Чи чули ви десь конкурси, наприклад, «Кращий хірург року»? Лежить купа хворих людей, приходять хірурги, і під світло софітів, камери, оплески глядачів і, очевидно, під наглядом операційної комісії, разом, можливо, з дітьми людей, яких оперують, з батьками людей, яких оперують, з родичами, сусідами і з обов’язковою трансляцією на YouTube і у Facebook проходить операція.
Чи буває таке в нас?
Нещодавно я зустрічалася з колегою-вчителькою, яка сказала мені, що кожен її урок тепер схожий на відкритий.
Ми живемо в новій реальності. У нас щороку, щороку треба доводити, що ти хороший вчитель і, на жаль, чим далі, тим більше.
Коли я працювала в маленькій сільській школі, я звертала увагу на те, що постійно сама влазила в якісь конкурси, якісь семінари – мене ніхто не відправляв, я й так була хорошим вчителем, але мені було цікаво.
Паралельно зі мною працювали колеги, у яких робочого досвіду було більше, ніж моїх років життя. Вони друкували методички на шкільному принтері, ставили в куточку свого кабінету і були абсолютно щасливі, маючи набагато більшу зарплату, вислугу і, якщо чесно, часто повагу від дітей, аніж я.
Зараз усе стає набагато публічнішим: урок покажи, сертифікат покажи, дипломи покажи, участь у конкурсі покажи, публікації покажи, методичну розробку покажи, і презентацію покажи, і семінар покажи, а ще ж урок проведи. А ще ж бажано так, щоб було красиво!
Пам’ятаю, одна з директорок шкіл, з якими я працювала, забракувала всі фотографії з прекрасної, чудової, цікавої, історично-інтерактивної діяльності через те, що там дитина на фотографіях сиділа в шапці.
«Як це дитина в класі сидить у шапці?» – сказала вона. Все. Як ніби я нічого не проводила!
Я багато років сама живу в публічності, навчаюся, беру участь, пробую нове, і, звісно, я якраз за те, щоб учитель розкривався.
Але, на жаль, зараз показуха стає важливішою за щоденну роботу.
Тому що, давайте чесно, справжня робота вчителя – це не красиво. Це тихо, десь монотонно, десь методично, десь із підкриком, не будемо правди таїти, десь це просто зубріння, десь це строгий погляд, але це не розвага.
І не на кожному уроці треба показувати щось «класне».
Проблема починається там, коли кожен урок має бути якимось інтерактивно-вау!
На сторінці одного з публічних вчителів у Facebook я прочитала дуже класне твердження: «Ти можеш показати один відкритий урок на рік і зробити вау-ефект, про який всі будуть говорити. А ти спробуй кожен день проводити такі вау-уроки протягом, наприклад, 40 років педагогічної діяльності».
Оце наша робота. І не фотографії з грамотами, і не сцени, і не оплески, а тисячі маленьких щоденних речей, за які зазвичай навіть ніхто не дякує.
Значно простіше оцінити педагога грамотою, очевидно. Ви знаєте, коли в школі багато предметників з одного предмету, лише грамота за 8 гривень визначає, хто з вас крутіший.
До речі, у своїй школі я грамоти замовляю абсолютно всім учителям, щоб нікому не було образливо, вони в мене всі круті!
А скільки разів учитель залишився після уроку, скільки домашок і контрольних перевірив, скільки скандалів відвернув, драк розтягнув, скільки нервів витратив на батьківські претензії – цього особливо не видно.
Я хочу, щоб ми нарешті перестали плутати публічність із якістю!
Нещодавно я побачила статтю з порадами підписатися на українських вчителів у TikTok. Це окрема тема, бо я сама публічна в TikTok.
Але я вам маю сказати, що з п’яти людей, які там були в статті, із чотирма я знайома особисто. І в житті вони абсолютно не такі!
Це спокійні, стабільні, серйозні, виважені люди, але з їхнього TikTok подекуди здається, що всі їхні уроки зосереджені на скачках, інтерактивах та розвагах, про що їм, до речі, у коментарі дуже часто і прилітає.
Але це неправда, знаю, бо спілкуюся або спілкувалася з усіма.
Тому давайте будемо робити висновок: публічне, красиве, нафотографоване – це не завжди якісне!
Автор: Оксана Поліщук, директор онлайн-школи «Вега».
