Osvita.ua Середня освіта Інклюзивна освіта До питання інклюзивної освіти в Україні
До питання інклюзивної освіти в Україні

Де в Україні навчаються діти із синдромом Дауна, діти із ДЦП, із вадами слуху та зору? Зазвичай їх не зустріти в загальноосвітній школі...

До питання інклюзивної освіти в Україні

Перші спроби включити дітей з особливостями розвитку в загальноосвітній процес наразі мають стільки перешкод, що ставлять під сумнів українську інклюзію як таку. Для існування толерантного, а краще сказати, морального суспільства, інклюзія вкрай необхідна – це вже доведений факт. Це як вилиця з двостороннім рухом. Діти з особливими потребами вимагають рівних можливостей і адекватної цьому соціалізації, що й надає їм інклюзія. А діти здорові призвичаюються сприймати фізичні вади цілком нормально, відчувати іншого як рівного, допомагати, стають чуйними та людянішими. Це і є природне, реальне виховання моральності, без патетики та декларацій. Що може бути найважливішим?

В аналітичному звіті за результатами дослідження «Інклюзивна освіта в Україні: здобутки, проблеми та перспективи» ви знайдете інформацію, про що сьогодні треба не просто говорити, а навіть кричати.

По-перше. Фінансування освіти для дітей з особливими потребами в умовах загальноосвітньої школи потребує детальної розробки, аналізу, виваженості й обговорення та, мабуть, власне з цього, з цих змін у фінансуванні, варто було б починати й весь проект під назвою «інклюзія»: описати стандарти та, відповідно, підрахувати, скільки все це може коштувати.

Наразі окремого фінансування на інклюзію немає, воно не закладено в бюджет і щоби гроші пішли за дитиною, треба змінювати всю систему фінансування. До слова, у спеціальній школі для дітей з ортопедичними порушеннями досі немає пандусів, приклад ‑ Київська спецшкола № 15. І ми сподіваємось, що наша держава зможе забезпечити хоча би чверть шкіл цими пандусами. Та кого ж ми обдурюємо? Більше того, у держави досі немає чіткої стратегії розвитку інклюзії. Що є – так це план дій, але дуже абстрактний і відірваний від життя. Так, вказівки типу «виконати», «зробити», які стосуються переважно керівництва загальноосвітніх шкіл не мають конкретики, не прописані ані організаційно, ані фінансово.

По-друге. У нас відсутня класифікація психо-фізичних порушень, з якими діти можуть приходити у школу. Перш за все, мова йде про важкі психічні порушення. Цю класифікацію потрібно розробити хоча би для першого етапу впровадження інклюзії. Адже коли в інклюзивну школу підуть діти з психічними порушеннями й розумовою відсталістю, це створить неймовірну проблему й, власне, уже створює, про що ми дізнались, розмовляючи з учителями, яким уже довелося працювати з такими дітьми. У перспективі без вироблення відповідної класифікації ця проблема ризикує стати масовою.

Варто зазначити й те, що за радянських часів навчання діток із такими вадами обов’язково продовжувалось у спецшколах із певною професіоналізацією та подальшим працевлаштуванням. Спецшколи співпрацювали зі столярними та взуттєвими майстернями, різноманітними фабриками, виробничими цехами тощо. Таким чином, така людина природно знаходила своє місце в суспільстві, не була відірвана від життя, професійно реалізовувалась, отримувала платню в решті-решт.

Інклюзія розриває цей ланцюжок і дітям, які не отримали певних професійних навичок, змалку треба буде прикладати значно більше зусиль щоб якось влаштуватись у соціумі, знайти роботу. Якщо ця проблема не буде вирішена, вона в перспективі ризикує розвинутись до масштабів соціальної проблеми. Суспільству необхідно вже зараз це усвідомити та потурбуватися про те, як цьому зарадити.

По-третє. Дуже часто батьки дітей із порушеннями мають певну специфіку: вони подекуди хронічно не хочуть визнавати хворобу своєї дитини, а з цього випливає:

а) негативне й упереджене ставлення до психолого-медико-педагогічної комісії (ПМПК), спеціалісти якої радять відправляти дитину у спеціальний навчальний заклад. До речі, на Заході є тести, які доводять рівень здатності дитини навчатись у звичайних школах, чого немає в нас.

б) негативне й упереджене ставлення до спеціальних шкіл, що не виправдано. Там діти отримують знання краще й ці школи вже давно не інтернати, хоча за ними зберігається такий стереотип.

в) іноді деяким із таких батьків властиве бажання бачити тільки позитивне у своїх дітях, звідки й підкріплюється тема унікальності такої дитини. Наприклад, аутисти – діти індиго з незвичайними здібностями, вундеркінди; діти із синдромом Дауна – сонячні діти, діти-янголи тощо. Така подібна містифікація понять нічого позитивного не несе ані в соціальному сенсі, ані в науковому. Більше того, заважає таким дітям отримати адекватну кваліфіковану допомогу. Звичайно потрібно бачити все позитивне в таких дітях, але також і реально знати їх недоліки.

По-четверте. Наші масові школи не готові абсолютно: ані технічно, ані методично, ані психологічно, ані на кадровому рівні. Так, на інклюзивний клас має бути один асистент учителя, а у класі обмежена кількість дітей до 10–15. Багато вчителів проти інклюзивного навчання, адже вони розуміють, на чиї плечі це ляже. Невже держава, яка затримує, або хронічно не виплачує зарплатню, буде фінансувати й жорстко контролювати систему надбавок за інклюзію?

За бажання держави дотриматись давно підписаної конвенції, на жаль, розраховуються тільки наші педагоги у вигляді збільшення навантаження. Згадувана нами зразкова інклюзивна школа № 168 м. Києва переважно фінансується за рахунок районного бюджету. Та чи всі районні й обласні бюджети готові до такого навантаження, адже діти з особливостями розвитку вже з вересня 2012 року мають право йти в загальноосвітні школи, і вони підуть… Та умов для їхнього навчання та виховання не створено.

П'яте. Методичних матеріалів для різних нозологій, як за окремими предметами, так і взагалі, по факту немає. Принаймні їх немає в широкому вжитку. А ті що є – це методичні матеріали для спеціальних шкіл. Наразі Інститутом спеціальної освіти НАПН України звичайно розробляються необхідні підручники та методичні посібники шляхом адаптування тих напрацювань, що були створені для спеціальних шкіл з активним залученням західного досвіду. І знову постає проблема, адже це різні форми освіти, а досвід часто-густо залучається неадекватно, бо в нас різні економічні умови й менталітет. А наскільки швидко вони досягнуть читацької аудиторії, тобто вчителів – питання складне. Адже це знову потребує досить потужного фінансування.

Тож сьогоднішнє завдання учених Інституту спеціальної освіти НАПН України, а також лабораторій інклюзивної освіти при педагогічних інститутах ім. Драгоманова та Грінченка – принаймні заспокоїти вчителів і дати їм позитивну установку, що діти з особливими потребами – це нічого складного, нічого жахливого. Навчити ж, як працювати із цими дітьми та ще в умовах загальноосвітньої школи, вони поки що не у змозі, бо самі й досі остаточно не знають як. І не тільки тому, що немає відповідного масового досвіду, а й тому, що дуже багато питань залишаються відкритими та далеко не все може вирішити ентузіазм самих вчителів.

Шосте. Суспільство про інклюзію фактично не знає, але заочно сприймає позитивно (набагато більше – у західних регіонах). Але ставлення до таких дітей у нашій культурі теж має свою специфіку. Ми їх жаліємо, захищаємо, що є правильно, але це не є рівність умов у західному розумінні.

Сьоме. Є жорсткий негативізм у суспільстві до спеціальних шкіл за стереотипом радянської системи, бо це школи-інтернати. Та сьогодні це вже давно не інтернатні установи, а ось умови там дійсно для таких дітей набагато кращі. Цікаву тенденцію відзначають і директори цих шкіл: останні два роки, більшість із тих, хто пішов до загальноосвітньої школи, повертаються назад. Причина – відсутність умов, дитиною ніхто не займається.

Восьме. Громадські організації, навіть профільні, які пов’язані з освітою, дитинством, на диво далеко не всі знали про інклюзію. Ті ж, що були обізнані, працювали переважно при наявності грантів. Можна тільки уявити, скільки коштів пішли у приватні кишені! Діяльність, яку вони впроваджували, була переважно освітньо-науковою ‑ побалакали та розійшлись або просвітницькою. В окремих випадках мова йшла про створення окремого медико-психологічного реабілітаційного центру, якій існував до тих пір, доки був грант. Та є частка організацій – справжніх ентузіастів, зокрема, це батьківські організації (Біла Церква, Львів). Цікаво, що гранти їм дають не так часто, державна підтримка взагалі слабка, а, відтак, гроші знов ідуть повз «каси», осідаючи у приватних кишенях.

Можна ще довго перераховувати проблеми української інклюзії, але хотілося б їх не тільки озвучувати, а й вирішувати. Відносно цього хотілося привести останній, найсвіжіший факт. Так, на «круглому столі», організованому фондом «Відродження», який був присвячений оприлюдненню результатів дослідження впровадження інклюзії в Україні, і якій відбувся нещодавно ‑ 19 квітня 2012 року, були присутні і практики, і теоретики. Були вчені, дослідники, представники громадських організацій, зарубіжні колеги, батьки інклюзивних дітей, директори пілотних інклюзивних шкіл, члени ПМПК, але, нажаль, не було тих, хто має бути найперше, той, власне від кого залежить ‑ чи будуть реальні зрушення та конкретні дії, чи все так і залишиться на рівні балачок ‑ співробітників відповідних міністерств, представників держави.

Кажуть, що надія помирає останньою. Отож, будемо сподіватись, що для нашої держави інклюзія не перетвориться на чергову «модну фішку», якою лише будуть затикати всі дірки, відмивати шалені гроші та хизуватись перед Заходом, а, при цьому, реальність ситуації буде ще довго бажати кращого…

Автор: К. Настояща, заступник голови ГО "Демократичні ініціативи молоді"

Освіта.ua
17.05.2012

Коментарі
Аватар
Залишилось 2000 символів. «Правила» коментування
Ім’я: Заповніть, або авторизуйтесь
Код:
Код
Тата
Инклюзивное обучение нужно начинать ещё в детском садике. Чтобы ребёнок-инвалид мог социально адаптироваться. Многие из группы детского сада поступят в одну школу с этим ребёнком, возможно в один класс. Это упростит период социальной адаптации в школе. Намного сложнее привести ребёнка-инвалида сразу в школу. Дома он самый лучший и любимый, а в школе... Плохо, что многие изменения в образовании пишутся людми далёкими от проблемы. Иногда кажется, что эти люди никогда не работали с детьми. Спросите хотя бы матерей в реабилитационных центрах.
Денис
Пусть наш всеуважаемый министр образования сядет и напишет это ЗНО! Я набрал по Истории хороший бал по англ. хороший бал, а по Укр языку 133!!!! То есть я совсем типо не знаю украинского???? Я бы с удовольствием посмотрел как тот Бородачь будет писать Тесты по ЗНО за 2012!
Родитель
В нашем русскоговорящем регионе специальная школа для детей с нарушениями развития ведет преподавание на украинском языке. То есть умственно отсталого ребенка пытаются обучать практически на иностранном языке. Естественно, он полгода не может понять, что такое "доданок". О каком развитии может идти речь? Родители, которые все еще надеются хоть на како-то развитие своего чада, не могут достучаться до чиновников. Никому нет дела. Никто ничего менять не собирается. Вся забота об этих несчастных детях - только на бумаге и на словах.
Маша
Работала в интернате для слепых. Эта налаженная система адаптпции, реабилитации и социализации ребенка, которую в обычной школе не достичь никогда! Добавьте регулярные занятия музыкой, вязанием(!), танцами(!), вокалом, отдельный штат воспитателей и учителей, классы от 7-12 учеников, то накакая СШ не в состоянии дать все это больному ребенку, как бы не "нагнули" учителя. Кому-то все это надо разрушить, сыкономив на учителях и детях.
LVV
Підсумовуючи написане: 1-...окремого фінансування на інклюзію немає... 2-...відсутня класифікація психо-фізичних порушень.. 3-...батьки дітей із порушеннями мають певну специфіку... 4-...школи не готові абсолютно... 5-...методичних матеріалів... немає... 6-... ставлення до таких дітей у нашій культурі ... має свою специфіку... 7-... є жорсткий негативізм у суспільстві до спеціальних шкіл... 8-... громадські організації, навіть профільні... не всі знали про інклюзію. Висновок: 1-...окремого фінансування на інклюзію немає... 2-...відсутня класифікація психо-фізичних порушень.. 3-...батьки дітей із порушеннями мають певну специфіку... 4-...школи не готові абсолютно... 5-...методичних матеріалів... по факту немає... 6-... ставлення до таких дітей у нашій культурі ... має свою специфіку... 7-... є жорсткий негативізм у суспільстві до спеціальних шкіл... 8-... громадські організації, навіть профільні... не всі знали про інклюзію. Висновок: Тож сьогоднішнє завдання учених ... заспокоїти вчителів і дати їм позитивну устан...
ninana
Для LVV: А що робити вихователю в дитсадку? У мене в групі 4 дітей з особливими потребами (нейрофіброматоз, гідроцефалія, загальний недорозвиток мовлення, дитина після енцефаліту) ... А ще крім них є багато дітей. А на місцевому рівні хочуть проігнорувати "Закон про дошкільну освіту" і збільшити наповнюванність груп мало не вдвічі. Допомоги нема (якщо не рахувати психолога, яка приходить на 15 хвилин), про якусь доплату на інклюзію взагалі мовчу (ми тарифіковані на 0,875 ставки)... То беру серцеві ліки, то заспокійливі, то плачу... SOS!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!
Коментувати
Марина
скорее всего здесь не забота о детях, а желание как всегда сэкономить на детях и на школах. почему не поддерживать спецшколы? проще всего заставить учителя - он выполнит, потому что кто платит, тот и командует. а если не нравится, то на твоё место уже стоят в очереди.
dana
Для Марина: Черги якраз на вчительську посаду до школи не спостерігається, чомусь....
Александр
Для dana: Очередь есть из молодых специалистов, которые рассматривают школу как временную работу. За последние 5 лет в нашей школе сменилось 15 молодых учителей (время работы 1 -2 года). Молодежь не хочет работать за 1500 и 200 классного руководства. И я их понимаю.
Коментувати
DGN
Стикаючись з такими дітьми, я для себе вирішив: лише індивідуальна робота в позаурочний час. Під час уроку - увага класу, діти з порушенням не можуть встигати; хоча при певній додатковій роботі можливі успіхи на середньому рівні. Згадую 2-3 випадки, коли за щастя мав їх відсутність на уроці - вони просто заважали, вимагаючи уваги моєї та однокласників досить неординарними вчинками.
Тетяна
Якщо в класі навчається дитина -інвалід)ДЦП) , чи повинні вчителю доплачувати чи якось компенсувати особливості роботи та додаткові фізичні навантаження?
Александр
Прежде чем внедрять инклюзивное образование необходимо изменить систему образования в Украине + культуру населения (детей и родителей) нашей страны. И вообще на данный момент все это нереально. Детям с нарушениями необходимо уделять больше времени, что на уроке в обычной школе (гед в классе сидит 30-33 ученика) практически невозможно. Отставания в интеллектуальном развитии только усилится. А если учитель начнет равнятся на детей с нарушениями то у него не останется времени на работу с классом. Я думаю прежде чем принимать решения по инклюзивному образованию необходимо обратиться к специалистам в этой области. Хотя бы представьте такую ситуацию на уроке. Ребенок встает и начинает ходить по классу. Как Вы думаете отреагируют дети класса. Или что должен делать учитель если такой ребенок встанет и выйдет из класса. Учитель должен бросить класс и пойти за ним? В вопросах инклюзивного образования очень много вопросов ответов на которые к сожалению государство Украина дать не может. А хвататься за нововведения и писать на этом научные р...

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!