Osvita.ua Вища освіта Реферати Культура Верхній одяг українського костюма ХІХ ст. – початку ХХ ст.
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Верхній одяг українського костюма ХІХ ст. – початку ХХ ст.

Верхній одяг різних статевовікових груп не мав значних відмінностей. Верхній одяг жінок і чоловіків різного віку, молоді та підлітків відрізнявся лише довжиною, кольором, оздобленням чи прикрасами

Складність виготовлення та обробки матеріалів і самого пошиття верхнього селянського одягу в домашніх умовах вимагала колективної праці, що й було причиною розвитку народних промислів, пов'язаних з його виробництвом.

Верхній одяг, як найбільш довговічний і дорогий, старанно зберігався: його зразки і сьогодні можна зустріти навіть у найбільш промислово розвинутих районах Центральної України, хоча й у законсервованому вигляді.

Нагадаємо, що верхній одяг розподіляється на осінньо-весняний та зимовий. В особливу групу слід виділити плащове вбрання, яке вдягали в негоду чи в дорогу поверх перших двох видів.

Через кліматичні умови найбільшого поширення в українців набув осінньо-весняний вид верхнього одягу. Він визначався великою різноманітністю матеріалів, форм, конструктивно-художніх прийомів.

Найбільш архаїчний — глухий — верхній одяг наприкінці XIX — на початку XX ст. в Україні практично не зафіксований (розвитку набув розпашний його варіант). А така давня ознака, як відсутність рукавів, виявилася стійкішою і збереглася у верхньому одязі жителів Карпат. Це старовинні гуцульські плащ-накидка гугля, а також гуня з фальшивими рукавами, яка накидалася на плечі. Сюди належать також і безрукавки з отворами для продівання рук — хутряні кептарі (киптарі), що побутували у гірських районах Західної України, і видовжені керсетки з тканини (Наддніпрянщина).

Форми верхнього осінньо-весняного одягу з саморобного сукна залежали від типу крою спинки й способу поєднання її з передньою пілкою по лінії плеча.

Виходячи з цих двох визначальних моментів верхній одяг міг бути: прямий; розширений донизу вставними боковими клинами (халатоподібний) та приталений — з невідрізною або частково чи повністю відрізною спинкою. Такий одяг не розрізався по лінії плеча, тобто викроювався з перегнутого полотнища (в перекидку). Найдавніший — прямий — крій зберегли деякі види верхнього одягу аж до початку XX ст.— короткий гуцульський сардак (сердак) та гуня з довговорсового сукна, а також довга гугля без рукавів. Схожими за типом були й чуга та манта; їх використовували як обрядовий одяг і носили наопашки.

Паралельно з прямоспинним розвивався верхній одяг, розширений донизу боковими клинами. Своєю вузькою частиною клини вшивалися по боках у пройму і створювали більшу об'ємність одягу, завдяки чому його можна віднести до халатоподібного типу.

Оскільки цей тип крою з часом замінили більш розвинуті форми, на певній стадії він також виступав як архаїчний і в розглядуваний період законсервувався в одязі, що носили поверх інших видів,— плащовому. Одна з назв такого типу одягу — опанча — має, очевидно, загальнослов'янське коріння і пов'язана з терміном «япончица», згаданим у «Слові о полку Ігоревім».

Дуже поширений в Україні плащовий халатоподібний одяг шився частіше з одного або двох перегнутих по плечах довгих полотнищ домашнього сукна гіршої якості, чорного або сірого кольору. Застібок цей одяг не мав, а підперізувався поясом; до невеликого коміра або горловини пришивався прикрашений вишивкою та обшивками капюшон (відлога, затулок, кобка, каптур, бородиця). Одяг такого типу з великим виложистим коміром називався на Наддніпрянщині халатом. На лівому березі переважала назва сіряк (із сірого сукна), на правому — кобеняк; по всій Україні побутував термін керея. Подібні форми були характерні для повсякденних і святкових довгих сердаків Прикарпаття, подільських гуньок, південноукраїнських свит-польок та кирейок.

Значного розвитку у центральних районах України XIX ст. набули різні види приталеного верхнього одягу з саморобного сукна. їхні ранні форми зберігали верхню частину прямоспинною, а нижня розширювалася за допомогою клинів, що вшивалися по боках від лінії талії. Звужений у талії, невідрізний, розширений донизу двома клинами крій притаманний старовинним українським свитам до двох вусів Наддніпрянщини, свитам-латухам та сштам-куцанам Полісся, кабатам Західної України, які побутували ще на рубежі XIX—XX ст. Для цього одягу характерні об'ємність, опуклість за рахунок клинів (опуклих вусів), які іноді закладалися у кілька зборів.

Подальше розширення нижньої частини невідрізного в талії одягу привело до появи приталеної (під стан) багато-клинної свити, поширеної на значній території України. Попервах вшивали третій клин (свита до трьох вусів), а згодом цей крій удосконалився завдяки розрізанню спинки по вертикалі до пройми. Кількість клинів збільшилася, й відповідно зросло число швів. Трикутні або трапецієподібні клини замінювалися глибокими, часом подвійними зборами, що викликало зміну силуету. Шилися такі свити з білого або сірого сукна, довжиною до колін і нижче. На Полтавщині цей одяг називався свитою, юпкою, на півночі Київщини — куциною.

Ускладнення прямоспинного крою та розширення нижньої частини одягу відбувалися й завдяки частковому підрізанню спинки по лінії талії та вшиванню прямокутних клинів (рясів, заборів, брижів). У свиті з підрізними бочками (з рясами і прохідкою) звужувалася, але обов'язково зберігалася суцільнокроєна частина спинки (старша фалда, прохідка, доріжка, засібок). Кількість зборів збільшувалася за рахунок звуження верхньої частини у талії, а також уведення додаткових широких клинів у нижню частину.

Свита зі зборами розвивалася паралельно з багатоклинною і широко побутувала (переважно як чоловічий одяг) майже до початку XX ст., а потім ще тривалий час зберігалася селянами. На правобережній Наддніпрянщині її шили з темно-коричневого, на Поліссі та Поділлі — з білого або сірого саморобного сукна. У різних місцевостях її називали по-різному: свита до заборів, катанка — на півночі Наддніпрянщини, свита до рясів — у Центральній Київщині, свита до брижів — на Черкащині, козачка — на Полтавщині, куртак — на Волині, чугаівка — на Вінниччині тощо.

Кількість додатково вшитих полотнищ і відповідно рясність зборів (рясування) підкреслювали заможність власника. Одяг аналогічного крою під назвою капота був поширений у західних районах і зберігся навіть у XX ст. як обрядовий.

Рідше траплялася в Україні більш пізня форма верхнього одягу — повністю відрізна в талії з призбираною нижньою частиною. Цей тип крою лежав в основі російських кафтана та бекеші. В Україні побутував одяг із відрізною нижньою частиною (передні пілки суцільні або відрізні по талії) під аналогічними назвами і так, як і в росіян,— двобортний. У цілому ж в українському верхньому одязі на відміну від російського переважає старовинна традиція однобортності, що можна пояснити помірнішим і м'якішим кліматом.

Одяг із сукна шився переважно без коміра або зі стоячим низьким (2— 2,5 см) коміром. Однак були й винятки. Так, на півночі Київщини зафіксована свита з виложистим шалеподібним коміром, на Поділлі — з вишитим круглим коміром — відлогою.

Довжина верхнього одягу залежала від його призначення й водночас була локальною ознакою. Умовно можна виділити короткий (до середини стегон), середньої довжини (до колін) та довгий (до п'ят) одяг. Короткі варіанти побутували у гірських та передгірських районах Карпат, а також на Поліссі. На значній території України верхній одяг шили середнім та довгим, при цьому святкові свити були довші за буденні. Максимальна довжина притаманна плащовому одягові.

Оцінюючи конструктивні особливості традиційного верхнього одягу з тканини, слід зазначити, що різноманітність його варіантів досягалася відносно простими і протягом століть відпрацьованими способами поєднання основних (спинка, пілки) прямокутних шматків тканини і вшивання клинів. Як наслідок, наприкінці XIX — на початку XX ст. в Україні одночасно побутували: прямі, розширені, приталені, невідрізні в талії (багато-клинні), призбирані з частково або повністю відрізною спинкою форми верхнього одягу з саморобного сукна.

Поряд із домотканим сукном заможне населення здавна використовувало для верхнього вбрання привізні тканини, а згодом і місцевого виготовлення. Одяг, шитий із часто досить легких покупних тканин, в умовах клімату України правив за верхній протягом значної частини року. Широкого вжитку він набув, зокрема, серед мешканців сіл, розташованих неподалік від торгових центрів. У XVIII — першій половині XIX ст. для нього використовували кольорове сукно різного ґатунку, візерунчастий штоф, китайку, сірий черкасин, репс; для оздоблення — кольоровий оксамит, парчу. Одяг із фабричних тканин міг бути приталеним, з невідрізною або відрізною спинкою, а також сильно розширеним донизу — вільного халатоподібного крою. Його робили на підкладці й за потребою утеплювали тонким шаром клоччя або вати.

Різні варіанти старовинного верхнього одягу — капота, жупан, кунтуш, курта, черкеска, чумарка — виходять із ужитку в основному у другій половині XIX ст. Проте їхні конструктивно-художні особливості — виразність форми й оздоблення, використання орнаментальних тканин — набули розвитку в багатьох елементах костюма, що побутував на рубежі XIX—XX ст. Тож розглянемо докладніше названі та інші види такого вбрання.

Жупан — давній тип слов'янського верхнього одягу, який у XVII—XVIII ст. був складовою частиною святкового чоловічого та жіночого костюма заможної козацької старшини, шляхти та міщан, а пізніше набув поширення у селянському побуті. Наявність жупана була ознакою добробуту. Шили його з дорогих тканин — штофу, парчі або з тонкого фабричного сукна, частіше блакитного або зеленого кольору. Жупан був досить довгим (нижче колін, іноді до кісточок), приталеним, із призбираною спинкою й полами, що ледве сходилися, з виложистим або стоячим коміром, манжетами й кишенями, на полотняній підкладці. Поли, відлоги, манжети й кишені обшивалися кольоровою тканиною, прикрашалися тасьмою, шнурами, вишивкою гарусом; уздовж пілок у два ряди й на кишенях пришивалися ґудзики.

Поверх жупана вдягали кунтуш. Одяг із такою назвою був відомий не лише у східних слов'ян, айв угорців, поляків, а також народів Сходу, хоча відрізнявся кроєм і способом носіння. Шився кунтуш із дорогих ґатунків кольорового сукна, з великими прорізами для рук і довгими «фальшивими» рукавами (вильотами), які перекидали через плечі на спину. Як і жупан, кунтуш прикрашався срібними, золотими або шовковими шнурами.

Якщо кунтуш не ввійшов до селянського вжитку, то жупан, який із часом почали носити у парі зі свитою, видозмінившись, закріпився у першій половині XIX ст. в костюмі заможного сільського населення Наддніпрянщини, ставши прототипом пізнішого виду одягу з фабричних тканин — юпки.

Капоту найбільш заможні селяни та селянки носили як святковий одяг. Вона була довшою й об'ємнішою за жупан, на відміну від нього — з глибоким заходом, вільна в талії, з трьома і більше зборами на спинці, вузькими рукавами й великим виложистим коміром. її шили з тонкого сукна або шовкової тканини — однотонної (червоної, рожевої, блакитної) чи з розводами та фантастичними квітами.

Курта (куртина, куртка, чекмінь) — це старовинний верхній чоловічий і жіночий одяг, схожий на російський кафтан: короткий, приталений, з вузьким стоячим коміром. Шився з китайки, сірого демікотону, сукна. У другій половині XIX ст. курту найчастіше носили вдома, під час роботи.

Черкескою на Лівобережжі називали тип короткого жупана або кунтуша з сукна. Це чоловічий верхній одяг, аналогічний кабардинській черкесці з відкидними рукавами.

Чумарка (чемерка, чемерина, чама-ра) — довгий чоловічий верхній одяг з рукавами, відрізний по лінії талії, з призбираною спинкою або всією нижньою частиною, з застібкою у два ряди ґудзиків попереду, зі стоячим коміром. Шилася з тонкого чорного сукна або бавовняної тканини, прикрашалася тасьмою, китицями, петлицями.

Серед селянства Київщини побутував верхній одяг із тонкого білого сукна під назвою чемліт. Він повторював крій свити й був із виложистим коміром та манжетами, обшитими чорним оксамитом.

Старовинний верхній одяг із покупних тканин, розширений донизу, вільного халатоподібного крою — шушун, халат, бурнус — наприкінці XIX ст. молоді й немолоді заміжні селянки Центральної України вдягали на свята, до церкви; використовувався він і як обрядовий. Цей тип походить із давніх загальнослов'янських видів одягу й генетично пов'язаний із північноросійським шушуном, а також шушманом, який зберігся у XIX ст. в південних губерніях. В Україні (переважно на Лівобережжі) такий одяг набув подальшого розвитку: ускладнився крій, змінилося художнє вирішення.

Шили його з вибійчастого або однотонного ситцю, тонкої вовняної чи шовкової тканини. Об'ємність одягу досягалася за рахунок дрібних зборів, закладених по спинці у верхній її частині або вздовж лінії талії.

Звичайно він мав великий призбираний виложистий комір і манжети; у різних місцевостях був різної довжини.

На Середній Наддніпрянщині як святковий жіночий верхній одяг використовували давню баєву юпку з трьома клинами й великим виложистим коміром із тонкої червоної, синьої або зеленої байки (ворсистого сукна, раніше привізного, а з XVIII ст.— місцевого виробництва). Вся поверхня юпки прикрашалася саморобними китицями (хвостиками, ковтками, мухами) з кольорової вовни, які контрастували з матеріалом юпки. У цьому одязі помітний вплив міського костюма, а також модних течій, які трансформувалися у своєрідний народний стиль.

Наприкінці XIX ст. з розвитком місцевих мануфактур їхня продукція поступово витісняє традиційні домашні та старовинні імпортні тканини. Холості (не-утеплені) та ватяні юпки, круглі ватяні кохти (ватянки) розвивають кращі місцеві традиції крою верхнього одягу з саморобного сукна: збільшується кількість клинів, байтових або подвійних зборів (накладів), багатошовною стає спинка, яка часом відрізалася по лінії талії. Те ж саме стосується й багатства декоративних прийомів.

Сільські майстри користувалися як однотонними, так і орнаментованими (тканим або вибійчастим малюнком) фабричними тканинами, знаходили засоби їх ущільнення з метою утеплення й надання одягові форми, відповідної до традиції. Верхня, більш дорога й нарядна тканина дублювалася гармонуючою, але недорогою підкладкою, часом — ватяною прокладкою, яка прошивалася вручну, а пізніше — машинною строчкою, утворюючи складну фактуру. Локальні варіанти відрізнялися довжиною та пропорціями, обробкою деталей і оздобленням.

Таким чином, формування крою верхнього одягу з тканини йшло двома шляхами. Один — у напрямі поступового розширення нижньої частини прямої спинки клинами, які не порушували її суцільнокроєності, тобто від плащоподібних гуглі, чути через кирею, сердак і свиту з двома клинами та «перехватом» по боках — до багатоклинних свит. Другий шлях — це розширення нижньої частини виробу за рахунок підрізання по боках, а пізніше й відрізання спинки та вшивання додаткових полотнищ тканини. Ці процеси відбувалися одночасно, причому перший тип крою був притаманний чоловічому й жіночому одягові, другий — переважно чоловічому. Крім того, зазначимо, що особливістю саме українського верхнього одягу було вшивання клинів — по боках і ззаду.

Початок XX ст. приніс в українське село нові, більш уніфіковані форми верхнього вбрання — пальтового та піджакового типу. Під впливом міського костюма й насамперед одягу робітництва набувають поширення різні види повсякденних ватяних піджаків, коротких пальт із напівсукна та інших фабричних тканин. Ці вироби були прямоспинного крою, підкреслено прості й утилітарні.

Використана література

1. Воропай О. Звичаї нашого народу: Етнографічний нарис. Київ, 1991.

2. Матейко К. І., Сидорович С. Й. Використання в сучасному одязі елементів традиційного вбрання // Нар. творчість та етнографія. 1963.

3. Нариси історії українського декоративно-прикладного мистецтва. Львів, 1969.

4. Білецька В. Українські сорочки, їх типи, еволюція і орнаментація // Матеріали до етнології та антропології. Львів, 1929. Т. 21—22, ч. 1.

5. Бойко В. М. Українські народні традиції в сучасному одязі. Київ, 1970.

6. Будзан А. Художні вироби з бісеру // Нар. творчість та етнографія. 1976.

7. Дудар О. Художнє ткацтво Полісся // Народні художні промисли України. Київ, 1979.

8. Жолтовський П. М. Український живопис XVII—XVIII ст. Київ, 1978.

9. Кара-Васильева Т. В. Українська вишивка: Альбом. Київ, 1993.

10. Стельмащук Г. Г. Традиційні головні убори українців. Київ, 1993.


18.10.2010

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!