Osvita.ua Вища освіта Реферати Географія Галицьке краєзнавство: Іван Франко як історіограф. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Галицьке краєзнавство: Іван Франко як історіограф. Реферат

І. Франко був не лише кабінетним вченим. Він багато мандрував, був організатором подорожей, походів, мандрівок та екскурсій

Розвиток і становлення українського географічного краєзнавства в Галичині наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. невіддільно пов’язані з особливостями суспільно-політичного становища в регіоні.

Пожвавленню вивчення території Галичини та розвитку краєзнавства сприяло відкриття у Львівському університеті у 1882 році кафедри географії на чолі з вихованцем Ягеллонського університету польським ботаніком і географом Антоні Реманом (1840–1917). З ім’ям А. Ремана, який керував кафедрою до 1911 р., пов’язане становлення географії як дисципліни і підготовка відповідних кадрів. Зокрема, серед його учнів вийшли у велику науку такі відомі географи, як Г. Величко, В. Геринович, Є. Ромер, С. Рудницький.

Українець Григорій Величко (1863–1932) був першим докторантом А. Ремана. 6 липня 1889 року він захистив дисертацію на тему "Пластика польсько-руських земель з особливою увагою до Карпат" і став першим українським доктором у галузі географії. Це перша регіональна праця, присвячена географії земель між Одрою та Дніпром. Найцікавіша, і без сумніву новаторська частина роботи, – регіональний поділ русько-українських Карпат, які автор знав найкраще.

Г. Величко поділив цей регіон на дві головні частини: Татри і Бескиди. Заслуговує на увагу також впровадження автором краєзнавчого поняття "бескиди", запозиченого з народних назв, для позначення певного типу гір. Згодом воно стало загальноприйнятим у науковому світі. За Г. Величком, Бескиди – це довгий витягнутий ланцюг гір від Яблунівського перевалу на заході, до витоків Золотої Бистриці на сході. Дослідник поділив Бескиди на Західні і Східні, проводячи границю між ними долинами Камениці і Дунайцю. У межах Західних Бескидів він виділив 11 гірських груп, обґрунтувавши такий поділ характером гір, їх відносними висотами, а також напрямом річкових долин [1].

Поділ Східних Бескидів він звів до виділення трьох регіонів. В особливу групу Г. Величко виділив Чорногору. Значну частину роботи дослідник присвятив Татрам.

Проведений Г. Величком поділ Карпат, хоча й мав описовий характер, був на той час суттєвим науковим досягненням у регіональній географії і утверджував позиції українського географічного краєзнавства, що з великими труднощами зароджувалося на Галичині. Серед інших відомих праць Г. Величка, написаних українською мовою, заслуговують на увагу "Народописна карта українсько-руського народу" (1896), "Географія України-Русі" (1902). Г. Величко – автор першого природно-географічного районування, а також першої етнографічної карти українських етнічних земель.

Проте приклад з Г. Величком був далеко не типовим для тогочасної Галичини, а швидше виключенням. "Місце під сонцем" українські вчені виборювали у жорстокому протиборстві і суперництві за сфери впливу між австро-угорськими і польськими буржуазно-поміщицькими колами, політиками й ідеологами.

М. П. Драгоманов, познайомившись у 1874–75 роках з галицькими українцями, зробив сумний висновок про рівень знань про свій край тодішньої української інтелігенції, зазначаючи, що "галичани - рід людей, які про свою батьківщину знають якнайменше" [2].

Головною причиною подібного стану, на думку М. П. Драгоманова, було те, що австрійський уряд, приєднавши Галичину до своєї імперії, фактично не дбав про розвиток в ній національної культури і краєзнавства зокрема. І це, з погляду правлячої верхівки, цілком можна було зрозуміти. Адже краєзнавство, як справедливо зазначав І. Я. Франко, "легко могло б пробудити у його мешканців надто велику любов до свого краю, небезпечні думки про давнє і недавнє минуле, не кажучи вже про теперішній стан" [3].

Подібний стан речей був небажаним для уряду, тому на розвиток краєзнавства увага не зверталася, відомості про рідний край від народу утаємничували і намагалися не допустити до відома широкого загалу. Надмірна цікавість до громадських і політичних справ чи географії свого краю легко могла стати небезпечною, викликати до підозри і переслідування з боку пильної бюрократії. Що ж стосується окремих публікацій німецьких краєзнавців про край, то вони "дивилися на Галичину і стосунки в ній з висоти своєї німецької освіченості, ставилися з погордою до мешканців, їх звичаїв, мови та історичних традицій" [4]. Безумовно, що подібні книжки і не могли мати патріотичного впливу на галичан.

Офіційні і напівофіційні видання з географії і статистики Галичини, як правило, були представлені сухими шкільними підручниками або збірниками сирих матеріалів на кшталт "Таблиці до статистики Австрійської монархії", які ні за своїм характером, ні за призначенням не могли мати широкої популярності, а часто навіть взагалі були недоступні для широкого загалу. Таким чином, покоління за поколінням виростало у Галичині без знань про рідний край.

У 1873 році за ініціативою письменника Олександра Кониського та члена Кирило-Мефодіївського товариства Дмитра Пильчикова і в основному за рахунок вступного фонду придніпрянських українців у Львові було організаційно створено Товариство ім. Т. Шевченка. Символічно, що саме цього ж року у Києві було відкрито Південно-Західний відділ Російського географічного товариства. Згідно першого варіанту статуту, який підготували Д. Пильчиков і М. Драгоманов, своїм головним завданням новостворене товариство ставило "вспомагати розвою руської (малоруської) словесності". Та невдовзі, гостро відчуваючи духовні запити українства, Товариство ім. Шевченка вирішило значно розширити свої функції та коло наукових інтересів.

За пропозицією Олександра Кониського, Володимира Антоновича та Олександра Барвінського ця інституція, згідно нового статуту 1892 р., була реорганізована у Наукове Товариство імені Т. Шевченка (НТШ) на зразок західнослов’янських товариств. Основну наукову роботу планувалося проводити у трьох секціях: історико-філософській, філологічній та математично-природописно-лікарській. Використовуючи сприятливу політичну ситуацію, керівництво НТШ домоглося фінансової допомоги з боку міністерства освіти Австро-Угорщини та галицького сейму [5].

Таким чином, сформувавшись у багатопрофільну інституцію, НТШ взяло на себе роль загальноукраїнського лідера у становленні основних напрямів національної науки, духовного просвітництва народу. Товариство стало предтечею майбутньої Української академії наук.

Математично-природописно-лікарську секцію тривалий час очолював відомий вчений, почесний і дійсний член НТШ Іван Верхратський (1846–1919), і який був одночасно редактором її "Збірника". В українську науку вчений увійшов як природознавець, етнограф, мовознавець, педагог, громадський діяч. Він був одним із фундаторів українського природознавства, автором перших шкільних підручників з ботаніки, зоології і мінералогії, якими користувалися декілька поколінь українських школярів.

І. Верхратський вважався найкращим фахівцем з термінологічних питань у всіх природничих науках. Він був відомим дослідником рослин і тварин Східної Галичини, знавцем комах, особливо метеликів. Вчений написав один з перших українських підручників з мінералогії та склав перший тлумачний словник з мінералогії ("Виразна мінералогічна", 1909), який охоплював понад 580 термінів з кристалографії та мінералогії. Описи, як і назви, подано в ньому українською та німецькою мовами.

Товариство швидко завоювало авторитет у науковому світі, зростала кількість його членів і симпатиків. Цьому у значній мірі сприяв друкований орган товариства - "Записки НТШ", започаткований у 1892 році. Зазначимо, що переважна більшість вчених НТШ (за винятком окремих членів правління) свою діяльність здійснювали на громадських засадах, у вільний від основної служби час. Головним стимулом для них служили наукові інтереси, бажання прислужитися українському народові.

Важлива організаторська і наукова роль у розбудові НТШ належала велетові української культури Івану Яковичу Франку (1856–1916). Активний член НТШ з перших днів його заснування, І. Франко з 1898 року очолював Етнографічну комісію Товариства, був редактором "Етнографічного збірника". Йому належить авторство повного статуту НТШ (1904 р.), що з невеликими змінами діяв до кінця існування Товариства [6].

Крім титанічної організаторської і редакторської роботи, І. Я. Франко виявив себе як визначний краєзнавець-дослідник та історіограф Галичини, Волині й Поділля. Його численним краєзнавчим працям притаманний глибокий науковий аналіз проблем краю, показ на конкретних прикладах життя регіонів соціально-економічного становища населення під ярмом гнобителів, гостра критика польської історіографії щодо культуртрегерської місії Речі Посполитої в Україні.

І. Франко був не лише кабінетним вченим. Він багато мандрував, був організатором подорожей, походів, мандрівок та екскурсій. Активна участь в "Мандрівному комітеті", що діяв при "Академічній бесіді", спонукала його до думки про те, що краєзнавчий матеріал набуде більшої ваги у випадку його систематизації та аналізу.

З цією метою у 1893 р. він організував "Кружок етнографічно-статистичний для студіювання життя і світогляду народу", а згодом – "Кружок для устрою мандрівок по нашім краю". Результати своїх мандрівок І. Франко узагальнив у численних публікаціях та етнографічних матеріалах, у теоретичних працях з етнології та етнографії. Вчений пильно стежив за появою публікацій з краєзнавчої тематики про Україну та її країв, подавав критичні оцінки, чітко з’ясовував ідеологічні позиції і концепції їх авторів.

І. Я. Франко першим в Україні наприкінці ХІХ ст. в історіографічній статті "Галицьке краєзнавство" (1892 р.) обґрунтував поняття "краєзнавство" як науку і виклав її суть, значення та місце у житті суспільства [7]. Вчений із знанням справи проаналізував розвиток краєзнавства в Німеччині, Данії, Швеції, зазначаючи, що в цих країнах "наука краєзнавства (німці її називають Heimatskunde) становить один з найважливіших предметів шкільного навчання, починаючи з початкової школи".

Зокрема, "у Німеччині кожна провінція, кожна з так званих Duodez staat (карликових держав) має велику краєзнавчу літературу, куди входять не тільки спеціальні праці про міста, регіони, замки, пам’ятки, а й численні популярні видання, які передають широким колам читачів, особливо молоді, систематично і доступно викладені результати цих спеціальних праць".

На думку І. Франка, добре поставлена краєзнавча робота дає "змогу докладно ознайомитися зі своїм краєм і усією Батьківщиною, з її географічним положенням, ґрунтами, кліматом, шляхами сполучення, містами, людьми, суспільним устроєм, історією, пам’ятниками і т. д. Адже ж це перший ступінь, перша прикмета раціональної освіти – знати своє найближче оточення, знати минуле і сучасне свого народу і відчувати себе живим і свідомим членом живого, свідомого і об’єднаного організму" [8].

На матеріалах Галичини, Західного Поділля і Волині І. Франко започаткував історіографічне узагальнення краєзнавства [9]. Вчений проаналізував понад 200 краєзнавчих джерел, що стосуються цього регіону, охарактеризував творчий доробок 320-ти українських, російських та німецьких дослідників краю, проаналізував творчий доробок українських (Д. І. Зубрицького, С. І. Шараневича, А. С. Петрушевича), польських (А. Бельовського, Б. Лімановського) та інших знавців регіону [10].

Праця І. Я. Франка має велике значення і для сучасних істориків науки. Адже в силу історичних обставин здобутки галицького краєзнавства, в т. ч. й географічного, стали доступними для дослідників лише з 90-х років ХХ ст., коли відкрилися спецфонди у бібліотеках і архівах.

Аналіз розвитку і стану галицького краєзнавства І. Я. Франко розпочинає з характеристики статистично-економічних праць "як над тою частиною краєзнавства, яку вважаю найважливішою і гідною найпильнішого вивчення не тільки вченими фахівцями, а й всіма, хто хоче бути справжнім громадянином краю..." [11].

Зацікавленість у краєзнавчому вивченні економіки, статистики, природи, етнографії та історії Галичини, як справедливо зазначає І. Франко, припадає на початок 1870-х років.

У 1874 році у Львові побачила світ праця польського дослідника В. Рапацького "Ludnose Galicji", де автор вперше зробив спробу дати демографічну характеристику краю. Ця праця сприяла пожвавленню на ниві статистики у краї. У цей час побачили світ також статистично-економічні праці українського статистика, економіста та публіциста В. М. Навроцького, який викривав грабіжницьку економічну політику австрійської адміністрації та польської шляхти, що намагалися перетворити Галичину в земельно-сировинний придаток Австро-Угорської монархії.

І. Я. Франко характеризує діяльність відомих статистиків, економістів, аналізує їх праці, присвячені різним аспектам господарства Галичини, зокрема, М. Марасе, Т. Пілата, В. Охенковського, Ю. Клечинського, М. Зиблікевича, Т. Рутовського, С. Щепановського, В. Левицького та ін. Характеризуючи тогочасну періодику, І. Я. Франко докладно зупиняється на аналізі органу крайового статистичного бюро "Wiadomosci statystyczne o stosunkach krajowych".

Позитивно відзначає діяльність комісії у справах крайової промисловості, зокрема видання нею цінних монографій про окремі галузі крайової промисловості (деревообробна промисловість, ткацтво, виробництво крохмалю, цукроварні, пропінація і ґуральництво), в яких на основі архівних і офіційних матеріалів зображено історію розвитку або занепад цих галузей, статистику їх сучасного стану.

Багато цінних краєзнавчих матеріалів, присвячених розвиткові промисловості та торгівлі в Галичині, містилось у щомісячнику "Ekonomista Polski", заснованому Т. Рутовським, С. Щепановським і В. Левицьким у 1890 році у Львові.

Найважливішим напрямом краєзнавства, за І. Я. Франком, є природознавство. За його визначенням, – "це опис краю і його природних умов, географія з орографією і гідрографією, геологія, опис фауни і флори, клімату і т. п." [12].

Роблячи екскурс в історію становлення географічного краєзнавства, І. Я. Франко зазначає, що цей напрям краєзнавства здавна набув поширення у багатьох країнах; має він певні досягнення й в Галичині. Поштовхом для цих досліджень стали дуже важливі фактори – практичні потреби купців, промисловців, гірників, рільників і т. п. Для кожного з них було важливо пізнати природу і природні ресурси краю, властивості його клімату, ґрунтів тощо. Систематичне наукове дослідження Галичини розпочалося від заснування Краківської Академії наук і утворення при ній Фізіографічної комісії.

Корисні матеріали для вивчення природи Галичини містяться у науковому збірнику комісії "Pamietnika fizjograficznego". Важливу роль у розгортанні географічного краєзнавства відігравало Львівське природознавче товариство ім. Коперника та його журнал "Kosmos", заснований у 1876 році. На сторінках часопису містилося багато публікацій про корисні копалини, внутрішні води, флору і фауну Галичини. Серед авторів журналу були такі відомі тогочасні вчені-природознавці, як геологи Р. Зубер, Е. Дуніковський, В. Шайноха, геохіміки Б. Радзішевський, Б. Ляхович та ін.

І. Я. Франко проаналізував творчий доробок багатьох відомих українських польських та німецьких краєзнавців-природодослідників, зокрема географа і педагога, автора підручників з географії К. А. Беноні, геоботаніка, географа та мандрівника, професора Львівського університету А. Ремана, геолога, професора мінералогії Львівської технічної Академії Ю. Медвецького, ботаніка, професора Львівського університету Е. Гюккеля, геолога та зоолога, дослідника фауни Львівщини та Поділля М. Ломницького, ботаніка, історика природознавства Ю. Ростафінського, лісознавця і ботаніка Е. Головкевича, зоолога, професора Краківського університету М. Новицького-Сілу, геолога, професора Львівського університету Р. Зубера та багатьох інших.

Докладно зупиняється Іван Якович на характеристиці тогочасних періодичних видань, в яких представлена природознавча і краєзнавча тематика, особливу увагу звертає на енциклопедичні видання і в першу чергу на 15-томний "Slownik geograficzny", який містить величезну краєзнавчу джерельну базу з різних аспектів природознавчого краєзнавства Галичини [13].

Не залишилися поза увагою дослідника й картографічні краєзнавчі джерела краю. Серед кращих краєзнавчих видань І. Я. Франко відзначив наочну карту Максиміліана Бодинського, видану під час крайової виставки у 1877 р., "де звернуто особливу увагу на стан залюднення, якість ґрунтів, мінеральні багатства, копальні, фабрики і т. п.". Проте І. Я. Франко констатує, що "на жаль картографія у нашому краї не процвітає внаслідок централізації у Відні картографічних досліджень і підприємств, здатних виготовляти карти, які відповідали б вимогам сучасної науки" [14].

В окремий розділ І. Я. Франко виділяє краєзнавчі дослідження, що стосуються "людини як витвору природи" (антропологія), початку її цивілізації (праісторична археологія) і її характеристики як належної до певного племені (етнографія). Вчений, на нашу думку, помилково зазначає, що "ці дослідження не мають практичної мети, і значний їх розвиток засвідчує наявність ідеалізму в житті сучасного людства" [15].

Разом з тим, він констатує, що антропологічно-етнографічні дослідження, а особливо в галузі фольклористики – науки про витвори народної уяви, є одним з найбільш характерних проявів сучасного наукового піднесення.

Найбільш широко у працях І. Я. Франка репрезентоване історичне краєзнавство. "Історичні дослідження у нашому краї, - зазначає І. Франко, - протягом останніх кільканадцяти років набрали великого розмаху. На їх пожвавлення мали значний вплив такі високообдаровані і працьовиті вчені, як Бельовський, Стадніцький, Шайноха, Шуйський, Ліске, а також ряд молодших дослідників, що гуртуються у Краківській Академії наук, а також у недавно створеному історичному товаристві у Львові, заснованому головним чином слухачами покійного Ліске" [16].

І. Я. Франко наголошує на важливості врахування в процесі краєзнавчого дослідження краю тих обставин, що "Галичина провінція неоднорідна, як щодо етнічного складу, так і щодо історії. Це зліпок неоднакових частин, кожна з яких має різну, принаймні почасти, історію" [17].

Ці методологічні засади є важливими й сьогодні. Докладно І. Я. Франко аналізує одну з небагатьох на той час комплексних краєзнавчих праць Болеслава Лімановського "Галичина пером і олівцем" (1892), присвячену краєзнавчій характеристиці регіону.  Польський публіцист, соціолог та історик Болеслав Лімановський (1835–1935) свою працю поділив на 10 розділів:

  • земля та її природа;
  • населення;
  • історичний нарис;
  • людські оселі;
  • політична структура і політичне життя краю;
  • земельна власність і сільське господарство;
  • промисловість;
  • торгівля, кредит, шляхи;
  • освіта;
  • філантропічні установи і товариства [18].

І. Я. Франко, аналізуючи доцільність подібного плану, робить висновок, що "певна хаотичність у розподілі предмета свідчить, що автор, незважаючи на безперечну пильність у зборі матеріалу і мудру інколи економність при його викладі, не осягнув свій предмет з достатньою глибиною, не зумів через увесь свій нарис провести як одне ціле ідею, що була б живлющим для всіх розділів і творила з них живий витвір духу, який заговорив би з нами своїм індивідуальним життям" [19].

Відзначивши численні недоліки праці і присоромивши українців за те, "що досі Галичина не здобулася на подібну працю, а чекала, поки її напише людина, що живе за кордоном", І. Я. Франко водночас наголошує, що "книга п. Лімановського повинна стати підручною для кожного, хто хоче мати якесь уявлення про оправи краю. З її змістом мусить познайомитися вся наша інтелігенція, особливо молоде покоління, що тепер, як і двадцять років тому, відзначається неуцтвом у питаннях і справах свого найближчого оточення" [20].

У кінці своєї статті І. Я. Франко закликає до повсюдного розгортання краєзнавчих досліджень як важливого суспільно-політичного і науково-культурного чинника, рекомендує до відкриття Галицької крайової виставки 1894 року підготувати видання "докладної, науково опрацьованої книги "Краєзнавство Галичини" [21], яка була б "найбільш тривалим пам’ятником" у відзначенні відкриття виставки.

На жаль, до пропозицій і побажань великого вченого і мислителя тоді не прислухалися. Побічно зазначимо, що й до наших днів роль І. Я. Франка у розробці теоретичних питань українського краєзнавства належним чином ще не оцінена. Лише у роки незалежності України краєзнавчі праці І. Я. Франка вводяться у науковий обіг. Дослідникам його краєзнавчої спадщини є над чим працювати. Адже перу І. Я. Франка належить понад сто п’ятдесят краєзнавчих праць [22, с. 22].

Література

1. Герасим’юк Христина. Маловідома спроба регіоналізації Карпат Г. Величка в кінці ХІХ ст. // Проблеми географії України: Матеріали наукової конференції (Львів, 25–27 жовтня 1994 р.). – Львів, 1994. – С. 51.

2. Франко І. Я. Галицьке краєзнавство // Франко І. Я. Твори у 50-ти томах. – К., 1986. – Т. 46. – Кн. 2. – С. 117.

3. Там само.

4. Там само. – С. 118.

5. Романів О. М., Грицак Я. Й. З іменем Шевченка // Аксіоми для нащадків: Українські імена у світовій науці. – Львів: Меморіал, 1992. – С. 22.

6. Там само. – С. 23.

7. Франко І. Я. Галицьке краєзнавство // Франко І. Я. Твори у 50-ти томах. – К., 1986. – Т. 46. – Кн. 2. – С. 116–150.

8. Там само. – С. 116.

9. Коваленко Л. А. І. Я. Франко про історію Поділля // Матеріали третьої Подільської історико-краєзнавчої конференції. – Львів, 1970. – С. 58–62.

10. Грабовецький В. В. Історико-краєзнавчі погляди Івана Франка в його праці "Галицьке краєзнавство" // ІV республ. наукова конференція з історичного краєзнавства: Тези доп. і повід. – К., 1989. – С. 64–65.

11. Франко І. Я. Вказана праця. – С. 122–123.

12. Там само. – С. 123.

13. Slownik geograficzny Krolewstwa Polskiego і innych krajow slowianskich. – Warszawa, 1890–1900. – t. 1–15.

14. Франко І. Я. Вказана праця. – С. 125.

15. Там само. – С. 126.

16. Там само. – С. 130.

17. Там само. – С. 130–131.

18. Галичина пером і олівцем, опрацював Болеслав Лімановський, малюнки Влодзимежа Тетмаєра. – Львів, 1892. – 154 с.

19. Франко І. Я. Вказана праця. – С. 142.

20. Там само. – С. 150.

21. Там само. – С. 150.

22. Лехман Т. Іван Франко – пропагандист краєзнавчих екскурсій // Краєзнавство. Географія. Туризм. – 2003. – № 41. – С. 22.


19.08.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!