• Друкувати
• Запитати
• Надіслати другу
• Поділитись
  • Facebook
  • Twitter
• Підписатись на новини

Ідеї політичної свободи, природного права і народного суверенітету. Наріжним каменем політико-правової концепції Драгоманова була ідея політичної свободи. Змінювались його погляди на роль і призначення державності, суттєво трансформувалися уявлення про політичні пріоритети українського і всеросійського руху у боротьбі з існуючим політичним режимом. Але незмінною залишалась особиста відданість Драгоманова ідеалам політичної свободи, визнання на цінності прав людини і громадянина, його намагання примирити ідеали національної свободи і гуманізму в рамках громадянського суспільства.

Проте Драгоманов не абсолютизував значення політичної свободи. Для нього вона була не ідеальним станом політичного суспільства, а найважливішою запорукою розвитку людини, нації та держави на демократичних і гуманних засадах. "Політична свобода сама по собі не може бути метою, а є тільки умовою для забезпечення життя і розвитку населення за посередництвом низки заходів соціально-економічного і культурного характеру, котрі не можуть бути прийняті самоврядним населенням на свою користь", відзначав він.

Лише за умови втілення засад політичної свободи можна було сподіватися на досягнення державної єдності, на подолання стану відчуження громадян від політики, формування громадянської політичної культури. " Тільки ця політична свобода: всенародне, земське представництво, з контролем над діями виконавчої влади, з недоторканою свободою особистості, слова, зібрань, товариств, і може забезпечити яке-небудь узгодження діяльності уряду з національними інтересами та громадською думкою", - наголошував Драгоманов.

Якщо стан політичної свободи і набував рис "ідеального", то хіба що у порівнянні з дійсними умовами Російської імперії, де не було ані громадянських, ані політичних свобод, як не було, утім, і громадян, а лише - піддані імператора. Врешті, тут сфера політики у власному сенсі була звужена до мінімуму, натомість здійснювалося адміністративно-бюрократичне регулювання всіх сфер суспільного та економічного життя населення імперії. За таких обставин цінність здобуття політичної свободи була очевидною для Драгоманова.

Для нього агітація за політичну свободу мала не тільки мобілізуюче на протицарську, антиімперську боротьбу значення. У досягненні політичної свободи він бачив чи не єдиний, а головне - найнадійніший і найкоротший шлях до звільнення рідного українського народу разом із іншими поневоленими імперією націями та народностями Російської держави. Тому драгомановська переконаність у першочерговості потреби досягнення політичної свободи в Росії була наслідком його розуміння абсолютної цінності політичних прав для свого народу, який не мав ані національних, ані політичних свобод.

"Забезпечення особистих прав і громадського та місцевого самоврядування слугує кращою гарантією і прав національних, які, за сутністю, є нічим іншим, як права особисті; недоторканість певних особливостей осіб і забезпечення для цих осіб найбільш природних способів і шляхів розвитку до загальнолюдського ідеалу", - роз'яснював Драгоманов свою точку зору.

Мріючи про об'єднаний антиімперський рух у Росії; він надзвичайно широко тлумачив поняття і зміст політичної свободи як його основного програмового гасла. Проте Драгоманов не намагався видавати досягнення політичних прав і свобод за "остаточне вирішення" усіх тих питань, які породжували національні, політичні, соціальні рухи його часу. Він принципово визнавав, що політична свобода є тільки необхідною, але ще не достатньою умовою для реалізації назрілих потреб різних соціальних верств населення та життєвих інтересів народів Російської імперії.

У цьому відношенні важливе реалістичне, відверте визнання Драгомановим неповноти демократизму, паліативності вирішення проблем прав людини і громадянина в новому стані суспільства, який утворюють проголошені і юридично забезпечені політичні права і свободи громадянам правових, демократичних держав. Він відзначав: "Впровадження "політичної свободи" у тій державі, де живе найбільша частина їх народу, соціалісти українці визнали заходом, хоча й паліативним, але суттєво необхідним для закладення твердих основ в їх країні для агітації і за соціально-економічне звільнення народних мас.

Політична свобода давала можливість перейти до формування засад політичного та ідейного плюралізму. А в плюралістичному суспільстві, в якому були застережені і гарантовані права людини і громадянина, діяли б ефективні державні інститути, здатні захищати громадян від будь-яких зазіхань на їх конституційні права, уже не було би потреби в збереженні союзу тих сил, які прагнули до радикальніших змін - економічного, соціального чи політичного характеру.

"Тільки таким чином кожний отримає своє, а потім, звичайно, кожний може йти своє дорогою", - пояснював М. Драгоманов. Цю ж думку він висловив у програмі "Вільної спілки", де відзначив: коли обов'язки, що беруть на себе члени "Вільної Спілки" щодо встановлення в Росії засад політичної свободи будуть виконані, "члени цього товариства, які будуть вважати ці дії недостатніми, можуть, після цього встановлення, без порушення свого слова, вийти з товариства, для дій на власний розсуд".

Розуміння Драгомановим унікальної цінності політичної свободи для українців найповніше розкривають такі рядки з програми товариства "Вільна Спілка": "Цілі: загально - громадянські:

• а) Права людини і громадянина, - як необхідна умова особистої гідності та розвитку;
• б) самоврядування, - як основа для руху до соціальної справедливості; Мета окремо-національна; Політична свобода, як засіб повернення української нації до родини націй культурних". Це, справді інтегральне бачення Драгомановим цінності політичної свободи

Серед праць Драгоманова, присвячених політичним питанням, практично немає жодної, в якій би він так чи інакше не торкався проблем політичних свобод, прав людини і громадянина. Ґрунтовне роз'яснення прав і свобод у рамках конституційного ладу майбутньої конфедеративної держави (на теренах Російської імперії) Драгоманов залишив у "Вільній Спілці".

Повноту громадянських, політичних прав, на думку Драгоманова, мала забезпечити і демократична виборча система. У відповідності зі своїми уявленнями про народну державу він пропонував, щоб згідно виборчого закону "обрані могли представляти не тільки мешканців усіх місцевостей, але й, за змогою, і представників усіх родів занять, а також, не лише більшість, але й меншість".

Боротьба за політичні свободи - засіб суспільної мобілізації

Наголошуючи на першочерговій потребі досягнення політичної свободи, детально характеризуючи правовий зміст та інституційне забезпечення прав людини та громадянина, Драгоманов намагався відповісти й на питання, якими шляхами може бути завойована політична свобода.

Драгоманову притаманне наполегливе бажання доповнити політичні права людини і громадянина комплексом соціально-економічних прав, які повинні надаватися державою. Відповідно до розуміння єдності політичних і громадянських прав, він не уявляв можливостей дійсної політичної свободи, участі громадян у вирішенні державних справ без системи соціально-економічних гарантій з боку держави.

Усвідомлюючи необхідність внести до проекту тільки такі права, які могли бути фактично забезпечені державою на відповідному рівні соціально-економічного розвитку, "зрілий" Драгоманов не прагнув до надмірного розширення цих базових соціально-економічних прав. Не сприйняття ним демагогічних маніпуляцій масовими очікуваннями демонструє його підхід до права на здобуття освіти: "Доступність навчання - початкового для бідних людей дарово або з допомогою, або, в разі потреби, з повним утриманням учня на громадський кошт, при цьому більш здібні учні таким же чином утримувалися б і у середніх, і у вищих школах".

Взірці у поступі до політичної свободи, приклади у боротьбі за права і свободи серед закордонних держав і націй мали стимулювати творчу думку української інтелігенції, надихати українських міщан і селян на активні дії на випробуваній і успішно здоланій іншими народами дорозі історичного розвитку. Разом з цим, Драгоманов закликав національну інтелігенцію не нехтувати власним історичним досвідом українського народу, тими багатими традиціями, які могли стати ґрунтом для зросту нових процесів у національному русі до визволення.

Джерелами нової національної правосвідомості вчений вважав, зокрема, звичаєве право і закликав нові генерації вітчизняних інтелектуалів звернути пильну, хоча й критичну увагу на ці традиційні основи нових рухів в українському народі. "От "народ", мужики в своїх перших потребах віками приспособлялись, - нагадував Драгоманов, - і, звісно, виробили багато розумного, поряд з дурним, без котрого не можна було обійтись там, де простого приспособлення було мало...

В звичаєвому праві ми здобудемо зерна дуже розумних і справедливих поглядів на власність, сім'ю (жінку, дітей, законних і не законних і т. й.), спадщину і т. і., котрих не вспіли підкосити феодалізм, бюрократизм, католицизм і т. і., і котрі мусять ожити при нових рухах в інтелігенції". Детальніший огляд національних правових традицій Драгоманов дав у брошурі, написаній разом із М. Павликом "Про віча".

Простежуючи розвиток державного, публічного права, Драгоманов приходив до висновку про неминучість перемоги принципів вільної держави для вільної людини і вважав, що тільки ті політичні та соціальні спільноти мають шанс на майбутнє, які здатні здійснювати перетворення, що відповідають цій магістральній тенденції розширення змісту та сфери дії свободи. Цю тенденцію Драгоманов розглядав як провідну, але не єдину, що визначала складну картину європейської політичної історії.

Навряд чи правильно буде оцінювати драгомановське "розширене" до рівня соціальних вимог тлумачення прав і свобод тим, що він. "виступаючи за політичні права і свободи, явно перебільшував соціально-політичне значення цього правового інституту. Поруч зі щирим прагненням пов'язати соціальне і національне питання в єдиному контексті політичних перетворень, Драгоманов вдало використовував соціальну мотивацію до боротьби за права людини і громадянина, за досягнення політичної свободи і під оглядом на результативність, дійову силу такої соціальної мотивації.

Зауважимо, що Драгоманов аналізував перспективи політично - правового статусу України в умовах її бездержавності, розділу нації між імперіями. Тому провідним мотивом його звернень до перспектив державно-правового етапу нації було заперечення існуючих реалій, імпульс боротьби проти них. Це накладало особливий відбиток на його теоретичні накреслення.

Отже, наголошення Драгомановим на першочерговій необхідності завоювання політичної свободи у всіх його накресленнях політичної програми для українського і всеросійського рухів було не випадковим. По-перше, він розглядав боротьбу за політичну свободу як засіб консолідації широкого спектру політичних сил у протистоянні з царським режимом, з абсолютизмом та імперською політикою Російської імперії, програмовим гаслом у дальшій демократизації політичного ладу Австро-Угорщини.

По-друге, на його думку, здобуття політичної свободи - найголовніша умова успішного національного відродження українців. По-третє, здобуття прав людини і громадянина у максимально можливому їх обсязі відкривало дорогу національному, соціальному та політичному поступу українського народу серед інших демократичних і вільних націй Європи.

Важлива складова драгомановської теоретичної спадщини-спроба розглянути перспективу української нації не через боротьбу за національну державність, а через створення умов для розбудови громадянського суспільства. Ця спроба перенести питання про суверенність нації у площину забезпечення суверенності індивіда, члена національного колективу, засвідчує як творчу сміливість Драгоманова, так і те, що його концепція політичної свободи все ж таки була не стільки "панацеєю" для національного руху, скільки паліативним вирішенням завдань українського народу. Проте вважаємо,", і в такому вигляді завдання першочергового завоювання політичної свободи відповідало і потребам, і справжнім можливостям української нації в контексті політичної ситуації в Східній Європі наприкінці XIX ст.

Серед засад, на яких Драгоманов основував свої політичні накреслення, особливе місце займає принцип народного суверенітету, якому він давав власне тлумачення. Викристалізуване в полеміці з російськими революціонерами, передовсім "народовольцями", це тлумачення цікаве не тільки як продукт та знаряддя ідеологічної дискусії. Воно характеризує політичні погляди вченого і громадського діяча загалом. Він категорично не поділяв концепцій "народної волі", "народного самодержавства", "диктатури більшості" і переконливо доводив негативні наслідки їх втілення у політичну практику.

Дослідник відзначав, що стару ідею народного самодержавства спіткала доля інших самодержавств, духовних і світських, і замінилась ідеєю вільної держави, що керується громадянами при загальному контролі і загальній участі у напряму суспільних справ, з гарантіями свободи осіб і груп, і навіть політичної меншості, - не кажучи вже про розподіл справ на місцеві і державні, з яких кожну вирішують відповідні кола населення.

Отже, на відміну від класичних західноєвропейських концепцій народного суверенітету, зокрема Ж. Ж. Руссо, Драгоманов наголошував на диференційованості складових елементів суверенітету, намагався дати його визначення через ступінь забезпеченості демократичного процесу в державі, виходячи навіть за межі традиційної для політичної думки дихотомії "пряма – представницька демократія". Він намагався доповнити ці дві концепції уявленнями про збалансовану, ефективну систему управління державою, або, як він називав це, системою державного самоврядування.

Головну увагу вчений приділяв контролю над державними органами влади з боку суспільних інститутів, головно через реалізацію принципу народного самоврядування. Драгоманов надавав перевагу такій системі влади, у якій державні чинники обмежувались би і контролювались інституціями громадянського суспільства, а всі складові політичної системи разом - висловлювали би і втілювали інтереси, волю не тільки нації взагалі, але й громадян як справжніх носіїв суверенітету держави.

Отже, вчений і громадський діяч стверджував, що справжній суверенітет належить не абстрактній, деперсоніфікованій цілості-народові, а самоорганізованій, політичне вільній, соціальне диференційованій і, водночас, інтегрованій на засадах громадянського суспільства нації. Звичайно, таке його бачення зазнало певних західноєвропейських впливів. В умовах Російської імперії це бачення вигідно відрізнялось широким тлумаченням демократизму, а особливо тим, що вчений намагався синтезувати позитивні ідеали таких суперечливих течій, як класичний лібералізм, анархізм і соціал-демократизм.

Драгомановські застереження проти тих чи інших теоретичних інтерпретацій концепції народного суверенітету мали й цілком "прикладне" ідеологічне та політичне значення. Виходячи із досвіду Великої Французької революції та екстраполюючи на майбутнє політичні програми революційно-соціалістичних течій в Росії та в інших східноєвропейських країнах, Драгоманов точно передбачив, до яких негативних наслідків може призвести реалізація ідеї "необмеженого народного суверенітету" в таких історико-культурних умовах.

Тому він невтомно наполягав на потребі застосування демократичного принципу побудови нових держав, як він висловлювався, "знизу - догори": від окремого громадянина, корпорацій, місцевого та регіонального самоврядування до загальнонаціональних державних інститутів. У протилежному випадку, попереджав дослідник: "Зовсім інше виходить, якщо ми почнемо побудову держави згори донизу: від народу і його волі.

Справді, передбачені Драгомановим політичні наслідки тлумачення принципу народного суверенітету, загроза монополізації його атрибутів новими елітами становило і становить до тепер одну із серйозних проблем у розвитку нових держав, що виникають на уламках багатонаціональних імперій. Інша справа, наскільки в легітимізації таких режимів "винна" концепція "народного самодержавства", проти некритичного сприйняття якої так послідовно виступав Драгоманов.

Політологічні характеристики роботи Драгоманова,, Чудацькі думки про українську національну справу"

Михайла Петровича Драгоманова, видатного українського мислителя, філософа, історика, політолога, фольклориста, літературознавця, публіциста, громадського діяча, ставлять на друге, після Т. Г. Шевченка, місце в мартирологу найяскравіших представників українського національно – культурного та демократичного руху. І хто став би заперечувати? Хіба що сам Михайло Петрович - із притаманною йому іронією і непоступливою вдачею об’єктивіста. Він з осторогою ставився до культів особистості, кажучи:,,... може, нікому так не шкодять молебні, як нам, півварварам на сході Європи".

Не може не вражати надзвичайна цілісність особистості М. Драгоманова, ґрунтовність і переконливість його думки, його, сказати б, наукова статечність. Максималіст у судженнях, він як людина від природи високоінтелігентна, не полюбляв полемічних перехльостів, істеричного надриву, характерного для багатьох його опонентів. Він знав, безумовно, і вагання, і муки сумління, але завжди й в усьому обстоював свій ідеал: громаду, як спілку вільних людей, і націю, яка мусить бути господарем у власному домі.

Громада як суспільне утворення, на думку Драгоманова, пройшла в Україні свій історичний шлях, виробила власну ідеологію:,, жити по своїй волі на своїй землі" у рівності і спільному володінні всім, що потрібно людям. Сама ж Україна має стати,, товариством товариств, спілкою громад". Праобраз такої громади вбачав у Запорозькій Січі, яку вважав комуністичним витвором українського трудового люду (,, господарчо – вояцька комуна").

Що ж до нації, то програмову думку Драгоманова з цього приводу ми можемо знайти у його,, Листах на Наддніпрянську Україну":,, Ми признаємо національність як очевидний факт, як результат певних природних і історичних обставин життя народного (хоч іноді не обсліджених наукових і завжди перемінних); ми признаємо що цей факт завше треба мати на оцій при громадській праці, а надто ми признаємо важливість найвиднішої національної ознаки, народної мови як способу морального зв’язку між людьми.

Через те, кажучи коротко, ми відкидаємо не національності, а націоналізм, а надто такий котрий сам себе виразно протиставляє людськості або космополітизму. Ми не признаємо примусових думок і почуттів, котрі видаються за національні, ні яких обов’язкових історично – національних святощів, а надто ненависті до других національностей. Я всякий раз казав одне: космополітизм в ідеях і цілях, національність у ґрунті і формах культурної праці". Чітка і вичерпна формула, глибинна суть якої не втрачає актуальності й досі!

Відповідаючи на обвинувачення в,, обрусительстві" Драгоманов пояснює за яке об’єднання з Росією він виступає.,, Я справді завжди хотів бачити об’єднання досвідчених людей по сусідніх країнах, що боряться проти неволі і неуцтва" в національному питання Драгоманов виступає проти національного гноблення, національної обмеженості і замкненості, за об’єднання всіх націй як рівних в єдине братерство нації,, треба пошукати те, що стане над усіма національностями, що буде мирити їх і, що знайде правду для всіх".

Звівши докупи всі ці приклади, як італійські, так і німецькі, правдолюбива людина мусить прийти до того, що сама по собі думка про національність ще не може довести людей до волі і правди для всіх і навіть не може дати ради для впорядкування навіть державних справ. Треба пошукати чогось іншого, такого, що б стало вище над усіма національностями та й мирило їх, коли вони підуть одна проти другої. Треба шукати всесвітньої правди, котра б була спільною всім національностям.

Драгоманов застерігає галицьку інтелігенцію від небезпеки національної замкненості, яка може зашкодити справі національної свободи і національної розвитку українського народу.

В даній роботі М. Драгоманов розкриває причини втрати України політичної і національної автономії,, Не треба забувати, що Україна втратила свою автономію на половину через синів своїх". На думку Драгоманова національність є основою всіх форм суспільного прогресу, але не перша і не головна справа,, Не можна гнатися за національність бо поженемося за марою, а треба вважати, що головним є поступ і це послужить добробуту народному, охороні і розвитку всього, що є в українській національності".

Наука, самостійна дослідницька робота приваблювали Драгоманова вже з юних літ. У Полтавській гімназії він захоплюється серйозною історичною та філософською літературою, згодом блискуче закінчує історико – філософській факультет Київського університету, щоб вже через два роки стати його викладачем.,, Неблагонадійний" і в студентські роки, Драгоманов - професор дотримувався, як писалося в поліцейському звіті,,, українофільських хибних поглядів".

Сам Олександр ІІ підписав наказ про звільнення,, сепаратиста" Драгоманова і встановлення над ним негласного нагляду. Починається емігрантська,, Одіссея" Драгоманова, яка триває до кінця його днів. Оселившись у Женеві, він починає роботу, без якої важко уявити майбутній поступ української справи. Засновує і видає перший модерний український політичний журнал,, Громада", безліч книжок та брошур українською, російською та західноєвропейськими мовами (яких він знав п’ять). Ці видання мали інформувати цивілізований світ про маловідому для нього українську проблему. Драгоманов стає повпредом українства на Заході.

Цікавим з його погляду є такий епізод. У травні 1878 року в Парижі відбувся літературний конгрес. Його віце – президент І. С. Тургенєв ознайомив учасників із текстом доповіді, надісланої М. Драгоманову президентові конгресу Віктору Гюго. Ця праця була присвячена історії українського народу, особливостям його культури і літератури, а завершувалася рядками, зверненими до всіх літераторів світу:,, Ми не претендуємо на запропонування резолюції. Ми хочемо лише винести на денне світло цю кричущу несправедливість, якої жертвами в Росії є ми, і впевнені, що конгрес не залишиться байдужим до наших скарг...".

До речі, В. І. Ленін, що спочатку прихильно ставився до ідеї Драгоманова, обізвав його, зрештою,,, дрібнобуржуазним лібералом і націоналістом" – ці ярлики наклали довготривале табу на ім’я і твори вченого. А як ставився Микола Петрович до марксизму? На авторитетну думку Мирослава Поповича, марксизм Драгоманов уважав насамперед економічним вченням. Йому і його близькому другові Миколі Зіберу, палкому прихильникові,, Капіталу", імпонувало прагнення Маркса реально, шляхом аналізу дати характеристику економіки як об’єктивного еволюційного процесу. Однак політичні й соціологічні засади марксизму викликали в нього суттєві заперечення, особливо протестував він проти ототожнення понять,, нація" і,, державність". Ось що він писав з цього приводу:

,,.... многие русские социалисты самым серьезным образом поняли формулу Интернационала,, Пролетарии всех стран (наций), соеденяйтесь!" в таком виде: пролетарии всех стран, подчиненных русскому государству, обрусевайтесь!. Страные интернационалисты эти не хотят замечать, что вместо человечества, да еще социалистического, они подсовывают нам государство аристократическое, буржуазное и бюрократическое, и при том неизбежно, национальное же...".

Як бачимо, розглядаючи та оцінюючи ідеї, окрім принциповості, треба керуватися ще й здоровим глуздом. Тим – то ніхто з розважливих, вдумливих учених заходу не викидає Маркса чи того ж Леніна з,, корабля сучасності".

Хоча Українець (один із псевдонімів Драгоманова) інколи бував надто прискіпливим, а то й жорстоким і необ’єктивним критиком творчості своїх співвітчизників, зокрема, Шевченка (відомо, що він дорікав поету за брак культури, начитаності, європейської школи, вважав майже всі його поеми, особливо "Гайдамаків", недовершеними, а вірші – далекими до досконалості народних пісень), усе ж він ніколи не опускався до обмовляння і брутальності, видавав у Женеві Шевченкового,, Кобзаря", забороненого в царській Росії цензурою, пропагував творчості великого українського поета серед європейської громади.

Останній період життя і діяльності М. Драгоманова пов’язаний із Софією, куди його запросили на кафедру загальної історії ново заснованої Вищої школи (майбутнього університету). Тут він розгорнув велику плідну наукову діяльність з етнографії і фольклору, написав кілька праць одна з яких - "Чудацькі думки про українську національну справу" – стала яскравою окрасою його творчого доробку досліджуючи історію встановлення європейських держав як національних утворень, Драгоманов доходить думки,,, треба шукати всесвітньої правди, котра була б спільною всім національностям" і об’єднала їх заради вищої мети.

У своїх статях Драгоманов багато уваги приділяє,, російському питанню". Засуджуючи великоруській шовінізм в усіх його проявах, вчений належно поціновує здобутки російської культури і той факт, що європейській світ назвав російське письменство рівноправним членом у своїй сім'ї, передрікає, що недалекий той час, коли російська стане однією зі світових мов. "В нашому мистецтві ХVІІ століття перевага була в літературі - церковна, а не було народної мови, тому мислителі ХVІІ століття не чули різниці своєї мови від російської самі українці допомагали цій мові вставати". Як завдання на майбутнє, Драгоманов висуває ідеї спільної боротьби українців і росіян проти імперської політико – адміністративної системи, за свободу і децентралізацію.

... Прочитайте або перечитайте "Чудацькі думки про українську національну справу" і ви відчуєте, що висловленні понад століття тому, вони пульсують живим потужним струменем і нині. Їх можна схвалювати або засуджувати, але ніхто не залишиться байдужим. Прочитайте, не відкладаючи, за давньою "чухраїнською" звичкою, на завтра – можливо, обізнаність з ідеями великого українського мислителя допоможе уникнути багатьох помилок уже сьогодні.

03.03.2011