• Друкувати
• Запитати
• Надіслати другу
• Поділитись
  • Facebook
  • Twitter
• Підписатись на новини

За останню чверть віку у нашій країні утворилася безодня між розвитком теоретичних підвалин методології емпіричного соціологічного дослідження (як у галузі організації і проведення збору первинної соціологічної інформації, так і в галузі аналізу одержаного матеріалу) і практикою емпіричних досліджень.

Причина розриву між “високою теорією” і “жалюгідною практикою” полягала переважно в тому, що база нагромадження конкретних методичних прийомів, які, з одного боку повинні відповідати необхідним вимогам, а з іншого – відповідати реальним можливостям їх виконання, була надто обмеженою. Емпіричні соціологічні дослідження, які провадились у нашій країні з середини 60-х років до кінця 80-х окремими академічними колективами або соціологічними лабораторіями великих підприємств, були неспроможні нагромадити достатній практичний досвід через низку причин.

По-перше, соціологічні дослідження були, як правило, ініціативними, тобто “соціальним замовником” виступав сам автор, відповідно, і результати з погляду їх значимості і якості “гідним чином” оцінювалися переважно авторами.

По-друге, через обмежені фінансові-організаційні можливості та незацікавленість реального замовника, дослідження були надто тривалими – одне дослідження планувалося авторським колективом на три – п’ять років, що , природно, обмежувало можливість апробації усіх теоритично розроблених вимог організаційних і методичних прийомів. А скільки збиралася інформація силами самих співробітників або мобілізованої “громадськості’, то й досвід організації праці власне інтерв’юерів, був нереальним.

І насамкінець, дослідження проводились загалом на локальних об’єктах – одне чи кілька підприємств, школи, вузи.

З початку, 90-х років ситуація кардинально змінилася. Інтерес до громадської думки з боку різноманітних соціальних і політичних структур стимулював значне зростання широкомасштабних регіональних і загальнонаціональних соціологічних опитувань населення. Для одержання актуальної оперативної інформації про стан громадської думки соціологи у своїй повсякденній практиці змушені були використовувати різноманітні методичні прийоми, щоб інтенсифікувати праці і скоротити терміни проведення опитувань. Тепер у межах емпіричної соціології нагромаджений достатньо широкий арсенал методів збору первинної інформації, багато з яких удосконалюється і модернізується.

Педагогічна соціологія використовує методи теоретичного дослідження, спільні для всіх наук: аналіз, синтез, порівняння, уніфікація узагальнення тощо. Дедалі ширшого застосування набувають методи моделювання, експертних оцінок. Як міждисциплінарна наука, соціальна педагогіка широко використовує методи емпіричні, що застосовуються як у педагогіці так і в соціології. Але якщо в педагогіці анкетування, інтерв’ювання, контент-аналіз є додатковим, то в соціальній педагогіці вони - основні. Оскільки ж дослідження в цій галузі здебільшого соціально-педагогічні, то методи експерименту психолого-педагогічного спостереження дають змогу глибше пізнавати спостережувані явища.

Проведення соціолого-педагогічного дослідження підкоряється певній стратегії, яка втілюється в програмі. Стратегія дослідження визначає підхід як до теоретичного вивчення, а також шляхів узагальнення отриманих даних. Такий цілісний підхід до дослідницького проекту потребує комплексного розгляду основних моментів дослідження. Ключовими питаннями такого розгляду мають стати вирішення методичних питань збору емпіричного матеріалу, логіка інтерпретації отриманих даних.

Соціолого-педагогічні дослідження спрямовані на пошуки нових, більш прогресивних і ефективних в умовах трансформації суспільства рішень завдань навчання і виховання особистості. Тому формулюючи поняття “проблема”, слід зазначити, що його сутність полягає у розриві між фактичним і бажаним в об’єктивно існуючій суперечності.

Щоб провести соціально-педагогічне дослідження потрібно знати методи збору первинної інформації, їх переваги і недоліки та обов’язково технологію проведення дослідження. Трапляються випадки коли проводять дослідження некомпетентні люди, при цьому допускаються численні порушення процедури дослідження. Тому метою нашого дослідження є вивчення, узагальнення методів соціально-педагогічної діяльності. Ми вбачаємо своє завдання в тому, щоб звернути увагу на основні розроблені соціологічною наукою вимоги і правила, які дають змогу врахувати можливості помилки соціологічного дослідження при інтерпретації матеріалу.

Поняття “метод” використовувалося в стародавньому світі як синонім “учіння”. Метод являє собою систему пізнавальних та перетворюючих засобів, прийомів, принципів та підходів, які може застосувати конкретна наука для пізнання свого предмета.

У педагогіці, психології виступає також засобом реалізації психологічного пізнання предмета наука в конкретних умовах, з використанням конкретних прийомів дослідження та відносно конкретних характеристик досліджуваного предмета. Таким чином, метод у психології слід розглядати на двох рівнях:

• як науковий метод у педагогіці у системному визначенні його змісту;
• як конкретний засіб соціально-педагогічного дослідження, зміст якого визначається предметом конкретного дослідження та ситуацією реалізації даного дослідження.

Розрізняють універсальні та спеціальні методи соціально-педагогічного дослідження. Універсальними називають методи дослідження, які використовуються не тільки в соціальній-педагогіці, а й в інших галузях наукового знання: як у споріднених за змістом так і ні. До універсальних методів належать спостереження, експеримент, бесіда, анкетування. Спеціальні методи – це методи, які використовуються тільки в соціальному дослідженні або в близьких за змістом наукових пізнавальних актах.

Так, тестування використовується і в психології, і в педагогіці, а соціометрія – також і в соціології. Функціонально диференціація методів дослідження відбувається за ознакою змісту пізнавальних та перетворюючих дій, які реалізуються дослідником під час професійної взаємодії з предметом дослідження. Структурно ця диференціація відповідає етапам дослідження, на кожному з яких відбувається своєрідне функціональне поєднання типів пізнавальних та перетворюючих дій дослідника. Виділяють таким чином:

• методи теоретичного дослідження предмета;
• методи емпіричного дослідження предмета;
• методи аналізу, тлумачення та інтерпретації теоретичних та емпіричних даних дослідження.

Досить часто в реальному психологічному дослідженні використовують метод, техніки та прийомі, які у своїй процедурі поєднують елементи теоретизації, емпіричного пізнання та аналізу одержаних даних. Такі синтезовані методи спрощують методику дослідження та роблять процес дослідження більш компактним та більш інформативним в умовній одиниці часу. Тому представлена функціональна диференціація методів дослідження є досить умовною, але дає змогу розмежувати структурні та функціональні складові циклу дослідження з метою формування чіткого уявлення про хід наукового пізнавального акту.

Методи теоретичного дослідження, або методи теоретизації, забезпечують реалізацію теоретичних пізнавальних дій психолога щодо предмета свого дослідження.

Методи емпіричного дослідження забезпечують дослідницьку взаємодію дослідника з реальними, дійсними проявами сутності предмета дослідження, визначення її змістових характеристик та ознак у багатоманітності емпіричних свідчень.

Методи аналізу, інтерпретації та тлумачення даних теоретичного та емпіричного дослідження дають змогу науково обґрунтувати об’єктивність проведеного дослідження, диференціювати змістовні прояви сутності предмета дослідження за їхніми типологічними характеристиками, визначати та представити дослідницький ефект здійсненого пізнавального акту.

Соціологія не може існувати, не добуваючи емпіричну інформацію різного плану.

Найважливіша особливість емпіричного соціологічного дослідження полягає в тому, що використовуються специфічні методи збору інформації, які дозволяють проводити якісний аналіз соціальних проблем.

Аналіз соціальної проблеми нерідко породжує у дослідника потребу у залученні тих або інших соціальних фактів, які дають змогу підтвердити гіпотетично передбачувані ним закономірності, тенденції розвитку, механізми детермінації досліджуваного явища. Соціальні факти можуть бути зафіксовані у документах, у різних явищах соціального життя, у працях наукових попередників. Однак, коли необхідних даних недостатньо, вони мають прихований характер чи автор не спроможний їх одержати із доступних йому джерел інформації, виникає необхідність у проведенні соціального емпіричного дослідження.

У межах емпіричної соціології нагромаджений достатньо широкий арсенал методів збору первинної інформації, багато з яких удосконалюється і модернізується. Оскільки соціальна педагогіка тісно взаємодія з іншими науками: педагогікою, соціологією, психологією, філософією

Культурологією, то вводить у свій арсенал методи цих наук. Водночас необхідна адаптація цих методів до об’єкта, предмета педагогічної соціології.

До традиційних методів соціальних наук, які використовує і соціальна педагогіка, належать спостереження, опитування, вивчення документів, соціально-педагогічний експеримент, тестування, моделювання, соціометрична і референтометрична процедури, визначення рейтингу, та інші.

Метод спостереження

Метод спостереження – один із випробуваних методів, яким користуються природничі та суспільні науки. Він може застосовуватися самостійно і в поєднанні з іншими методами.

Спостереження як метод передбачає цілеспрямоване, за попередньо розробленим планом, фіксування таких явищ, які цікавлять дослідника практичної діяльності. На відміну від інтерв’ю та анкетування спостереження не залежить від уміння, знань чи готовності людини дати достовірні відповіді. Воно не потребує і активного співробітництва дослідника з собою, тому не зустрічає відмов. Нарешті, воно більш об’єктивно відображає дійсність, адже набагато важче незвично поводитися, аніж дати незвичну відповідь.

Цей метод широко застосовується у дослідженнях різних явищ суспільного життя, зокрема під час вивчення психологічного взаємовпливу людей у процесі колективного обговорення проблем на зборах у ході дискусій. За його допомогою можна також вивчати вплив на аудиторію лекції, бесіди, вистави. Спостереження дає змогу одержати цікаві відомості про людину: манеру її поведінки, характер взаємовідносин з іншими людьми, особливості її спілкування.

При використанні спостереження як одного з головних емпіричних методів соціально-педадогогічних досліджень необхідно забезпечити:

• чітке визначення мети спостереження та узгодження її з метою дослідження;
• мотивований вибір об’єкта, предмета й ситуації;
• вибір найдоцільніших способів спостереження за певною схемою;
• планомірне проведення спостереження за певною схемою;
• перевірка результатів спостереження щодо їхньої обґрунтованості та надійності.

Завданнями спостереження можуть бути попереднє вивчення об’єкта, висунення гіпотези, її перевірка, уточнення результатів, одержаних за допомогою інших методів. Об’єктами спостереження залежно від мети та завдання дослідження є окремі особи в різних ситуаціях спілкування, великі чи малі групи, спільності.

Предметом спостереження є вербальні та невербальні акти поведінки окремої людини, групи або кількох груп у певному соціальному середовищі та ситуації.

Аби полегшити процес спостереження, соціологи використовують контрольний список об’єктів і фактів соціальної ситуації, які слід мати на увазі.

Наприклад, під час вивчення навчально-виховного процесу такими контрольними об’єктами є:

• Суб’єкти навчально-виховного процесу: учні і вчителі, їх коротка характеристика.
• Форми взаємодії між об’єктами. Засоби впливу. Види соціальної діяльності дітей.
• Взаємини між суб’єктами в кожній групі. Наслідки усталених стосунків.
• Стимули і мотиви діяльності суб’єктів навчання і виховання.
• Повторюваність тих чи інших явищ.
• Відхилення від звичайної поведінки.
• Протиріччя у словах і вчинках.
• Індивідуальні особливості педагогів і дітей.
• Місце дитини у колективі.
• Суттєві помилки у навчально-виховному процесі.

Спосіб спостереження визначається завданням, об’єктом, ситуацією і характером взаємодії між спостерігачем та об’єктом спостереження.

Розрізняють включне і невключне, відкрите і приховане, природне і лабораторне спостереження.

Включне спостереження означає, що експериментатор сам не певний час стає членом тієї групи, яка є об’єктом дослідження. Обов’язковою умовою такого спостереження вважається те, що експериментатор є для інших індивідів рівноправним членом групи.

Значно частіше використовується невключене спостереження – спостереження “збоку”, коли дослідник не належить до учасників групи. Це самостійний прийом дослідження для уточнення і конкретизації гіпотез, визначення методів основного дослідження.

Залежно від позиції дослідника спостерігача щодо об’єкта розрізняють відкрите і приховане спостереження. Найпоширенішим є відкрите спостереження, коли піддослідні знають про те, що за ними спостерігають. Приховане спостереження передбачає, що піддослідні не підозрюють, що хтось спостерігає за їхньою діяльністю. У цьому випадку можуть використовуватися спеціальні записуючі пристрої: магнітофони, відеокамери.

Особливості організації експерименту визначають форму спостереження: до природного спостереження вдаються під час вивчення реальних соціальних процесів і явищ, до лабораторного для дослідження явищ в експериментальних умовах.

Важливою також є проблема вибору одиниць спостереження. Вона може бути розв’язана тільки окремо для кожного конкретного випадку за умови врахування предмета дослідження. Одиницями спостереження можуть бути, наприклад, кількість звернень до колеги за допомогою, а під час проведення культурно-масового заходу – сміх, аплодисменти.

Одним із варіантів методу спостереження є опис значущих ситуацій. Суть його полягає в тому, що для розуміння особистісних чи групових характеристик винятково важливе значення може мати те, як особистість або група поводять себе в незвичайних ситуаціях, як реагують на них, знаходять шляхи розв’язання проблем і конфліктів, що спричинили такі ситуації. Цей метод дає ефект під час вивчення особливостей колективу і взаємовідносин його членів.

Метод спостереження порівняно з іншими методами соціальної психології має низку переваг. Він, зокрема, дає змогу фіксувати події в момент їх перебігу, а також одержувати інформацію про дії індивідів незалежно від їх установок на “бажану” поведінку.

Але, незважаючи на широке використання, метод спостереження має й деякі недоліки. Серед них слід виокремити такі:

• вплив суб’єктивного чинника (на інтерпретацію результатів спостереження можуть впливати особисті установки, попередній досвід, емоційний стан дослідника;
• на результатах спостереження позначається і факт знання піддослідними того, що за ними спостерігають, а це веде до змін у їхній поведінці;
• низька надійність (тривале включене спостереження призводить до адаптації дослідника до групи, внаслідок чого знижується об’єктивність спостереження);
• обмеженість сфери застосування (не всі соціальні явища можна вивчати за допомогою цього методу);
• значні витрати часу.

Хід і дослідницький ефект застосування методу самоспостереження багато в чому залежить від умілих та вправних дій дослідника, який організовує та забезпечує процес дослідження від початку до його логічного кінця.

Опитування в соціологічному дослідженні

Опитування – надзвичайно поширений прийом соціально-педагогічних досліджень. Це метод збору первинної інформації, який ґрунтується на безпосередній – бесіда, інтерв’ю чи опосередкованій – анкета соціально-педагогічний взаємодії дослідника та респондента.

Метод опитування – універсальний. Він дає змогу дослідникові за короткий проміжок часу одержати велику кількість інформації. Перевагою цього методу є також легкість застосування й обробки даних. Важливими позитивами масових опитувань є те, що дослідник може опитати велику кількість жителів віддланеих районів і отримати дані, які легко порівняти й проаналізувати. Масові опитування учнів, педагогів, батьків дають змогу виявити певні установки та судження суб’єктів освіти. Однак до організації та проведення масових опитувань слід підходити дуже зважено. Не можна забувати що внаслідок опитувань ми отримуємо не об’єктивні дані в чистому вигляді, а лише точку зору опитаних про них.

Залежно від особливостей процедури проведення розрізняють такі різновиди опитування:

• групове та індивідуальне;
• очне та заочне;
• усне та письмове.

Групове – це одночасне опитування всієї групи, а індивідуальне – передбачає опитування кожного респондента. Очне опитування відбувається за умов особистого контакту з респондентом, заочне – без особистого контакту з респондентом.

Серед усних методів опитування найбільш вживаними є бесіда та інтерв’ю.

Бесіда – це метод одержання інформації за домовою вербальної комунікації у ході вільного діалогу між дослідником та піддослідним не певну тему. В принципі бесіда не обмежена в часі і, крім того, тут існує двобічний зв’язок між дослідником і респондентом. Бесіда дуже часто використовується педагогами, проте без особливих методичних тонкощів, і наближається до звичайної розмови. Правильно побудоване і проведене інтерв’ю в ідентичних умовах дає набагато більше матеріалів, ніж бесіда, дані набагато глибші, їх легше опрацювати, проаналізувати, узагальнити.

Інтерв’ю – це метод одержання необхідної інформації шляхом безпосередньої цілеспрямованої бесіди інтерв’юера з респондентом. У разі проведення інтерв’ю двобічний зв’язок обмежений, інтерв’юєр лише фіксує відповіді респондента, зберігаючи нейтральну позицію.

Для успішного проведення бесіди або інтерв’ю необхідно створити дружню атмосферу. І тут велике значення мають вступне слово і перші запитання дослідника, які повинні викликати в опитуваного довіру і бажання співпрацювати. Рекомендується починати бесіду з нейтральних запитань, спираючись на досягнення єдності думок щодо очевидних фактів.

Розглянемо найпоширеніші різновиди інтерв’ю, які використовуються у практиці соціально-педагогічних досліджень.

У стандартизованому інтерв’ю формулювання запитань та їх послідовність визначаються заздалегідь, вони однакові для всіх опитуваних.

Інтерв’юєр не може довільно переформулювати запитання або вводити нові, а також змінювати їх порядок.

Застосування стандартизованого інтерв’ю доцільне тоді, коли необхідно опитати велику кількість людей і потім здійснити статистичну обробку даних. Цей різновид інтерв’ю використовується як головний метод збору первинної інформації, наприклад під час вивчення громадської думки.

Методика нестандартизованого інтерв’ю, навпаки, характеризується певною гнучкістю і варіює в широких межах. Інтерв’єюр, який керується лише загальним планом, має право сам відповідно до конкретної ситуації формулювати запитання і змінювати порядок пунктів плану.

Нестандартизоване інтерв’ю дуже рідко застосовується як головний засіб збору даних. Але на ранніх стадіях дослідження, коли необхідне попереднє ознайомлення з досліджуваною проблематикою, без нестандартизованого інтерв’ю не обійтися.

Велике значення для проведення усного опитування має вміння фіксувати інформацію. Використання магнітофона небажане, оскільки це сковує дії респондента і позначається на щирості його відповідей.

Широко вживаним є й метод письмового опитування – анкетування, яке здійснюється за допомогою структурно організованих запитань. При цьому дослідник має змогу одночасно опитати будь-яку кількість осіб. Інша його перевага полягає у порівняно легкій статистичній обробці зібраного матеріалу.

Проте дослідникові слід пам’ятати, що складання анкети – процес складний і вимагає певного рівня професійної підготовки.

Необхідно врахувати і специфіку письмового опитування. На першій сторінці анкети вказується організація, яка проводить опитування. Далі йде вступ – звернення до опитуваного, де зазначаються цілі дослідження, пояснюється чому опитуваний повинен відповісти на запитання анкети. У кінці анкетного бланка завжди висловлюється подяка опитуваному.

Перед складанням анкети потрібно добре продумати форму запитань. Залежно від розв’язаних завдань запитання можуть бути відкриті і закриті. Запитання називається закритим, якщо у його формулюванні міститься перелік можливих варіантів відповідей або дихотомічна форма відповідей (так, ні). Відкриті запитання передбачають, що відповіді даватимуться респондентом у вільній формі.

Крім того запитання можуть бути прямі – формулюються в особовій формі і спрямовані на одержання безпосередньої інформації. Непрямі запитання висловлюються у безособовій формі й використовуються під час вивчення інтимних боків життя опитуваного.

Коли складається анкета, належить дотримуватися таких загальних правил:

• Набір запитань має бути логічно узгоджений із головною проблемою дослідження і становити певним чином організовану послідовність.
• Формулювання запитань повинні бути ясними і чіткими, а текст запитання-зрозумілим респонденту.
• Формулювати запитання слід так, щоб забезпечити правдивість відповідей.
• До анкети включаються найсуттєвіші запитання.

Перед застосуванням анкети варто перевірити її на придатність відповідно до мети дослідження. Для цього проводяться пілотажне дослідження, в ході якого уточнюються і, якщо виникає потреба переформульовуються запитання. Результати опитування повинні бути надійними і обґрунтованими. Одним із способів перевірки надійності анкети є повторне проведення анкетування через якийсь проміжок часу.

Анкетування на відміну інших методів потребує мінімального дослідницького апарату. Характер матеріалів анкет підлягає кількісному аналізу, зручний в обробці. Однак і анкетування не завжди універсальне: іноді відіграє в дослідженні основну роль, іноді другорядну, а іноді його проводити взагалі недоцільно. Якщо анкета не викликає у дітей зацікавленості, то ми отримаємо відповіді меншості , яка керувалась у виборі варіантів відповідей невідомими нам мотивами.

Недоліками опитувань є труднощі, які відчувають респонденти, відповідаючи на запитання анкет. Особливо це стосується дітей. Кожне запитання потребує певного аналізу та самоаналізу, останнє є складним і для дорослого. Ці труднощі безпосередньо пов’язані з характером питальника: кількістю, змістом, послідовністю та точністю формулювань запитань.

Жоден із дослідницьких методів не зловживається некомпетентними людьми так, як анкетування; і жоден з них не викликав стільки невдалих дослідницьких починань. Анкетне опитування можна і треба проводити лише тоді, коли з характеру дослідження випливає, що інші методи у даному випадку нерентабельні і що органічні недоліки цієї техніки значною мірою не відіб’ються на результатах. І як обов’язкова умова – необхідне доповнення анкетування іншими методами дослідження.

Метод вивчення документів

Метод вивчення документів використовується здебільшого як додатковий, але, незважаючи на це, він має велике значення, оскільки за його допомогою можливий аналіз продуктів людської діяльності. Метод вивчення документів застосовується переважно на ранніх етапах дослідження, коли необхідне попереднє ознайомлення з об’єктом дослідження, або на заключному етапі – для повнішої та об’єктивнішої інтерпретації результатів. У деяких випадках метод вивчення документів застосовується і як самостійний. Особливо доцільний він тоді, коли з документів можна отримати така відомості, які неможливо дістати шляхом спостереження чи опитування. Для діагностики процесу цілеспрямованої спеціалізації в межах середньої освіти необхідний аналіз навчальних планів і програм, змісту підручників, звітної документації, учнівських творів, біографій випускників.

Документи класифікуються за різними критеріями:

• за способом фіксації інформації розрізняють: письмові, друковані документи, записи на інших носіях інформації на кіно і фотоплівці;
• за мірою персоніфікації: особисті і безособові. Особистими документами є картотеки індивідуального обліку (бібліотечні формуляри або анкети), характеристики, листи, щоденники. Безособові – дані статистики, преси, протоколи зборів тощо;
• залежно від статусу джерела: офіційні і неофіційні. Офіційні документи - дані державної статистики державних архівів, проколи судових органів і прокуратури. Неофіційні документи – матеріали приватних осіб.

Особливу групу документів становлять численні матеріали засобів масової інформації. За джерелом інформації документи поділяють на первинні і вторинні. Первинні документи складаються на основі безпосередньої реєстрації подій що відбуваються. Вторинні – представляють обробку, узагальнення чи опис зроблений на основі даних першоджерел.

У всіх випадках первинні дані надійніші вторинних. Офіційний особистісний документ, одержаний із перших рук, більш надійний і достовірний ніж неофіційний, безособовий і до того ж складений на основі інших документів. При використанні вторинних документів важливо установити їх першоджерела. Це можливо зробити вибірково щоб оцінити загальну похибку вторинних матеріалів.

Методи аналізу документальних джерел поділяються на традиційний, неформалізований і формалізований, контент – аналіз. Традиційний метод аналізу документів ґрунтується на загальних логічних операціях аналізу і синтезу, порівняння, визначення, оцінки, осмислення. Проводиться змістовне виділення блоків ідей згідно з постановленими цілями.

Формалізований стандартизований метод аналізу змісту документальних джерел (контент-аналіз) був введений як альтернатива традиційним нормативним методам з метою подолання суб’єктивних викривлень у сприйнятті та інтерпретації змісту документів. Він полягає в аналізові словника тих чи інших документів, фіксуванні частоти вживання окремих понять з наступною кількісною обробкою отриманих даних. Щоб мати право на узагальнення, слід використати велику кількість та зіставити результати окремих членів кодувальної групи. Методика контент – аналізу може бути модифікована відповідно з цілями навчально-виховного процесу.

Метод експерименту

Експеримент – це організована дослідником взаємодія між піддослідним або групою піддослідних і експериментальною ситуацією з метою встановлення закономірностей цієї взаємодії та змінних, від яких вона залежить. Експеримент відрізняється від спостереження можливістю активного втручання в ситуацію дослідника, який здійснює планомірні маніпуляції однієї або кількома змінними та реєструє зміни, що відбуваються з досліджуваним явищем.

Основні особливості експерименту, які зумовлюють його дослідницьку цінність, такі:

• в експерименті дослідник сам викликає досліджуване ним явище замість того, щоб чекати, поки випадковий потік явищ надасть йому можливість це явище спостерігати;
• експериментатор може змінювати умови, за яких явище виявляє свої характеристики, замість того, щоб сприймати їх у випадково даному контексті ситуації;
• варіативні маніпуляції експериментатора умовами дослідження дають можливість виявляти закономірності протікання тих чи інших процесів, явищ за конкретних умов і ситуації;
• підвищення точності реєстрації дій піддослідних;
• зв’язок з теорією.

Залежно від характеру та умов експериментальної ситуації розрізняють два головні різновиди експерименту: лабораторний і природний.

Природний експеримент проводиться не в лабораторії, а в звичайних життєвих умовах; при цьому експериментальному впливу піддаються умови, в яких протікає діяльність, що вивчається, сама ж діяльність піддослідного спостерігається в її природному виявленні. Проте вибір природної ситуації експерименту не є спонтанним, випадковим. Дослідження відбувається згідно з підібраними умовами, що відповідають цілям дослідження, а процеси, що пізнаються, протікають у природному їх порядку та послідовності без втручань експериментатора. Природний експеримент поєднує в собі позитивні якості спостереження і лабораторного експерименту, однак порівняно з лабораторним є менш точним і в багатьох випадках має доповнюватися ним.

Лабораторний експеримент – це дослідження, проведене у штучно створених умовах (у лабораторії). На відміну від природного експерименту він передбачає організацію досить незвичної для піддослідних ситуації. В умовах лабораторного експерименту піддослідний знає, що його вивчають, але, як правило, не має інформації про характер завдань, які розв’язує дослідник в експерименті.

Використання методу лабораторного експерименту дає досліднику чимало переваг, зокрема можливість уникнути чимало переваг, зокрема можливість уникнути побічного впливу, наприклад, шуму; одночасно контролювати кілька змінних і точно реєструвати дії піддослідного.

Використання спеціальних приміщень, тренажерів дає також змогу моделювати реальні умови які у повсякденному житті рідко зустрічаються або недоступні для спостереження.

Загальною вимогою під час проведення експерименту є виокремлення експериментальної і контрольної групи, щоб результати дослідження можна було порівняти з певним еталоном.

Соціометрична і референтометрична процедури

Соціометрія це соціально-педагогічний метод, який використовується для оцінки міжособистісних емоційних зв’язків у групі. Метод відтворює методологію соціометричних досліджень і включає цикл вимірюваних процедур та математичних методів обробки первинної інформації, отриманої в результаті здійсненої процедури. Соціометрія спрямована на вивчення соціальних ролей у малих групах та на вимірювання структури взаємовідносин у групі в цілому.

Запитання соціометричної анкети або інтерв’ю містять так званий соціометричний критерій, який відповідає за формою та змістом вимогам соціометричних анкет та предмету дослідження. Вербально він формулюється так: “Кого б Ви обрали…?’, “Чиїй думці Ви віддаєте перевагу в ситуації…?” Запитання відтворює не тільки уявлення дослідника про явище, що пізнається, а й завдає конкретного етапу дослідження. Соціометричний критерій повинен:

• а) націлювати учасника дослідження на вибір або відведення іншого члена групи під час розв’язання завдання сумісної діяльності;
• б) бути зрозумілим та цікавим для учасників дослідження;
• в) включати в себе пропозиції щодо вибору або відведення, сформульовані так, щоб це викликало в членів групи емоційно-психологічний ефект;
• г) не допускати обмежень індивідуального та змістового характеру щодо вибору одних та відхилення інших членів у межах однієї групи.

Соціометричні критерії поділяються на два основні класи: комунікативні – “соціометричні тести” та гностичні – “тести соціальної перцепції”. Комунікативні критерії використовуються для того, щоб описати, виміряти реальні або уявлювані відношення в групі, виявити, яким кожен член групи бачить своє безпосереднє оточення. Гностичні критерії спрямовані на відображення уявлень людини про те, якою вона бачить свою роль, свою позицію в групі, хто, на думку самого суб’єкта, може обрати його для розв’язання конкретної задачі, а хто – відвести. З гностичними критеріями можна визначити як закономірності розуміння людиною взаємовідносин у групі, так і бачення нею процесів спілкування між людьми, які входять у дану групу.

Соціометричні критерії поділяють також на офіційні і неофіційні. Офіційні дають змогу вимірювати міжособистісні відносини на рівні формальної структури групи, виробничих та службових обов’язків, неофіційні – відкривають перед дослідником “вхід” у сферу неформальних відносин, емоційно-психологічних контактів, симпатій та прихильностей.

У ході соціометричного дослідження будується соціограма – графічне вираження математичної обробки результатів, отриманих за допомогою соціометричного тесту. Соціограма наочно показує складне сплетіння взаємних симпатій та антипатій, присутність соціометричних “зірок” (яких обирає більшість опитуваних), “паріїв” (від яких усі відмовляються) та ієрархією проміжних ланок між цими полюсами. Соціограма також дає змогу представити структуру відносини в групі, зробити припущення про стилі лідерства, міру організованості групи в цілому. У сфері побудови соціограми користуються поняттями: вибір, взаємний вибір, очікуваний вибір, відхилення, взаємне відхилення, очікуване відхилення. Розрізняють колективні та індивідуальні соціограми, які відрізняються за структурою організації та змістом простору, що моделюється в них.

Референтометрія – один із соціометричних методів, спрямований на виявлення референтності членів групи для кожного індивіда, який входить у цю групу. Референтометрія включає дві процедури: попередня (допоміжна) являє собою з’ясування за допомогою опитуваного листа позицій (оцінок, відносин, думок) кожного члена групи з приводу значущого об’єкта, події або людини. Друга процедура являє особистостей позиція яких відображена в опитувальному листку, є найпривабливішою та найцікавішою для інших піддослідних. Даний метод дає змогу виявити мотиви міжособистісних відносин та вибору, переваг у групі. Дані, отримані за допомогою референтометрії опрацьовуються математично і можуть бути виражені графічно.

Тестування

Тестування – метод психологічної діагностики, провідним організаційним моментом якого є застосування стандартизованих запитань та задач (тести), що мають певну шкалу значень. Метод використовується для стандартизованого вимірювання індивідуальних відмінностей особистості. Виділяють три основні сфери застосування тестового методу:

• а) освіта,
• б) професійна підготовка та відбір,
• в) психологічне консультування та психотерапія. Тестовий метод дає змогу з певною мірою ймовірності встановити актуальний рівень розвитку в індивіда необхідних навичок, знань, особистісних характеристик.

Методика тестування може бути поділена на три етапи:

• вибір тесту (зумовлений метою тестування та ступенем достовірності й надійності тесту);
• його проведення (обумовлюється інструкцією до тесту);
• інтерпретація результатів (визначається системою теоретичних припущень відносно предмета тестування).

За функціональною ознакою призначення тестів щодо предмета дослідження розрізняють: тести інтелекту, тести креативності, тести досягнень, критеріально орієнтовані та особистісні тести.

Тести інтелекту – методика психологічної діагностики, призначені для виявлення розумового потенціалу індивіда. В більшості з них піддослідному на спеціальному бланку пропонують установити вказані інструкцією логічні відношення класифікації, аналогії, узагальнення тощо між термінами, поняттями, явищами які подаються в задачах тесту. Свої рішення піддослідний подає або в письмовому вигляді, або роблячи відповідну помітку на бланку відповідей. Іноді задачі складаються з малюнків, геометричних фігур.

Тести креативності – сукупність методик для вивчення та оцінки творчих здібностей особистості. Здібність породжувати незвичайні ідеї, відхилятися від традиційних схем мислення, швидко вирішувати проблемні ситуації була виділена серед інтелектуальних здібностей в окремий тип і дістала назву – креативність. Вивчення факторів творчих досягнень особистості ведеться в двох напрямках:

• аналіз життєвого досвіду та індивідуальних особливостей творчої особистості;
• аналіз творчого мислення та його продуктів.

Тести досягнень – одна з методик психологічної діагностики, яка виявляє ступінь володіння особистістю конкретними знаннями, навичками, вміннями. Тести досягнень широко використовуються в шкільній психодіагностиці та системі професійної підготовки й відбору.

Тести особистісні – методики, за допомогою яких вимірюються різні сторони особистості та її характеристики: установки, цінності, відношення, емоційні, мотиваційні та міжособистісні властивості, типові форми поведінки.

Поряд зі змістовими класифікаціями методів тестування існують також інші. За особливостями задач, які використовуються в процедурах, тести можуть розділяються – на вербальні та практичні; за формою процедур дослідження – групові та індивідуальні: а залежно від наявності або відсутності обмежень у часі на проведення вимірювальних процедур – на тести швидкості та результативності.

Отже, вибір конкретного методу в соціальній психології завжди зумовлений загальною та спеціальною методологією і залежить від предмета, мети дослідження і технічних можливостей самого методу.

Фокусовані групові інтерв’ю в соціальній підготовці

Метод фокусовані групові інтерв’ю в Україні вперше почав застосовуватись у 1992 р. У таких інтерв’ю заздалегідь визначалась загальна тематика бесіди і певне коло відкритих запитань. На відміну від групових інтерв’ю, сфокусоване групове інтерв’ю – не просто чергування запитань інтерв’юера і відповідей респондентів, а своєрідна дискусія. Респонденти мають більше свободи у виборі форми вираження своїх почуттів і думок щодо заданої теми.

Застосування сфокусованих інтерв’ю стимулює виникнення нових запитань, а предмет розмови може бути несподіваних обрисів, у цьому гнучкість методу. Дискусія спроможна краще показати різноманітність думок, ніж масове опитування, оскільки тема сприймається тут динамічно завдяки впливові людей один на одного під час спілкування.

Важливою умовою плідного використання сфокусованих групових інтерв’ю є комфортність обстановки. Важливо, щоб кожен учасник фокус-групи не був скутий, обмежений часом, відчував увагу до себе, зумів налаштуватися на тому, що цікавить дослідника, мав змогу трохи відпочити під час дискусії. Іншою особливістю методу є те, що дискусія має сфокусований характер.

Це означає, що тема дискусії, логіка і форма запитань визначаються заздалегідь і фіксуються в інструкції ведучого. Запитання обов’язково мають бути відкритими. Ведучий має спрямувати дискусію в русло необхідної теми, оскільки підходи до відповідей не завжди можна передбачити. Збирання інформації відбувається в процесі спостереження за обговоренням пропонованих запитань, а також за невербальною поведінкою. В цьому метод близький до спостереження. Думки учасників сприймаються не самі собою, а у вербальному і невербальному контексті дискусії: адже учасники під час дискусії можуть як змінювати власну думку, так і використовувати думки один одного.

Третьою особливістю цього методу є те, що групова інтеракція, яка виникає під час дискусії, дає змогу дослідникові одержати інформацію не лише про те, що люди думають з приводу тієї чи іншої проблеми, а й про те, чому вони так думають. У процесі дискусій ведучий просить підкріпити висловлювання фактами виходячи з особистого досвіду. Це надає висловлюванням більш обґрунтованого характеру і дає змогу дослідникові роботи висновки щодо їхньої мотивації. Отже, можна говорити, що групова інтеракція дає змогу розкрити досвід, переживання та сподівання.

Ще однією особливістю сфокусованих групових інтерв’ю є те, що їхня мета – не досягнення групового консенсусу, а з’ясування напрямку думок кожного з учасників. Тут заохочуються висловлювання точок зору будь-якого характеру – як позитивного, так і негативного. Дискусію з однієї теми проводять три – чотири рази.

Цей метод соціологічного дослідження є найефективнішим і досить гнучким у вивченні цінностей, орієнтацій, проблем стану молодіжної свідомості в сучасних умовах.

Література

1. Галузинський В.М., Евтух М.Б. Педагогіка: теорія та історія: навчальний посібник. – К.: Вища школа, 1995.

2. Как провести социологическое исследование/Под.ред. М.К. Гошкова, Ф.Є. Шереги. – М.: 1990.

3. Коваль Л.Г., Звєрєва І.Д., Хлебнік С.Р. Соціальна педагогіка. – К.: 1997.

4. Кравченко А.И. Введение в социологию. – М: Новая школа 1995.

5. Міщик Л.І. Соціальна педагогіка. Навчальний посібник. – К.: ІЗМН, 1997.

6. Мудрик А.В. Соціальна педагогіка. – М.: 1999.

7. Паніна Н.В. Технологія соціально-емпіричного дослідження. – К.: Наукова думка 1996.

8. Попова И.М. Социология. Введение в специальность. – К.: Тандем, 1998.

9. Педагогічна соціологія / Под.ред. В. Болгаріна та ін. – Тернопіль: Підручники і посібники 1998.

10. Радугин А.А. Радугин К.А. Социология: Курс лекций. – М.: Центр 1999.

11. Социология: наука об обществе /Под.ред. Андрущенко В.Т./Горлага Н.И. – Харьков, 1997.

12. Социальная педагогика: теория, методика, опыт исследования, - Свердловск, 1989.

13. Социальная педагогика: проблемы, поиски, решения. – М.: 1990.

14. Филлипова. Методика социально-педагогического исследования. – Челябинск, 1989.

22.11.2010