Автор: Ігор Лікарчук, екс-керівник Українського центру оцінювання якості освіти, в. о. директора Навчально-методичного центру забезпечення якості освіти.
Сьогодні фактично відбувся запуск Нової української школи. Я не буду нічого писати про політичну складову цієї події. Я про її сутність.
Як історик української освіти, як людина, котра їй віддала 43 роки свого життя, маю сказати, що це ПОДІЯ в українській освітній історії. Дарма, що дехто уже поспішає вішати ярлики.
Прикро, що в багатьох регіонах України місцеві владні та освітні князьки відверто саботують цей процес. ВІН УЖЕ ПІШОВ. Дуже хочу вірити в його незворотність.
НУШ на сьогодні - це вже не балачки про все і ні про що. Де-факто маємо конкретні дії: є закон, юридична та політична визначеність реформи, обґрунтована стратегія, визначені пріоритети, виділена та освоюється субвенція, навчені педагоги...
На рівні МОН зроблено чимало. Нічого подібного за останні 27 років не було, хоч і затверджені 4 програми розвитку освіти. Та, на жаль, навколо них, крім балачок, дій не було. Ті програми, відверто кажучи, навіть не критикували, бо розуміли, що про мертвих або кажуть лише хороше, або нічого не кажуть.
НУШ критикують всі. Бо це жива програма. Бо у нас всі «знають», як має працювати освітня система. Але навіть ця критика свідчить про те, що програма НУШ не мертва, не для балачок. Вона зачепила людей. Подобається це комусь чи не подобається.
Основна проблема в тому, що успіх її реалізації залежатиме не стільки від МОН, скільки від того, як вона виконуватиметься на місцях. А от із цим і є найбільше головного болю. Бо для того, щоб НУШ запрацювала, із голівок місцевих управлінців та освітян повинен зникнути совок. Якщо того не буде, НУШ також не буде. Але на те потрібний час. І Слава Богу, що МОН відлік цього часу розпочало.
І наостанок. Особисто мені чимало з того, що робиться в контексті НУШ, не дуже подобається. Але я добре розумію, що усім усе сподобатися не може. Та справі цим не зарадиш. Краще впрягтися і разом плуга перти. Дитина народилася. Вона вже є. Нехай це іще ранній ясельний вік. Але дитина жива. Тож потрібно допомогти їй стати на ноги, а не нищити. Повторюю: нічого подібного в українській освіті за 27 років Незалежності НЕ БУЛО.
Оригінал
