Osvita.ua Вища освіта Реферати Державне регулювання Надання прав національним меншинам в Україні: актуальні проблеми. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Надання прав національним меншинам в Україні: актуальні проблеми. Реферат

Проблема національних меншин є дуже актуальною для України, на території якої проживають, за переписом 2001 р., 130 національностей. Українці становлять 77,8%, росіяни – 17,3%; далі йдуть білоруси (0,5%), молдовани (0,5%), кримські татари (0,5%), болгари (0,4%), угорці, румуни та поляки (по 0,3%), євреї (0,2%) та інші

Кожна з представлених в Україні етнічних груп так чи інакше прагне зберегти свою мову, культурну спадщину, традиції, які в кінцевому рахунку формують основи національної ідентичності, забезпечують можливості для підтримки життєдіяльності й розвитку культури того чи іншого етносу, підтримки його соціальної й політичної спроможності. Однією з головних умов для цього є законодавчо закріплені та підтримувані державою права національних меншин.

Питання про збереження та реалізацію національної ідентичності кожної з етнічних груп – це, насамперед, питання про формування цілісного й узгодженого поля законодавчого захисту цілої низки колективних та індивідуальних прав національних меншин. Мирне співіснування народів у багатоетнічному суспільстві визначається поєднанням різноманітних чинників: економічних, соціальних, політичних, релігійних, культурних, історичних.

Природно, усталені типи міжетнічної взаємодії, як правило, мають стабільний потенціал толерантності та взаємопристосованості етнічних груп до спільного життя на єдиній території. Незважаючи на історичну пам’ять, в якій завжди можна знайти приклади ворожнечі між сусідами, в умовах стабільного суспільства мир між народами – цілком реальне й об’єктивне явище.

В українській науці проблема політичної нації набуває особливої гостроти. Концепція української політичної нації виходить з того, що йдеться про новаційне етнополітичне поняття, метаетнічну, політичну спільність, яка передбачає плідне співіснування в ній соціальних та етнонаціональних підрозділів. Попри засоціалогізованість такого поняття, справді треба погодитися з його автором Ю. І. Римаренком, що йдеться про етнополітичне поняття і водночас метаетнічну та політичну спільність.

При такому підході знімається питання внутрішньої розбіжності української нації та етнічних меншин, їх справжньої, а не уявної консолідації, справжньої, а не гіпотетичної інтеграції [6]. Проблемами дослідження етнополітичного простору України та заходів з керування ним вчені займаються досить короткий термін оскільки за радянськи часів етнологічні та етнополітичні аспекти намагалися не використовувати під час наукової роботи, причиною цього було твердження офіційної науки про те, що в Радянському Союзі немає проблем у цій сфері, на теренах СРСР проживає єдиний радянський народ тощо.

І лише з отриманням Україною незалежності починається етап інтенсивного дослідження питань етнічних меншин, їх взаємовідносин та забезпечення прав і свобод з боку держави. Так, наприклад, В. Колеснік розглядає питання правового статусу етнічних меншин [4; 5], М. Ларченко розглядає проблему запобігання дискримінації за національною ознакою [6], М. Антонович розглядає питання, пов’язані зі співставленням національного законодавства з міжнародновизнанними нормативними актами [1], а етнічними конфліктами займається Т. Сенюшкіна [7].

Метою дослідження є поставити основні орієнтири в досліджені суперечливого питання забезпечення прав національних меншин за допомогою аналізу основоположних нормативно-правових актів та реальної ситуації в країні. Для виконання мети ставиться завдання розглянути основні чинники, що впливають на забезпечення прав національних меншин.

Складність дослідження етнічних конфліктів великою мірою пояснюється поєднанням раціональних та ірраціональних чинників, що переплітаються і взаємопроникають у ході міжнаціональних зіткнень. Саме тому ефективне управління цими процесами має базуватися на всебічному знанні причин етнічного конфлікту, особливостей його розвитку та механізмів врегулювання.

Сучасні етнічні конфлікти породжені фундаментальною суперечністю між ідеєю, відповідно до якої кожна суверенна держава має бути державою-нацією, чиї громадяни мають спільну мову і культуру, і реальністю, яка полягає в тому, що всі країни більшою мірою багатоетнічні. Концепція єдності нації і держави виникла в період індустріалізації Європи, і відтоді національна держава стала домінуючою одиницею політичного поділу.

Але не всі національні групи змогли добитися власної державності. У результаті, всередині держав відбулося ранжування на державотворчі нації та національні меншини. Розгляд у взаємозв’язку проблеми захисту прав національних меншин і врегулювання етнічних конфліктів виявляє глибинні причини міжнаціональних зіткнень. Багато проблем у представників національних меншин виникає через те, що вони відчувають нерівність у питаннях зайнятості, прибутків, доступності соціальних послуг.

Більшість етнічних конфліктів виникає в результаті незадоволення потреб національних меншин у представництві їхніх інтересів в органах державної влади та участі у політиці. Права соціальних спільнот і передусім національних меншин, безперечно, становлять окрему групу прав і їх співвідношення з правами людини є досить своєрідним. Поширене твердження про первинність і вищість прав людини не можна протиставляти правам національних меншин та інших соціальних спільнот.

Додержання прав людини як окремої особи може бути досягнуто за умови одночасного забезпечення її основних національних, етнічних прав. Визначальним принципом правового статусу особи є принцип рівноправності незалежно від будь-яких чинників, в тому числі національності, мови, расової приналежності [7].

На сучасному етапі особливого значення набуває проблема забезпечення прав національних меншин як обов’язкова передумова досягнення міжнаціональної злагоди та стабільного демократичного розвитку українського суспільства.

Окремі права національних меншин знайшли своє визнання і відображення у Статуті ООН, Декларації про надання незалежності колоніальним країнам і народам 1960 р., Декларації про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1966 р., Міжнародній конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1965 р., Міжнародному пакті про громадянські та політичні права 1966 р., Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами згідно зі Статутом ООН 1970 р., Африканській хартії прав людини і народів 1981 р., Декларації про право народів на мир 1981 р., Декларації про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин, і в багатьох інших міжнародно-правових документах.

Значну увагу проблемам забезпечення прав національних меншин приділяє Рада Європи. У Віденській декларації від 9 жовтня 1993 р. члени Ради Європи визнали, що головним для демократичної стабільності і безпеки нашого континенту є захист національних меншин. Тоді ж було розроблено Декларацію та план дій по боротьбі з расизмом, ксенофобією, антисемітизмом і нетерпимістю. 1 лютого 1995 р. держави-члени Ради Європи підписали Рамкову конвенцію про захист національних меншин [2].

За подальшої інтеграції до європейського співтовариства Україна, створюючи власну базу, має орієнтуватись на міжнародні стандарти у захисті прав меншин, приєднуючись до базових загальноєвропейських документів.

Правове регулювання становища національних меншин в Україні має дві особливості:

  • законодавство України не встановлює жодних критеріїв для визначення національних меншин, за винятком виявлення почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою;
  • титульна українська нація, яка за результатами перепису становить майже 78%, у декількох регіонах України за мовною ознакою фактично є меншістю, а отже, потребує захисту.

Нинішня Україна керується духом патріотизму і демократії, набутого ще в попередні періоди своєї історії. Йдеться насамперед про прогресивні законодавчі акти 1917–1918 років. Наша держава підтвердила спадкоємність своєї національної політики з аналогічною політикою Центральної Ради, а не так званою "ленінською національною політикою", що запроваджувалася упродовж семи десятиліть історії українського народу. Такий висновок має важливе теоретичне і практичне значення, наголошуючи на тому, що незалежна Україна відмежовується від спадщини Української РСР у царині національного питання [2].

Розкриваючи суть національної політики Центральної Ради, М. Грушевський писав: "Повнота національного життя, котрої ми добиваємося для українського народу, не повинна затоплювати інших народностей і обмежувати їх змагання до свобідного розвитку своєї культурної і національної стихії". Його запевнення такого права однозначне: "Право національних меншостей буде забезпечене! Вони, білоруси, великороси, євреї, чехи, молдовани, "мусульмани" та інші народності, матимуть "пропорціональне представництво" в державних органах Української Народної Республіки. Отож, гасло "Україна для українців", яке висунули окремі особи і дрібні гуртки, суперечить вимогам "організованого поступового українства" [1].

До подібного пояснення М. Грушевського слід підходити в конкретно-історичному контексті. Як відомо, 22 січня 1918 року Центральна Рада ухвалила закон про національно-персональну автономію, за яким кожна з націй, що населяє Україну, має право в межах Української Народної Республіки на національно-персональну автономію, тобто право на самостійне творення свого національного життя, що здійснюється через Орган Національного Союзу, влада якого шириться на всіх його членів, незалежно від місця їх заселення в межах Української Народної Республіки.

Отже, національно-персональна автономія не ґрунтувалася на територіальному принципі. Право на національно-персональну автономію беззастережно отримали російська, єврейська і польська меншини, а білоруси, чехи, молдовани, німці, татари, греки і болгари для реалізації цього права мали подати від кожної національності заяву з підписами 10 тисяч громадян. Національний Союз підтримувався фінансово за рахунок державного бюджету. Члени таких союзів складали на добровільній основі "національний кадастр".

У повному обсязі правом на національно-персональну автономію скористалася єврейська меншина. Звісно, тодішні умови не сприяли реалізації цього закону, проте він був першою й унікальною в своєму роді спробою розв’язання міжнаціональних стосунків та політики в сфері етнічних відносин. Такий самий принцип національно-персональної автономії використали країни Балтії в 20-х роках ХХ століття (Литва, Латвія і Естонія). З повними застереженнями можна твердити, що ідею національно-персональної автономії реалізують нині кримські татари, які мають свій меджліс.

При дослідженні проблеми політико-правового статусу національних меншин важливе значення має їх визначення. В. Євтух пише: "До національних меншин належать групи громадян неукраїнської національності, які проживають на її території, є меншими за чисельністю від української нації, виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою і зацікавлені добровільно зберігати й розвивати свою етнокультурну самобутність". В умовах нашої держави особливої уваги набуває питання оптимального взаємозв’язку національних меншин з титульною нацією, яка зазнавала упродовж тривалого часу політики денаціоналізації, чого не слід зводити до русифікації, адже інші частини українців піддавалися мадяризації, румунізації, полонізації і навіть словакізації [7].

На противагу іншим колишнім союзним республікам, Україна зуміла уникнути міжнаціональних конфліктів саме завдяки зваженій національній політиці. Національні меншини м’яко інтегрувалися в українське суспільство, хоч доводилося розв’язувати непрості проблеми, зокрема в Криму, куди в період перебудови почали масово повертатися незаконно депортовані тоталітарним режимом народи, насамперед кримські татари, що потягло за собою необхідність розв’язання різних проблем, передусім їх влаштування на рідній землі, без жодної допомоги з боку тих союзних республік, які вони розбудовували упродовж майже півстоліття.

На основі Акту проголошення незалежності України Президія Верховної Ради України схвалила звернення "До громадян України всіх національностей". Звернення фактично визнає українську політичну націю під назвою "народ України", який разом з українцями складають представники більше як 110 національностей (росіяни, євреї, білоруси, молдовани, поляки, болгари, угорці, кримські татари, румуни, греки, гагаузи та інші).

Осудивши попередню політику гноблення духовного життя націй, їх мов і культур, звернення проголосило "нову добу в розвитку міжнаціональних відносин в Україні". "Незалежна Україна, – зазначається в ньому, – як правова демократична держава, керуючись загальновизнаними нормами і принципами міжнародного права в національній сфері, Декларацією про державний суверенітет України, забезпечить рівні політичні, економічні і соціальні права всіх громадян, повну свободу розвитку всіх національних мов і культур" [4].

Статус національних меншин утверджений законодавчим органом України. У Декларації прав національностей України зазначається, що всі етнічні групи на її території становлять народ України, мають рівні політичні, економічні, соціальні та культурні права, а дискримінація за національною ознакою забороняється. Українська держава гарантує всім національностям права на збереження їх традиційного розселення і забезпечує існування національно-адміністративних одиниць, бере на себе обов’язок створювати належні умови для розвитку всіх національних мов і культур.

Значна увага приділена гарантіям для вільного користування рідними мовами всім народам і національним групам, створюючи для цього національні культурні центри і товариства. Окрім того, вони мають право сповідувати свою релігію, використовувати свою національну символіку, відзначати свої національні свята, брати участь у традиційних народних обрядах. Нарешті, Українська держава бере під захист їх пам’ятки історії та культури.

Статус України як, з одного боку, національної держави, а з іншого – багатонаціональної, полікультурної, був закріплений в Конституції України 1996 р., де в Преамбулі дається визначення Українського народу як громадян України всіх національностей, тобто в основі такого визначення української політичної нації є як елементи громадянської нації, так і етнічної. Традиції уважного ставлення до прав національних меншин в Україні мають глибоке коріння, починаючи від доби УНР. ІІІ Універсал Української Центральної Ради проголошував поряд з іншими правами і свободами можливість уживання місцевих мов у зносинах з усіма установами.

Сьогодні, коли в Україні вже вироблено певну нормативну базу, спрямовану на забезпечення прав національних меншин, постає нагальна проблема перегляду та корекції цієї сфери законодавства з метою усунення ряду нормативних колізій, які знайшли своє відображення як у положеннях окремих законів, так і на рівні цілої системи.

Незважаючи на те, що в окремих нормах і положеннях політико-правових і юридичних актів України своє відображення знайшли чи не всі права національних меншин, передбачені міжнародними правовими документами, можна стверджувати, що для деяких із цих положень досі не знайдено механізмів практичної реалізації, а інші не виконуються або виконуються органами державної влади лише частково [6].

З одного боку може здатися, що виконання цих норм залежить здебільшого від політичної волі представників того чи іншого органу виконавчої влади, однак чи не найбільшу роль у цьому процесі відіграють фактори, зумовлені недосконалістю та внутрішньою суперечливістю вітчизняного законодавства у сфері забезпечення прав національних меншин.

Слід підкреслити, що в українському законодавстві досить вдало розв’язується дилема колективних-індивідуальних прав національних меншин. Законодавство України визнає як індивідуальні права осіб, що належать до національних меншин, так і права їх колективів.

Переважна більшість визнаних міжнародною спільнотою прав людини має колективний вимір. Практично жодне з політичних, соціальних та культурних прав не може бути реалізоване окремим індивідом, вони неодмінно передбачають певний інституційний контекст і стереотипну модельну поведінку групи осіб. Колективні права – це права умовної або статистичної групи, і при цьому важливо, що в контексті забезпечення колективних прав група як така сприймається одночасно і як певна соціальна цілісність, і як соціальний фактор, включений у сферу правовідносин.

Однак включенню у сферу правовідносин має завжди передувати чітке визначення суб’єктів цих правовідносин. Наразі однозначні визначення цієї низки ключових для етнонаціональної політики понять відсутні. Невизначеність термінології сьогодні стала одним з головних чинників, які ускладнюють процес розвитку і внутрішнього узгодження вітчизняного законодавства у сфері забезпечення прав національних меншин і народів.

У першу чергу це стосується самого визначення основних суб’єктів етнонаціональної політики. Першим юридичним документом України, в якому було зафіксовано термін "національна меншина", став Закон "Про національні меншини в Україні" від 25 червня 1992 року, де в статті 3 закріплюється таке положення: "До національних меншин належать групи громадян України, які не є українцями за національністю, виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою" [3].

Це визначення не містить жодного чіткого критерію, за яким представників того чи іншого етносу України можна було б зараховувати до національних меншин. Вона не визначає ані часових критеріїв проживання на даній території як умови набуття відповідного статусу, ані певного кількісного цензу для представників тієї чи іншої національності, ані, наприклад, вимоги щодо наявності зафіксованих пам’яток матеріальної чи духовної культури.

Це, у свою чергу, робить саме поняття "національна меншина" надто гнучким для його правового застосування й закладає потенціал для того, щоб надавати відповідний статус будь-якій особі чи групі осіб, які спромоглися отримати громадянство України. Окрім того, це суттєво ускладнює застосування положень законів, які так чи інакше торкаються сфери етнонаціональної політики, і, відповідно, викривлює самі процедури забезпечення й захисту прав національних меншин.

Оскільки етнополітичне право не є застиглою категорією, внаслідок зміни історичних реалій воно потребує модернізації і оновлення. Незважаючи на нагальність потреб, внесення будь-яких змін до законодавства у сфері етнонаціональних взаємин повинне бути виваженим і мати своїм підґрунтям розуміння необхідності створення цілісного законодавчого поля в цій сфері.

Більшість законодавчих колізій, які виникають сьогодні між різними правовими актами, спрямованими на забезпечення прав національних меншин і народів, мають своєю причиною внутрішню неузгодженість законодавства України в етнонаціональній сфері. Неузгодженість, а часом і взаємна суперечливість положень окремих законів, стають одним з основних джерел їх декларативності. Формування цілісної законодавчої бази у сфері забезпечення прав національних меншин не є можливим без вироблення системи стратегічних пріоритетів у сфері етнонаціональної політики, без налагодження процесу їх адекватної імплементації [4].

Одним з ефективних кроків у цьому напрямі міг би стати Закон України "Про концепцію державної етнонаціональної політики України", розроблений 2005 р. Комітетом з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин, який став би підґрунтям для визначення формату етнонаціональних відносин в Україні та основою для систематизації вітчизняного законодавства у цій сфері.

Здійснення державної етнополітики, згідно з Концепцією, передбачалося через довгострокові державні програми, спрямовані на прогнозування і регулювання етнонаціональних процесів в Україні. Вона мала стати комплексною програмою для вдосконалення законодавства держави в цій галузі. Центральним органом виконавчої влади, що формує та забезпечує реалізацію Концепції, власне був Державний комітет України у справах національностей та міграції, який визначив напрями подальшого вдосконалення існуючої нормативно-правової бази з урахуванням міжнародних норм і стандартів.

Головною метою Концепції є забезпечення індивідуальних і групових прав на основі домінування перших, оскільки питання про визначення статусу корінних народів, що проживають на території України, залишається відкритим. Дослідження особливостей правового статусу національних меншин в Україні, актуальних проблем конституційно-правового закріплення їх основних прав останнім часом все більше привертає увагу науковців і передусім правознавців.

Необхідність подальших розробок загальнотеоретичних проблем, пов’язаних із визначенням правового статусу представників різних національностей, що мешкають в Україні, полягає в тому, що результати досліджень можуть бути використані при внесенні змін та доповнень до існуючого законодавства та при розробці державної програми стосовно національних меншин та корінних народів України.

Для контролю сфери міжнаціональних відносин за участі Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та Держкомнацміграції з червня по листопад 2002 року в шести регіонах (Автономна Республіка Крим, Донецька, Закарпатська, Львівська, Одеська та Чернівецька області) здійснено спільний проект "Моніторинг дотримання прав національних меншин в Україні".

Його метою було одержання об’єктивної інформації про стан дотримання та реалізації прав і свобод представників національних меншин у конкретному регіоні та її узагальнення для розробки рекомендацій для представницької й виконавчої влади та місцевого самоврядування. Під час моніторингу передбачалося проаналізувати чинну законодавчу базу, що забезпечує реалізацію прав і свобод національних меншин в Україні, та міжнародні правові документи; стан дотримання прав національних меншин та ефективність механізмів їх захисту; вивчити стан задоволення освітніх, мовних, культурних та інформаційних потреб національних меншин [5].

Дослідження правового статусу національних меншин в Україні дозволяє заперечити думку про те, що такі групи населення позбавлені певних громадянських прав або можливості користування такими і, як правило, є предметом сильного тиску до асиміляції. Їхньою політичною метою є приєднання до нації держави, до якої належать у сенсі історично-культурної ідентичності, та що відповідає їх економічним інтересам.

В Україні склалось унікальне становище, що відзначається такими особливостями:

  • По-перше, фактично сама титульна нація змушена боротися за своє існування в умовах проголошеної незалежності, бо й надалі домінує найбільша національна меншина, яка навіть претендує на роль державотворчої нації поряд з титульною нацією.
  • По-друге, національні меншини упродовж тривалого періоду розвивалися на основі культури російської нації, не розвиваючись як окремішності, за деякими винятками (румунська, угорська і частково польська національні меншини).
  • По-третє, як правило, національні меншини належать до націй, які створили свої держави за кордоном нашої держави.
  • По-четверте, національні відмінності нерідко посилюються відмінностями в конфесійній сфері. Наприклад, поляки і словаки, як правило, належать до католицької церкви. Звісно, такі відмінності ускладнюють інтеграцію цих національних меншин в українську політичну націю.
  • По-п’яте, російська національна меншина підтримується не тільки політично, а й морально присутністю на території нашої держави військово-морського флоту сусідньої держави, а також панівним становищем серед населення титульної нації Російської православної церкви, центр якої знаходиться за кордоном нашої держави.

Загалом в Україні наявна досить широка політико-правова база у сфері забезпечення прав національних меншин, ратифіковано більшість з чинних міжнародних документів. Не в останню чергу завдяки цьому етнополітична напруженість у деяких регіонах не переросла у відкрите конфліктне протистояння. Водночас можна окреслити кілька проблемних аспектів у цій сфері, що потребують вирішення: насамперед, удосконалення деяких чинних законодавчих актів, вимагає удосконалення і система бюджетного фінансування потреб національних меншин.

Отже, Україна має давні традиції щодо забезпечення прав національних меншин, починаючи з доби УНР. Законодавство незалежної Української держави імплементувало норми міжнародно-правових актів щодо прав національних меншин, а в дечому випередило їх. У цілому відповідаючи міжнародно-правовим актам у цій сфері, законодавство України деякою мірою залишається декларативним.

Подальшого дослідження та прикладної розробки у тематиці, присвяченій наданню прав національних меншин, доцільно приділити увагу міжнародним стандартам та міжнародній практиці у забезпеченні сприятливих умов в сфері міжнаціональних відносин. Також в наступних дослідженнях більше уваги слід приділити розв’язанню міжетнічних суперечностей як однієї з основних умов збереження спокою та злагоди в державі.

Література

1. Антонович М. Права національних меншин в Україні: національне законодавство та міжнародно-правові стандарти // Право України, 2004. – № 6. – С. 68–74.

2. Бугаєв С. Право національних меншин на представництво: актуальні проблеми законодавчого забезпечення в Україні // Вибори та демократія: Науково-просвітницький правничий журнал, 2005. – № 1 (3). – С. 51–59.

3. Закон України "Про національні меншини" // Відомості Верховної Ради України. 1992. – № 36.

4. Колісник В. Національний суверенітет та право націй на самовизначення // Вісник Академії правових наук України, 2001. – № 1 (24). – С. 112–120.

5. Колісник В. Про визначення поняття правового статусу національних меншин та його головних елементів // Вісник Академії правових наук України, 2002. – № 2 (29). – С. 99–106.

6. Ларченко М. Національні меншини. Правові запобіжники дискримінації // Віче, 2004. – № 4. – С. 35–42.

7. Сенюшкіна Т. Права національних меншин та етнічні конфлікти // Вісник Української Академії державного управління, 2003. – № 1. – С. 120–129.


17.04.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!