, тим паче, сміхотунчик, а головне – що нічого страшнішого від висоти і стоматолога на світі нема і бути не може. Як там казав тато? Проблеми вирішуються з усмішкою, а з плачем лише нагромаджуються.
А крім того, Стефі все ще було образливо, що ніхто з нею не погрався. Та й до Чакалки вона сама напросилася – тож нема чого тепер нарікати на долю. Пригода – вона і в Африці пригода, і в Чакалчиному мішку. Отже, доведеться гратися з Чакалкою, доки не набридне. А коли набридне – тоді вона щось неодмінно придумає. І тато, тим паче, придумає – він я-ак прокинеться, я-а-ак побачить, що Стефи нема, я-а-а-ак кинеться навздогін, я-а-а-а-ак улаштує Чакалці веселе життя – не позаздриш їй…
– Ти хто? – запитав хлопчачий голос, що буцався.
– Я Стефа. А ти?
– О! Самі свої! А це я, Сіяр. Я розбив вікно у своїй кімнаті, і ця… зараза… пролізла…
– А чого розбив?
– Як чого! Стріляв!
– І я-а-а лозби-и-ила-а-а… – знову заплакала дівчинка.
– Що розбила?
– Голня-а-а, ма-а-амине улю-у-у-ублене…
– Та це ж Ірця! – радісно вигукнула Стефа.
– Та-а-ак, І-і-і-іла-а-а…
– І що, мама тебе налаяла?
– Ні-і, мама зітхну-у-ула…
– І що?
– А нісьо-о-ого… Я так обла-а-азилась…
– На кого?
– На се-е-е-ебе-е-е…
– Ото клопіт! – здивувався Сіяр. – Образилася! На себе! Та я вам усе, що завгодно, розіб’ю! Як жаль, що мене ця… біда… так зненацька захопила. А мій пістолет і мій кинджал під подушкою залишилися. Та нічого, я їй помщуся! Виберуся з цього мішка – і помщуся!
– А тебе за сцьо? – запитала Стефу Ірця, трохи вже заспокоївшись.
– Та я… сестричку набила.
– Сестлицьку?
– Ага. Вона не хотіла зі мною гратися…
– Та вона ж у тебе велика! – здивувався Сіяр.
– Велика, – підтвердила Стефа. – Їй аж десять років.
– І ти набила?
– Набила!
– Ого!
І Сіяр та Ірця глянули на Стефу з повагою.
Утім, був у мішку ще хтось більший і, певно, трішки старший, але Стефа так і не розібрала, хлопчик то чи дівчинка. Старша дитина спокійнісінько собі спала, час від часу похропуючи і смачно плямкаючи губами.
– А це хто? – запитала Стефа.
– Не знаю, – відповів Сіяр. – Спить собі, мов ніде нічого. Хоч із гармати під вухом стріляй. Оце витримка! Я теж так хочу!
– То й спімо! – запропонувала Стефа. – А що нам заважає? До ранку ця Чакалка нас кудись принесе, і треба буде з нею воювати. А щоб воювати – треба виспатися.
– Що правда, то правда, – підтвердив Сіяр. – Мій тато казав, що в доброго воїна мусить бути міцна рука і гостре око. А яке може бути гостре око, якщо воно зранку злипатиметься? Ні – виспимось, а тоді їй задамо чортів!
– Ага, влаштуємо веселе життя.
І діти невдовзі справді поснули.
А Чакалка все сунула й сунула з важким мішком за плечима.
Уже й місто минула, і село за містом.
Попереду був великий ліс…
4.
…Баба Яга жила в хатинці на курячих ніжках. Це Стефа знала із казки.
Бабай жив у пам’ятнику якомусь лисому дядькові з кепкою в простягнутій руці, довкола якого час від часу водили хороводи старенькі дядьки й тітки з червоними шматами. Про це Стефі розповів тато, коли вони якось проходили мимо того пам’ятника.
Бабаїха так само жила в пам’ятнику – але у величезній потворній тьоті з мечем над схилами Дніпра. Коли Стефа із сестричкою й батьками їздила до ботанічного саду, доводилося проїжджати мимо того пам’ятника – і Стефі там завжди було страшно. Бо перед тією велетенською тьотею стояла така ж велетенська, із басейн завбільшки, тарілка, у якій Бабаїха миє голови неслухняним діткам. Із кусючим милом і щипучим шампунем…
Де жив Чахлик Невмирущий, не знав навіть тато. Здогадувався, одначе, що десь на Печерських пагорбах, де зазвичай водяться політики… Але душа того Чахлика жила в яйці, яйце – в качці, качка – в зайці, заєць – у скрині, скриня – на дереві, дерево – в лісі, а де той ліс – цього Стефа вже й не пам’ятала. Але так писалося в книжечці, яку Стефі читала мама, і тато казав на це, що того лісу просто за деревами не видко.
Змій жив у печері – і щоб його добути, треба було печерувати.
Відьма жила у звичайній людській хаті чи квартирі. Проблема лише в тому, щоб розпізнати, де справжня відьма, а де просто лиха сусідка.
А ось Чакалка жила… у школі.
Так, у справжнісінькій школі, притому лісовій.
Але школа ця далеко не завжди була лісовою. Ще недавно тут було село – та загуло. Молодші попереїжджали до міста, старші – хто теж переїхав на асфальті дні свої коротати, а хто й повмирав, – і про те, що тут колись було село, нагадували тільки покинуті пусткою хати, вже почасти зруйновані дощами, вітром, а найдужче – невблаганним часом, який біжить дуже швидко тоді, коли в хаті ніхто не живе.
І ще – вишні, котрі росли тут особливо рясно, незважаючи на те, що довкола і справді був ліс.
І була, звісно, школа, до якої колись ходило чимало дітлахів – а тепер не ходили навіть звірята. Бо ту школу облюбувала Чакалка.
…А сама Чакалка тим часом спала без задніх ніг.
Нелегке, ой, яке нелегке життя у Чакалки!
Ось лише мішок доволокти з міста аж сюди, до лісу – і то чималого вартує…
Бо ж не вантажником вона все життя працювати хотіла.
З її дипломом…
З її дисертацією…
Ох, що й казати…
Але таки дотягнула. Бо чого не зробиш заради улюбленої педагогічної праці!
Дотягнула, покинула під вишнею, – добре, що хоч розв’язати не забула, бо ще б задихнулися, і пропала б уся її надія на власну зразкову школу, – а тоді ледве допленталася до ліжка і впала на нього, мов підкошена.
Останнє, що вона встигла подумати: а якщо попрокидаються і розбіжаться? Але тут же себе заспокоїла: та куди вони подінуться? Ліс же довкола! Жодної живої душі. Вовки – і ті давно перевелися. Тож нікуди вони, голубчики, не почезнуть – завтра ж і виховувати почну!
Із цим і заснула.
І не снилося їй нічого.
Геть нічого.
Абсолютно нічого.
Так утомилася…
5.
…Стефу розбудив хрущ.
Справжній, живий, із колючими лапками, зовні неприємний і навіть трішечки страшний. Він жив на вишнях, і зовсім не колись, коли Антонич був іще Шевченком або навпаки, – а таки зараз спокійнісінько жив собі на вишнях, які й оспівував своїм бринінням. Коли йому набридло оспівувати, він злетів із вишні й сів Стефі на руку.
Стефа розплющила очі, роздивлялася хруща, слухала, як угорі, у вишнях, гудуть, оспівуючи красу, його родичі, як солодко щебечуть ранкові пташки, як тепле травневе сонечко цілує їй лобик, а вітерець, ледь заплутавшись у волоссячку, лоскоче щічки. Точнісінько як мама чи тато…
А хрущ хоч і страшненький з виду, але добрий. Він навіть казочку розказав би. І пісеньку заспівати вміє. І погратися з ним можна…
– Як га-а-арно-о! – потягнулася Стефа…
І раптом – ой! – різко підвелася.
І все згадала!
Так, її забрала Чакалка.
І справедливо, між іншим!
Тож краса красою, а війна за розкладом.
Бо тепер за своє щастя треба повоювати.
А щастя – це все так само: і сонечко, і вітерець, і хрущі (хай навіть і з Антоничем), – але щоб тато, мама й сестричка були поруч.
І нічого, що вони не завжди можуть зі Стефою гратися – Стефа з ними теж, між іншим, не завжди гратися може, у Стефи теж бувають серйозні справи, які ніхто, крім неї, не може вирішити…
lt;gt;…Тут хтось тихенько торкнувся Стефиної руки, і хрущ, обурено зиркнувши, – чого, мовляв, заважаєш мені повзати, де я сам хочу, – злетів назад у свої вишневі висі.
– Цс-с-с! – то був Сіяр. – Я вже сходив на розвідку. Чакалка спить у школі і в ус не дме.
– Як бегемот?
(Продовження на наступній сторінці)