Osvita.ua Вища освіта Реферати Культура Використання зйомних прикрас в українському традиційному одязі
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Використання зйомних прикрас в українському традиційному одязі

Яскравим та художньо виразним доповненням до українського народного одягу виступали зйомні прикраси. Це здавна відомі діадеми, підвіски, браслети, сережки тощо — привізні та місцевого виробництва. їх охоче використовували як жінки, так і чоловіки

Зйомні прикраси протягом віків виконували захисну функцію — амулетів, талісманів, оберегів. Ця традиція виявилася настільки стійкою, що навіть у XIX ст. в ювелірних виробах поруч з естетичними втілювались і релігійні уявлення, а такі прикраси, як хрест, панагія, образок, узагалі були символами християнської віри.

Разом із тим благородні матеріали дорівнювалися до засобів грошового обігу, і прикраси з них виступали показниками майнового статусу. Бажання надати прикрасам більшу матеріальну вартість часом порушувало їхню художню цілісність; створення дешевих копій дорогих прикрас також губило їхні естетичні якості.

Та все ж основне призначення традиційних ювелірних виробів зводиться головним чином до прикрашання костюма. Звідси й їхня високоемоційна художня виразність, багатство форм і технічних прийомів, які відшліфовувалися народними майстрами протягом століть.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. серед українського селянства побутували вушні прикраси (сережки, каблучки) та велика група шийних та нагрудних виробів. Останні, що складалися з багатьох компонентів, гармонійно пов'язаних між собою, були обов'язковими в оформленні всього комплексу вбрання, надавали йому локальну специфіку, композиційну рівновагу та довершеність. Зйомні прикраси були продукцією місцевих ремісників або завозилися з інших країн, продавалися на сільських ярмарках та у спеціальних торгових рядах у великих містах. Селянські «коштовності» — коралі, бурштин, дукач, сережки. тощо — збирали протягом поколінь, передавали від покоління до покоління як сімейні реліквії.

Сережки-ковтки — один із найдавніших видів жіночих вушних прикрас, який широко побутує й дотепер. Майже з дворічного віку українським дівчаткам проколювали вуха. Діти носили мідні, а дівчата й молодиці — срібні, позолочені, зрідка золоті сережки, форми яких були дуже різноманітні.

Найбільше поширення мали невеликі дуті каблучки або площинні у формі напівмісяця калачики з нескладною різьбленою орнаментацією. На Полтавщині вдягали так звані тіявочки (у вигляді кільця), уточки (кільце з зображенням качки), метелики, ягідки (з тонкого обідка з великим червоним камінцем — вічком), маківки — у вигляді квітки з блакитним або червоним камінцем посередині.

До сережок часом кріпили привіски — бовти, теліпони. На Харківщині сережки виробляли у вигляді розширеного спереду кільця з прикріпленою до нього пластинкою з трьома вузькими й довгими підвісками, що імітували намистини. На Чернігівщині осередками виготовлення металевих ювелірних виробів були Ніжин, Батурин, Глухів, Березна. Навіть у 20-х роках нашого століття тут виробляли рифи (пугвиці), якими перенизували коралі, а також персні й сережки. Останні мали такі назви: бовтуни, жолудки, реп'яшечки з незабудкою, змійки, книшики тощо. На Гуцульщині широко побутували сережки грушоподібної форми.

На давнє походження сережок вказує значна кількість повір'їв, пов'язаних з ними: сережки могли знімати головний біль; загубити ж їх вважалося нещастям. За традицією, на піст або під час трауру вдягали найпростіші сережки у вигляді кільця, а в першу шлюбну ніч молода обов'язково мусила зняти сережки.

Як уже зазначалося, особливим художнім явищем були шийні та нагрудні прикраси, які мали локальні риси щодо властивостей матеріалів, техніки виготовлення окремих елементів, характеру їх поєднання.

Так, у Центральній Україні носили багато разків різнокольорового або червоного намиста, монети-дукачі, ланцюжки з хрестиком або так званими бовтунцями чи дармовисами. На Лівобережжі шию та груди прикрашали одним великим дукачем із багато оздобленим металевим бантом. На Правобережжі частіше носили три-п'ять невеликих з'єднаних між собою монет. На Гуцульщині збереглися такі давні металеві прикраси, як згарди у вигляді нанизаних мідних хрестиків. Крім того, гуцули широко використовували намисто з рівнобарвного венеціанського скла, а також прикраси, плетені з бісеру (силянки, гердани).

Найдавнішою складовою жіночих нагрудних прикрас, поширеною по всій Україні, було намисто. Воно різнилося як матеріалом, кольором, формою, так і способами носіння. Найбільше цінувалося намисто з дорогих природних матеріалів — коралів, бурштину, перлів, гранатів, скла, смальти. У деяких районах Західної України зберігалась архаїчна традиція прикрашатися намистом із плодів — клокічкою.

Коралеве намисто мало в Україні найширше розповсюдження, хоча й було малодоступне для біднішого населення. Ставлення до нього відбилося в таких назвах: добре намисто, справжнє намисто, щирі коралі, мудре намисто. Коралі були різними за якістю, розміром, обробкою, кольоровими відтінками. Більш дешеві коралі — це нарізані у формі трубочок маленькі циліндрики — так зване колюче намисто.

Дорогі червоні коралі оброблялись у вигляді овалів чи барилець; високо цінувалися разки з великими намистинами у центрі. На Правобережжі такі намистини стягували срібною обручкою, на Лівобережжі між коралями нанизували срібні бусини (рифи, пугвиці). Кількість разків коралевого намиста (до 25) та характер обробки свідчили про добробут жінки. Крім того, кількість разків була пов'язана і з певними особливостями вбрання. Так, на території, де була поширена вишивка на комірі та грудях сорочки (Київщина), кількість разків менша, ніж там, де вишивки не було (Лівобережжя). На Полтавщині навіть верхній одяг робили з глибокою горловиною, щоб було видно прикраси.

Кінці кількох разків коралевого намиста зв'язували докупи. Часом до них кріпили плетені з різнокольорової вовни саморобні Шнури, які закінчувалися великими китицями (Правобережжя), або прив'язували одну — три кольорові стрічки (Лівобережжя), котрі зав'язувалися на шиї та звисали по спині.

Коралевому намисту народ приписував особливі лікувальні властивості. У траур та піст замість червоного намиста одягали скляне — молочне або прозоре. Під час весілля — від вінця до обряду вдягання очіпка — на молодій не було ніякого намиста. Після 30 років жінки частіше відмовлялися від носіння намиста, в деяких випадках носили й до 40 років (Як якій добре жити, то й довше носить намисто).

Жінки похилого віку якщо й носили намисто, то у незначній кількості й темне. Дівчата ж полюбляли яскраві кольори, серед яких перевагу віддавали червоному. У будень, особливо під час польових робіт, дівчата вдягали небагато намиста, боючись його розірвати; на свята, ідучи до церкви або «на музики», всі груди завішували різнокольоровим намистом. Добре коралеве намисто було в заможніших; бідні купляли намисто з різнокольорового скла.

Крім коралів, на Наддніпрянщині було поширене намисто з «щирого» бурштину, який добували в околицях Києва й шліфували у вигляді пласких намистин. За стародавніми повір'ями, бурштин приносив здоров'я та щастя. На Чернігівському Поліссі частіше носили одну довгу й масивну низку бурштину, іноді у поєднанні з коралевим намистом.

У XIX ст. серед заможніших верств населення побутувало привізне намисто з гранатів та кольорової смальти. Залежно від кольору воно мало різні назви: кровавниці, блискавки, перли. Дорого цінувалося й відоме нам гуцульське намисто з різнокольорового скла, яке спеціально завозилося з Венеції.

Із середини XIX ст. серед сільського населення поширилося різнокольорове скляне (не дуте) або камінне намисто фабричного вироблення. Воно було білого, блакитного, зеленого, жовтого, червоного, вишневого, чорного кольорів. У різних місцевостях спостерігалися різні кольорові поєднання; іноді на одну нитку нанизували різнокольорові намистини. Наприкінці XIX — на початку XX ст. у центральних областях з'являються різнокольорові скляні, іноді типу ялинкових, буси, які органічно доповнювали декоративні особливості вбрання цього періоду.

Намисто з доброго натурального каміння хоча й вийшло на початку XX ст. з ужитку, проте ревно зберігалося селянами впродовж десятиліть, завдяки чому різні його види були придбані багатьма музеями. У 60—70-ті роки стародавнє селянське намисто, особливо коралеве, було високо оцінене за своїми художніми якостями міським населенням і широко використовувалось як прикраса сучасного одягу.

Крім поширеного по всій території України намиста з натуральних і штучних матеріалів, на Прикарпатті, Закарпатті, Буковині та Поділлі побутували шийні прикраси з бісеру. Різнокольоровий бісер нанизували на шовкову або волосяну нитку, плели або ткали, утворюючи мальовничий геометричний, іноді рослинний орнамент. Бісерні прикраси могли бути у вигляді смуги або опліччя і мали локальні особливості форми, способу плетіння, малюнка, колориту.

Від техніки нанизування (силяння) бісеру походять і назви цих виробів — силянки, сильованки, силенки, а від переплетення ниток між собою — плетенки, плетінки. Ткані нашийні бісерні прикраси у вигляді досить вузької смуги називалися гердани, герданики, герданки, гарди, крайки, ланцки, драбинки, рядки, пупчики. Бойківські нагрудні прикраси з бісеру — міци, шлейки — мали форму двох смуг, з'єднаних спереду. Візерунчасті шийні прикраси, ткані з бісеру, побутували, крім північно-західних областей, також на Правобережжі Дніпра під назвою лучка.

Виробництво прикрас із бісеру триває й по сьогодні в Західній Україні, становлячи цілу галузь художнього промислу, продукція якого має великий попит.

До традиційних шийних та нагрудних прикрас належать і ювелірні вироби з металу, походження яких дуже давнє. Особливе місце серед них посідають монети (дукати, дукачі). У XIX — на початку XX ст. в Україні побутували різні способи використання монет як прикрас: три — п'ять — сім і більше монет скріплювалися між собою у вигляді намиста; монети прикріплялись до коралевого намиста тощо. Особлива виразність та художня довершеність притаманні такій своєрідній прикрасі, як дукач (личман), що складався з великої монети — дуката — і прикріпленого до неї металевого, прикрашеного камінням так званого банта. Дукач займав центральне композиційне місце в усьому комплексі нагрудних прикрас.

У XIX — XX ст. дукачами називали дуже різні за матеріальною та художньою цінністю жіночі прикраси — від грубого, але старанно виготовленого ювелірного виробу до копійчаної фабричної штампованої бляшки. Відповідно до цього в одних місцевостях України дукачі використовували як святкову прикрасу, а в інших носили щодня не лише дорослі, а й діти. Дукачі цікаві як пам'ятки народного мистецтва, що донесли до нас десятки найрізноманітніших і часом зовсім не властивих селянському побутові композицій та сюжетів. Для дукачів використовували австрійські дукати, а пізніше російські рублі та їхні підробки з будь-якими зображеннями. Особливий інтерес становлять дукачі місцевого виготовлення.

Найскладнішою формою дукача є позолочена карбована або лита кругла медалеподібна підвіска діаметром 45— 55 мм, оправлена плетеним дротяним шнурком або крученою пружиною і прикріплена вушком чи двома-трьома короткими ланцюжками до декоративного, часом позолоченого банта.

В етнографічній літературі XIX ст. описаний звичай носіння намиста з золотих і срібних монет. Зокрема, він відомий в Західній Україні. Дукачі ж у власному розумінні цього поняття більш характерні для Лівобережжя: Чернігівщини, Полтавщини та Слобожанщини. При цьому традиції носити намисто з дукатів та один медалеподібний дукач не виключали одна одну: комплекс прикрас включав намисто з монет, яке облягало шию, а нижче, на грудях, на червоній стрічці красувався центральний медальйон — дукач. Коралеве намисто чергувалося з рідко розкиданими металевими бусинами, котрі разом із ланцюжком і хрестиком композиційно зрівноважували великі металеві дукачі. В західних областях дукачі часом замінювали металевими чи фініфтяними іконками або хрестиками.

Культові елементи — один або декілька хрестиків — також входили до комплексу українських шийних та нагрудних прикрас. Найчастіше хрестики були срібні, інколи прикрашалися емаллю, у заможнішого населення водилися й золоті хрестики. На Лівобережжі досить великий металевий хрест носили на довгому ланцюжку або на вузенькій стрічці. На Полтавщині, крім того, траплялися хрести дерев'яні та скляні (білі й кольорові). На Черкащині нанизували по декілька маленьких хрестиків, які носили довкола шиї. Але найбільш архаїчними з усіх шийних прикрас культового призначення були гуцульські згарди.

Вони мали вигляд нанизаних на ремінець, шнурок чи дротик в один, два чи три ряди мідних литих хрестиків, між якими чіпляли мідні трубочки або спіральки, згорнуті чи скручені з латуні або міді.

Комплекс зйомних прикрас на початку XX ст. поступово спрощується. Дорогі натуральні матеріали замінюються підробними, а кустарні, часом дуже майстерно вироблені прикраси витісняються дешевими фабричними. Проте народні майстри намагалися знаходити прийоми гармонійного поєднання покупних елементів одягу та прикрас.

Так, яскраві різнокольорові дуті скляні фабричні буси набувають композиційної єдності з загальним декоративним оформленням костюма цього періоду (поліхромною вишивкою сорочок і керсеток, квітчастими фабричними ситцями тощо). Щодо стародавніх прикрас, то вони зберігалися у старих людей на особливо урочисті випадки. І досьогодні вони залишаються оригінальними мистецькими творами, які постали внаслідок тривалого і складного розвитку української художньої металопластики.

Використана література

1. Матейко К. І. Головні убори українських селян до початку XX ст. // Там же. 1973. № 3.

2. Воропай О. Звичаї нашого народу: Етнографічний нарис. Київ, 1991.

3. Матейко К. І., Сидорович С. Й. Використання в сучасному одязі елементів традиційного вбрання // Нар. творчість та етнографія. 1963.

4. Нариси історії українського декоративно-прикладного мистецтва. Львів, 1969.

5. Білецька В. Українські сорочки, їх типи, еволюція і орнаментація // Матеріали до етнології та антропології. Львів, 1929. Т. 21—22, ч. 1.

6. Бойко В. М. Українські народні традиції в сучасному одязі. Київ, 1970.

7. Будзан А. Художні вироби з бісеру // Нар. творчість та етнографія. 1976.

8. Дудар О. Художнє ткацтво Полісся // Народні художні промисли України. Київ, 1979.

9. Жолтовський П. М. Український живопис XVII—XVIII ст. Київ, 1978.

10. Кара-Васильева Т. В. Українська вишивка: Альбом. Київ, 1993.

11. Стельмащук Г. Г. Традиційні головні убори українців. Київ, 1993.


18.10.2010

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!