Osvita.ua Вища освіта Реферати Культура Розвиток українського народного костюма
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Розвиток українського народного костюма

Розвиток українського костюма на всіх його етапах відбувався в тісному зв'язку з іншими культурами. Традиційне вбрання розкриває глибинне коріння історії українського народу, пов'язане з найвищими досягненнями культури Київської Русі

Велике історичне та художнє значення українського народного костюма безумовне. Від глибокої давнини і протягом усього існування він задовольняв не лише матеріальні, а й духовні потреби людини, виконуючи необхідні побутові, соціальні, обрядові функції. Його високий мистецький рівень, емоційна насиченість яскраво відбивають світогляд, естетичні уподобання, саму психологію українського народу. Це самобутнє явище посідає визначне місце не тільки в національній, а й у європейській та загалом світовій культурі.

Вигідне географічне розташування України створило передумови формування на її території ранніх центрів культури, які перебували у постійному спілкуванні з цивілізаціями Давнього Світу, Візантією, народами Сходу, а згодом і Західної Європи. Пожвавлені водні й сухопутні торговельні шляхи, що пролягали Україною, забезпечували культурні контакти, а також обмін товарами між Північчю та Півднем, Заходом і Сходом. Це відіграло значну роль у становленні та розвитку культури Київської Русі.

Найдавніші риси у традиційному вбранні зберігаються на тих землях України, де були ранні праслов'янські поселення древлян, сіверян, полян та інших племен, на ґрунті яких сформувалися перші давньоруські князівства. Це Подніпров'я (Київщина, Чернігово-Сіверщина, Переяслав-Хмельниччина), галицько-волинські землі, Подністров'я (Покуття, Буковина), Полісся.

На костюмі українців суттєво позначилась етнічна історія-народу: поступове заселення українських земель, яке супроводжувалося змішанням культур різних районів; перебіг контактів зі слов'янськими та неслов'янськими, сусідніми та віддаленими народами. Так у процесі історичного розвитку українських земель окреслювалися локальні особливості національної культури, що знайшло виразний відбиток і в одязі.

Виникнення Запорізької Січі, специфічні політичні умови, в яких опинилася територія України в XVI—XVIII ст., зумовили поглиблення локальних рис української культури цього періоду. Характерними особливостями визначався костюм різних соціальних верств населення України — козацтва, селянства, міщанства, духовенства тощо. Стильові ознаки побутуючих на той час західноєвропейських художніх течій — ренесансу, а з часом бароко — проникають у художню культуру України, набуваючи своєрідної місцевої інтерпретації.

Отож, зберігаючи давні традиції, український костюм постійно розвивався й трансформувався. Так, .у високохудожніх локальних комплексах убрання кінця XIX — початку XX ст. простежується наявність культурних цінностей різних епох. Деякі елементи традиційного костюма, які дійшли до нашого часу: колорит, характер орнаментики, окремі деталі тощо, несуть сліди найдавніших цивілізацій. Разом із тим наявні й більш пізні багатовікові нашарування, пов'язані з історичною долею різних земель України, а також із переходом від феодального до капіталістичного способу виробництва.

Виразність і функціональність українського костюма досягалася завдяки використанню різноманітних матеріалів, простоті й відпрацьованості конструкцій та форм, багатству видів, техніки і композицій прикрас та оздоблень, єдності конструктивних, технологічних і художніх прийомів.

Невід'ємною ознакою українського традиційного костюма є комплексність. Основними складниками комплексів убрання були натільний, поясний (стегновий), нагрудний і верхній одяг; особливу роль у комплексі відігравали головні убори, пояси, з'ємні прикраси, взуття. Кожний із компонентів виконував своє призначення, відрізняючись матеріалом, конструкцією, орнаментально-колористичним вирішенням, оздобленням, а також способом носіння та з'єднання одного з іншим. Деталі костюма варіювалися залежно від різних побутових ситуацій, характеру праці, звичаїв, обрядів, сезону. В особливо урочистих випадках (наприклад, на весіллі) одягався весь комплекс, виступаючи важливим соціальним покажчиком, підкреслюючи майновий і сімейний стан людини, її вік, національну приналежність, регіональні ознаки.

В цілому традиційний костюм українців можна назвати цілою скарбницею духовної культури народу, що притаманними їй специфічними способами відбиває його національний характер.

Костюм, як і інші галузі традиційної культури українців, давно вже став об'єктом досліджень різних фахівців — як у нашій країні, так і за її межами. Разом із тим з цілого ряду причин систематизований навчальний посібник з історії українського костюма не був створений. Сподіваємося, що дана спроба певним чином допоможе заповнити ті духовні прогалини, на які слабує наша спільнота через тривале відчуження від національних цінностей. Знання історії українського костюма конче необхідні для професійної освіти істориків, етнографів, художників, мистецтвознавців, модельєрів — узагалі для естетичного виховання підростаючого покоління, прищеплення йому любові до рідної культури, її неперевершених цінностей.

Література та джерела з проблеми. Джерелознавчу базу дослідження найбільш ранніх періодів історії українського костюма становлять іконографічні, літописні, археологічні, архівні матеріали, які у значній кількості знаходяться на території України. Величезну спадщину з питань історії української традиційної культури (в тому числі одягу) залишили наші попередники — історики, етнографи, археологи, антропологи, художники, фольклористи, письменники.

Багато з цих праць міститься у раритетних виданнях чи в архівних фондах у вигляді рукописів або живописних та графічних робіт і досі недоступні широкому загалові. Чималий речовий матеріал зберігається в музейних колекціях та фотоархівах. Нарешті, й до сьогодні ці відомості поповнюються за рахунок постійних етнографічних експедицій по збиранню польового матеріалу в різних кутках України.

Початок ґрунтовного наукового дослідження українського традиційного костюма збігається з розвитком капіталізму та пов'язаним із цим зниканням архаїчних рис в усіх галузях традиційної культури. До середини ХІХ ст. увага дослідників значною мірою була зосереджена на духовній культурі українців, на описі їхніх звичаїв та обрядів, вірувань, уснопоетичної творчості тощо, і тільки в другій половині століття помітно зростає інтерес до матеріальної культури народу, в тому числі до одягу.

Але можна згадати низку творів загальноісторичного та загально-етнографічного характеру, надрукованих у більш ранній період, в яких хоча б побіжно описувався і народний одяг. До них передусім належать пам'ятки давньоруської писемності та подорожні записи іноземців, серед яких особливе місце посідають свідчення мусульманських авторів, а пізніше — нотатки сирійця Павла Алеппського та описи й малюнки француза Г.Левассер де Боплана. Останні описують одяг козаків, шляхти, черниць, особливості весільного вбрання тощо. Ці праці постійно доповнювалися археологічними, іконографічними та іншими матеріалами і неодноразово використовувались у наукових дослідженнях.

Цінними джерелами кінця XVIII — початку ХІХ ст. є історичні, статистичні та етнографічні праці О. Рігельмана, О. Шафонського, І. Георгі, у яких не лише описано, а й замальовано народний одяг різних соціальних верств: селян, міщан, козаків, представників українського панства. Однак ці описи ще дуже загальні й недостатньо документовані, щоб за ними можна було встановити, до якого типу належить той чи інший вид одягу. Ще менше ці матеріали дають підстави говорити про локальне розмаїття народного вбрання навіть тих територій, де вони зафіксовані (Київщина, Чернігівщина тощо).

Український традиційний костюм першої половини ХІХ ст. (в основному в масштабі Київської губернії) знайшов своє відбиття в етнографічних малюнках та описах старшого лікаря при палаті державного майна Київської губернії Д. Деляфліза. Вони дають уявлення про велику різноманітність видів і форм одягу цілої низки сіл різних повітів губернії, про співвідношення елементів одягу, що входять до комплексів, їхній колорит. Праці Деляфліза — надзвичайне явище в етнографічній науці середини XIX ст., яке не втратило свого значення і сьогодні. Щоправда, своєрідна техніка виконання малюнків, недостатність їх наукової документації, на жаль, не дають змоги з усією повнотою відтворити за ними особливості крою одягу, характеру орнаментації та інші специфічні ознаки традиційного вбрання.

Велику роль у розвитку етнографічних знань в Україні відіграло організоване 1845 р. Російське географічне товариство (РГТ). Саме в цей час відбувається перехід до організованого систематичного збирання етнографічних матеріалів. Успішна діяльність в РГТ цілої плеяди прогресивних українських учених привела до створення при Київському університеті 1851 р. Комісії для опису губерній Київського учбового округу, яка й очолила всю етнографічну роботу в Україні.

Слід зазначити, що в середині XIX ст. формується розуміння необхідності докладного, суворо документованого і локально обмеженого опису традиційного народного одягу. Дедалі частіше друком з'являються етнографічні описи окремих повітів та сіл, в яких досить прискіпливо відтворюються як місцевий одяг у цілому, так і окремі його складові. Назвемо, зокрема, такі важливі матеріали, як описи окремих сіл І. Морачевича і О. Шишацького-Ілліча, опис Васильківського повіту Е. Руликовського та багато безіменних матеріалів, поданих на сторінках «Губернських відомостей» та інших періодичних видань.

Етнографічний матеріал з українського народного одягу бачимо у цілій низці наукових праць середини XIX — початку XX ст. По Західній Україні публікує свою монографію Я. Головацький, по Центральній (головним чином по Правобережжю) том за томом випускає свою всеохоплюючу працю про культуру та побут українців П. Чубинський.

Ці праці відкрили новий етап систематичного етнографічного дослідження традиційного одягу українців в усіх його локальних різновидах. П. Чубинський, Б. Познанський, В. Богданов розглядали народний одяг як важливе історичне джерело, що відбиває етнічну історію народу, його етнокультурні зв'язки. Вони звернули увагу на те, що одяг слід вивчати не лише з погляду клімато-географічної обумовленості його форм, а й як явище, розвиток якого є наслідком певних соціальних відносин, особливостей економічного та політичного становища людей.

Значний внесок у розвиток етнографічної науки в цілому та у вивчення українського традиційного вбрання зокрема зробили дослідники кінця XIX — початку XX ст. Ф. Вовк та К. Мошинський. Вони узагальнили все, що було зроблено їхніми попередниками, та, зібравши величезний новий матеріал, почали вивчати одяг українців у широкому порівнянні з одягом інших народів та іншими явищами культури. Обидва дослідники аналізують окремі форми українського традиційного вбрання в їхньому історичному розвитку, виділяючи при цьому його головні класифікаційні ознаки. На основі цих ознак кожен із них створив свою певну типологію, яка стала базою дальших пошуків і теоретичних розробок.

Збирання відомостей, що стосуються традиційного вбрання, велося в ті часи не лише столичними вченими-етнографами, а й багатьма місцевими любителями української старовини. їхня праця спрямовувалася спочатку Російським географічним товариством, а потім Товариством любителів природознавства, антропології та етнографії при Московському університеті за допомогою спеціальних анкет.

Ці матеріали, на жаль, були лише частково надруковані в різних періодичних виданнях. Значно більше їх зберігається в архіві названого Товариства. Цінність даних матеріалів у тому, що вони висвітлюють традиційне вбрання не статично, а в розвитку. Так, у них фіксується, що саме носять інформатори в момент опитування і що носили колись, чим відрізняється одяг однієї соціальної групи від іншої, як впливає мода на одяг городян тощо.

У працях дослідників другої половини нашого століття — Г. Маслової, Г.Стельмаха, Я. Прилипка, К. Матейко та багатьох інших — у науковий обіг вводиться новий фактичний матеріал та на основі порівняльно-етнографічного аналізу робляться узагальнення щодо розвитку українського традиційного вбрання. Разом із тим етнографічна література не завжди здатна вичерпно розкрити всі особливості традиційного костюма, які необхідні спеціалістам, котрі створюють сучасний одяг. У ній, як правило, відсутні детальні описи з наочними ілюстраціями, наприклад, особливостей традиційних тканин і способів творення з них об'ємно-просторових форм, знаходження пропорційного співвідношення окремих частин костюма, орнаментально-колористичних вирішень, специфіки художньо-технологічного опорядження і т. д.

Тому-то значну цінність являють собою праці мистецтвознавчого профілю, в яких розглядаються такі галузі народної художньої творчості, як ткацтво, вибійка, вишивка тощо, простежуються способи і техніка їх виконання, локальні риси орнаментальних мотивів, колористичних вирішень. Однак у цих дослідженнях, на жаль, майже не розглядаються комплексно різні художні засоби та композиційні прийоми, якими користувалися народні майстри при створенні своїх мистецьки довершених виробів.

І нарешті, використанню в сучасному моделюванні кращих народних традицій присвячено низку статей етнографів, мистецтвознавців та працівників легкої промисловості, які часом намагаються об'єднати свої зусилля. В них автори ретельно розглядають створені тими чи іншими художниками моделі, але ж саме традиційне вбрання з огляду на можливість використання його високохудожніх прийомів іноді залишається поза увагою.

Важливим джерелом вивчення історії українського костюма є образотворчі матеріали. Крім фресок соборів, іконопису, книжкової мініатюри, значна інформація міститься в портретному живописі XVII—XIX ст., у творах побутового жанру XVIII ст. та в полотнах художників «передвижників» XIX ст.

Багато представників творчої інтелігенції XVIII—XIX ст. часто поєднували в собі і художників, і етнографів. Серед «передвижників», які глибоко вивчали побут українського народу, були такі визначні постаті, як В.Тропінін, Т.Шевченко, Л.Жемчужников, І.Їжакевич, П. Мартинович, М.Мурашко, О.Мурашко, О.Сластіон, Ю.Павлович та ін. А такі вчені, як Ф.Вовк, О.Рігельман, О.Шафонський, працювали у безпосередньому контакті з художниками, що значно підсилило наукову цінність їхніх праць.

Цілу портретну галерею українських селян-кріпаків створив у першій чверті XIX ст. художник В. Тропінін. Серію реалістичних образів і сцен із життя та побуту українців залишив по собі геніальний український поет і художник Т. Шевченко. Його традиції продовжили такі відомі митці, як Л. Жемчужников, І. Соколов, К. Трутовський. Жанрові епізоди українського побуту червоною ниткою проходять у другій половині XIX — на початку XX ст. крізь творчість художників П. Мартиновича, С. Васильківського, М. Самокиша, В. Маковського, О. Сластіона, М. Пимоненка, М. та О. Мурашків. Традиції класичної спадщини розвиваються у творах художників XX ст.— К. Трохименка, М. Дерегуса, Т. Яблонської, які зафіксували і зміни, що відбуваються в одязі.

Значний внесок у справу зробили й ті науковці, котрі не тільки описували, а й власноруч змальовували типи українців у їхньому вбранні. Так, Д. Деляфліз дає надзвичайно велику кількість замальовок традиційного костюма мешканців різних сіл Київського, Радомишльського та Васильківського повітів Київського округу. Ці своєрідні за виконанням твори значно розширюють уявлення про одяг населення Центральної України кінця XVIII — початку XIX ст., демонструють різноманітність видів убрання, їхню локальну специфіку, багатство колориту й орнаментики.

Важливим джерелом вивчення історії українського костюма слугують ілюстрації до праці О. Шафонського, зроблені його сучасником — художником Т. Калиновським. На цих вишуканих акварелях зображені різні типи українців XVIII ст.: селяни, міщани, козаки тощо.

Велику галерею реалістичних образів селян Полтавщини XIX ст. створив художник О.Сластіон. У своєрідній індивідуальній манері художник-етнограф Ю.Павлович виконав з натури розгорнуті таблиці з фігурами селянок Київщини кінця XIX — початку XX ст. Вони наочно показують локальні особливості елементів костюма, способи та манеру їх носіння, співвідношення між собою, простежують зміни силуету та кольорової гами від однієї місцевості до іншої.

Стосовно традиційного одягу населення західних областей України слід назвати чудовий альбом документованих малюнків, виконаний О.Кульчицькою.

Особливо наголосимо на тому, що значна кількість мистецьких творів ще взагалі не бачила світ і тим більше не розглядалася під кутом зору історії українського костюма. Вони й досі чекають своїх дослідників у фондах музеїв, архівах різних наукових установ.

З числа українських письменників XIX ст., котрі, реалістично відтворюючи життя народу, приділяли неабияку увагу традиційній культурі, звичаям, обрядам і, звичайно, одягу, слід передусім назвати І. Котляревського, Т. Шевченка, А. Свидницького, І. Франка, І. Нечуя-Лезицького, Г. Квітку-Основ'яненка.

Цікавим джерелом інформації з історії українського костюма є уснопоетична народна творчість.

Та все ж, якщо підходити практично, основним джерелом вивчення традиційного одягу XIX — початку XX ст. були й залишаються його колекції, що зберігаються в етнографічних, історичних, краєзнавчих, мистецтвознавчих, народних та шкільних музеях. Особливо великі колекції одягу та фотоархіви знаходяться у Державному музеї етнографії у Санкт-Петербурзі та в Музеї етнографії та художнього промислу у Львові, їх суттєво доповнюють фонди Національного музею історії України та Музею українського декоративно-прикладного мистецтва в Києві, а також Переяслав-Хмельницького, Дніпропетровського і Чернігівського історичних та Полтавського, Сумського і Черкаського краєзнавчих музеїв.

Останніми десятиліттями ці колекції відчутно поповнилися за рахунок збирацької діяльності, яка значно пожвавилася після заснування в Україні Товариства охорони пам'яток історії та культури та у зв'язку зі створенням музеїв народної архітектури та побуту. Зокрема, багатими на одяг є фонди Переяслав-Хмельницького та Київського музеїв просто неба.

Глибоке вивчення та аналіз усіх перелічених видів джерел дозволяють робити екскурси в історію українського костюма, виділити певні типи народного одягу, а також конкретні комплекси, характерні для різних областей України. У свою чергу польовий матеріал наочно розкриває специфіку локальних комплексів українського костюма в їхньому розвитку майже до нашого часу.

Методика дослідження одягу. Одним із основних питань у вивченні одягу як явища історичного є його походження. Цілий ряд концепцій базується на ідеї виникнення одягу з прикрас, пов'язаної з мотивами моралі, магії, культу тощо; інші погляди наголошують на вирішальній ролі захисних функцій, невід'ємних від природно-географічного середовища, культурно-господарської та суспільної діяльності людини.

Перебуваючи в постійному розвитку, одяг відтворює зміни соціально-економічних умов життя народу, в тому числі характер трудової діяльності та рівень технічного прогресу, що безпосередньо враховується при його дослідженні. Разом із тим він є специфічним відображенням психічного складу народу, його національних рис, які виявляються в художньо-естетичних ознаках одягу. Отже, його вивчення має включати і аналіз художніх прийомів, узагалі художньої творчості народу. При виборі тих чи інших аспектів дослідження одягу важливо зберігати й суворо хронологічний підхід, використовуючи для цього, якщо потрібно, дані суміжних наук (археологічні, писемні джерела тощо).

Аналіз специфіки й етнокультурної спорідненості українського одягу з одягом інших народів (причому не тільки відповідь на питання, звідки прийшли ті чи інші форми одягу, а й виявлення причин, які викликали або законсервували побутування цих форм) допомагає глибше зрозуміти етнічні процеси, котрі відбувалися на території України від найдавніших часів. Таким чином стає зрозумілою історична обумовленість регіональних та локальних особливостей українського вбрання в усьому розмаїтті його комплексів і складових.

Особливе значення при вивченні народної культури взагалі та народного одягу зокрема надається соціальним процесам, які відбувалися в суспільстві та впливали на побутування тих чи інших форм одягу. Приміром, важливо розібратися, які його риси відповідали соціальним відносинам на даному етапі розвитку суспільства, а які були пережитками минулого. Тобто вивчати предмет набагато ефективніше через характер відносин між людьми у зв'язку з цим предметом, оскільки соціальні відносини завжди віддзеркалені у матеріальних речах.

В основу сучасного дослідження локальних комплексів народного костюма покладено аналіз ряду етнографічних ознак, які допомагають виділити певні типи, види й форми одягу та дати їм якомога повніше історико-культурне пояснення. Водночас ці ознаки розкривають доцільні напрями використання найкращих традицій у сучасному моделюванні одягу. До них насамперед належать: матеріал, крій, техніка виконання, оздоблення, колористика, способи носіння, поєднання складників у комплекси та ін. Отож дослідник повинен аналізувати як конструктивно-технічні прийоми створення об'ємно-просторових форм одягу, так і орнаментально-колористичні (декоративні) особливості його художнього оформлення, що так бездоганно зливаються в єдине композиційне ціле у кращих зразках народного одягу.

Зосереджується увага й на термінології, пов'язаній із традиційним українським вбранням. Адже термін часом відбиває походження певного елемента одягу чи матеріалу» з якого він виготовлявся, може стосуватися його призначення тощо.

Як було сказано вище, важливою ознакою кожної складової будь-якого одягу є його матеріал. Традиційні матеріали завжди були тісно пов'язані з- фізіологічними потребами людини, найкраще відповідали необхідним гігієнічним чи теплозахисним вимогам і таким чином розкривали характер пристосування людини до умов навколишнього середовища. Ці матеріали засвідчували ті чи інші напрями господарської діяльності населення, його традиції та уподобання й разом із тим відбивали соціальну неоднорідність даного етнічного середовища. Дослідження різноманітних давніх прийомів створення та принципів відбору матеріалів для одягу, аналіз їхніх структурних, колористичних та орнаментальних особливостей допомагають упровадженню найкращих традицій у сучасному виробництві тканин.

Уміння найраціональніше використовувати різноманітні особливості тканин залежно від конкретних практичних та естетичних потреб людини лежить в основі іншої суттєвої ознаки, пов'язаної зі способами створення об'ємно-просторових форм традиційного вбрання. Основним таким способом є крій — тобто надання певної конфігурації окремим шматкам матеріалу з метою одержання з них тієї чи іншої форми одягу.

Досліджуючи особливості крою складових частин традиційного одягу, можна простежити еволюцію форм убрання від найпримітивніших до найскладніших. Залежно від крою елементів одягу виділяються його етнографічні типи. Більше того, крій здатний відбивати історичні, економічні, природні умови життєдіяльності людей, характер їхніх занять і культурних зв'язків з іншими народами. Через крій одягу простежується і соціальна неоднорідність населення. Врахування багатовікового досвіду формоутворення різних видів убрання збагачує і урізноманітнює сучасний одяг, сприяє дальшому розвиткові найкращих традицій.

Утворення форми пов'язане зі знаходженням пропорцій та силуету окремих складових частин вбрання, співставлення яких розкриває локальні особливості, визначає багатошаровість та загальний силует етнографічних комплексів традиційного одягу. Прикладом великої різноманітності форм і пропорцій в українському костюмі є безрукавний нагрудний одяг, який виразно впливає на силует загального комплексу. Дослідження пропорцій і форм окремих елементів і комплексів важливе не лише для розуміння естетичних уявлень народу та його вміння враховувати різні зовнішні чинники (взаємовпливи культур міста і села, етнокультурні впливи тощо), а й для виявлення взаємозв'язку цих форм з антропологічними особливостями населення тієї чи іншої місцевості.

Суттєвою етнографічною ознакою традиційного вбрання, що підкреслює своєрідність його локальних варіантів, є технологічні прийоми пошиття одягу: техніка виконання швів, обробка різних деталей, викінчення піл і подолу тощо. Різноманітність цих прийомів, їхня доцільність, велика майстерність виконання роблять дану етнографічну ознаку важливою для сучасного використання.

Належна увага приділяється й вивченню характеру оздоблення традиційного вбрання. Адже матеріали для оздоблення, його види, техніка виконання, розташування та композиційна побудова допомагають зрозуміти не лише рівень матеріальних та технічних можливостей суспільства, а й соціально обумовлений характер естетичних уподобань народу, його кмітливість, винахідливість, уміння поєднувати красу з доцільністю. Дослідження різноманітних видів оздоблення, таких як художнє ткацтво, вишивка, аплікація, не тільки розкривають високу майстерність народних митців, але й часом порушують питання про походження тих чи інших явищ культури, висвітлюють етнокультурні взаємини певних груп населення.

Узагалі ж проблеми орнаментації та колористики українського народного вбрання як засобів, що акумулюють у собі та стійко зберігають багатовікові традиції, ще довго залишатимуться предметом уваги й етнографів, і мистецтвознавців, і творців прекрасного в сучасному побуті.

Важливі ознаки традиційного одягу — характер поєднання його складових частин у локальні комплекси та способи їх носіння, якими, зрештою, остаточно визначається специфічний силует того чи іншого комплексу.

Перегляд етнографічних ознак народного одягу завершимо такими з них, як принципи та прийоми створення художньо довершених комплексів,— по суті, основного засобу, за допомогою якого народ нагромаджував і зберігав свій досвід та кращі традиції, передаючи їх від покоління до покоління.

Йдеться, зокрема, про вивчення композиційних особливостей народного одягу та тих принципів, які підказували народним майстрам як досягти гармонійного поєднання матеріалу вбрання (особливості фактури, малюнка та кольору) з його формами (пропорційними співвідношеннями та силуетом), характером оздоблення та загальним колоритом,— принципів, котрі, власне, створювали неповторну художню цінність локальних комплексів. Аналіз принципів та прийомів композиційного вирішення традиційного костюма — це, на нашу думку, і є той ключ, за допомогою якого можна відкрити нові невичерпні можливості використання історичного досвіду в сучасному моделюванні одягу.

Перелічені вище аспекти методики дослідження, звичайно, не вичерпують усіх можливих напрямів вивчення традиційного костюма. Вони лише дають змогу сконцентрувати увагу на певному колі найсуттєвіших питань історії українського вбрання, відповідно систематизувати та узагальнити наявний літературний, музейний та архівний матеріал і, поповнивши його результатами власної експедиційної діяльності, дійти певних висновків, що могли б бути корисними як для теорії, так і для практики.

Використана література

1. Матейко К. І. Головні убори українських селян до початку XX ст. // Там же. 1973. № 3.

2. Воропай О. Звичаї нашого народу: Етнографічний нарис. Київ, 1991.

3. Матейко К. І., Сидорович С. Й. Використання в сучасному одязі елементів традиційного вбрання // Нар. творчість та етнографія. 1963.

4. Нариси історії українського декоративно-прикладного мистецтва. Львів, 1969.

5. Білецька В. Українські сорочки, їх типи, еволюція і орнаментація // Матеріали до етнології та антропології. Львів, 1929. Т. 21—22, ч. 1.

6. Бойко В. М. Українські народні традиції в сучасному одязі. Київ, 1970.

7. Будзан А. Художні вироби з бісеру // Нар. творчість та етнографія. 1976.

8. Дудар О. Художнє ткацтво Полісся // Народні художні промисли України. Київ, 1979.

9. Жолтовський П. М. Український живопис XVII—XVIII ст. Київ, 1978.


18.10.2010

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!