• Друкувати
• Запитати
• Надіслати другу
• Поділитись
  • Facebook
  • Twitter
• Підписатись на новини

Концепція державної влади. Найважливішим і водночас вразливим для критики місцем у системі політичних ідей М. Драгоманова є його погляди на державу, на її значення і функції.

Приступаючи до аналізу поглядів М. Драгоманова на державність як на політичну структуру та систему владних інститутів взагалі, відзначимо, що найбільшою методологічною складністю є вибір "точки зору", а точніше, часових і просторових, а також ідейних координат, в системі яких можна оцінити його теоретичний доробок.

Драгомановські погляди на державу відрізняються багатоплановістю, різноспрямованістю, очевидною зверненістю до проблем поточного моменту. А його манері викладу власних аргументів притаманна полемічна заангажованість і публіцистична гострота. Отже, його праці менш за все відповідають стилістичним нормам академічної відстороненості й емоційної нейтральності.

Насамперед, звернемо увагу на спроби Драгоманова дати визначення держави, оскільки вони відбивають розуміння ним сутності держави, її призначення, тих завдань, які вона покликана виконувати.

Він зазначав, що держава разом з її інституціями є "формами і органами, котрі виробляються в народному житті (по волі, по неволі, як трапиться) і змінюються з ним, і що без цих форм і органів, тобто і без політики, не може жити ніякий народ, ніяка людська громада. Найменше можуть обійтись без політики ті, хто скривджені у теперішніх державах, хто хоче чогось іншого, нового... В XIX ст. ніякий громадський рух, в тому числі і національний, не обходиться без політики, без того, щоб примусити державні уряди перемінити чи установити які державні закони".

Певною мірою змішуючи поняття "держава", "уряд", "політика", Драгоманов тим не менше правильно визначав історичний характер походження і розвитку держави й універсальність цієї форми організації, її унікальну роль у життєдіяльності великих соціальних спільнот, насамперед, народів і націй.

Передовсім, увагу вченого привертали багатонаціональні держави, в яких проживали представники різних народів. З точки зору інтересів цих народів він намагався аналізувати проблеми цілості та дієздатності держави, визначати, що саме має безумовний пріоритет у політичному житті. Увагу привертає послідовний демократизм драгомановських оцінок явищ державно-політичного життя: "Народ взагалі не існує для держав, а держави для народів, - народи ж держав із різними національностями не існують для якихось темних державних інтересів одного або двох народів, а для самих себе, - і держава зобов'язана задовольняти інтереси усіх народів, а не тільки превілегійованих. Державна національність є такий же абсурд, як і державна церква...".

Заперечуючи життєздатність імперської форми державності як антидемократичної і антинаціональної водночас, Драгоманов вважав, що за основу формування стійкої політичної єдності, державної ідентичності, забезпечення лояльності громадян в умовах багатонаціональної держави повинен бути взятим принцип "політичної нації".

Розглядаючи різні історичні типи державного устрою, Драгоманов підходив до їх аналізу з гуманістичної ретроспективи і схилявся до думки, що державний устрій тієї чи іншої країни був тим міцніший, чим менше він тримався на зовнішньому примусі та насильстві влади щодо суспільства, мешканців певної країни. Він наголошував, що нові держави, щоби бути міцними та ефективними повинні бути насамперед союзом людей, добровільним об'єднанням громадян, свідомих своїх прав та обов'язків, зацікавлених в успішному розвитку конкретної держави.

Прихильність Драгоманова до такого типу державного об'єднання людей і бачення ним його переваг пояснює наступне твердження: "Чим більше держава стає вільним, а тому міцним союзом людей для досягнення розвитку духовного і матеріального, тим більше вона підходить до рівноправності мов і народностей, що в неї входять у суспільному житті.

Кризові явища в імперських державах відзначалися багатьма сучасниками вченого і громадського діяча. Але для нього ці явища були предметом аналізу й доказами, які засвідчували принципову хибність політичного устрою імперських країн. Уряди імперських держав шукали виходу з кризи на шляхах посилення поліцейсько - бюрократичного апарату, форсованої асиміляції підлеглих націй, духовної уніфікації через насадження панівних релігій та церков тощо. Але Драгоманов попереджав, що такі заходи, зокрема, спрямовані на посилення релігійної та національної єдності, не принесуть бажаних їх ініціаторам результатів.

"Зовсім не можна заперечувати, що дійсна релігійна єдність полегшує єдність державну, посилюючи зв'язок між членами держави. Але з цього, по-перше, не випливає, щоби держава мала силою встановлювати єдність релігійну, якщо вона раз порушена або не існувала, тому що держава тоді порушить найсвященніші права особистості та породить такі явища і устремління в середині себе, котрі знищують саму мету державної влади: добробут матеріальний і моральний за можливістю кожного її члена. По-друге, женучись, з метою встановлення єдності державної, за встановленням єдності релігійної, політична влада саме послабить єдність державну, - тому що гнані партії будуть прагнути увійти в спілку зі спорідненими елементами в інших державах ".

Примусове співжиття народів в імперських державах було цілком протилежним уявленням Драгоманова про справедливий, органічний державний лад, суперечило його розумінню головних обов'язків держави перед суспільством і громадянином. Отже, принципово Драгоманов не заперечував державності. Навпаки, він вважав, що держава є необхідною і універсальною формою політичної організації, а нові держави в XIX ст. виникають завдяки боротьбі поневолених народів за своє національне та політичне звільнення. Вчений намагався відшукати позитивні приклади державного будівництва і під оглядом не лише абстрактного ідеалу, а й реальної практики сучасних йому держав оцінював переваги і недоліки, а кінцево - історичну перспективу як окремих держав, так і певних форм державно-політичного устрою, політичних режимів.

У тому, що теоретичні уподобання Драгоманова були на боці федералістської ідеї, він не був ані єдиним в українському національному русі, ані оригінальним серед представників провідних ідейних течій XIX ст. У тогочасних теоріях держави і права федералістські ідеї займали місце провідної опозиції до ідеалів монархічного легітимізму, імперської величі, концепцій історичного права та інших, які мали охоронно-консервативний характер.

Щоправда, і представники протилежного табору - найрадикальніші революційні ідеологи не були виключно федералістами. Зокрема, соціал-демократи здебільшого цінували централізовану державу і навіть майбутнє світового інтернаціоналу охоче уявляли чимось виразно схожим на Пруське королівство, звичайно, без короля, юнкерів і буржуазії. Усе ж федералізм, як правило, був ідейним прапором соціального і національного визволення, свого роду інтелектуальним фетишем багатьох мислителів Західної та Східної Європи.

Але особливого значення і поширення він набував серед інтелігенції "недержавних", "неісторичних націй". В обіцянках теорій федералізму вони вбачали надію на порятунок від небезпек асиміляції та загроз денаціоналізації, шлях до порозуміння та подальшого мирного співжиття з переважаючими їх економічно та військово-політично правлячими, великодержавними націями. Нарешті, федералізм, здавалося, відкривав дорогу до досягнення соціальної справедливості. Він був також чарівним оберегом-талісманом для молодих і ще не сформованих національних рухів, свого роду "філософським каменем" у спробах створення політико-правових концепцій діячами цих рухів.

За такою загальною картиною, яка у принципових рисах відповідає характерові ідеологічної еволюції української суспільно-політичної думки аж до завершення XIX ст., важливо побачити не тільки спільність накреслень Драгоманова у царині федералістської теорії з віяннями часу, але й виокремити те особливе, що було привнесене ним у теоретичні пошуки його сучасників. Зокрема, у спроби розробити програму перетворення східноєвропейських імперій на співтовариство нових держав, яке діятиме на демократичних і федеративних засадах.

Такі спроби тим більш важливі для нас, оскільки ідейні традиції федералізму визначали розвиток політичної думки в українському національному русі і в XIX, і, частково, у нашому столітті.

Проблема актуальності чи хибності федеративних концепцій для державності України ані в їх внутрішньому, ані зовнішньому застосуванні не може бути коректно розв'язана без урахування спроб і помилок вітчизняної думки, без з'ясування причин піднесення і занепаду федералістської течії в національній державно-правовій традиції. У цій традиції місце Драгоманова, його вплив на її творення і, відповідно, історична "відповідальність" за спроби втілення цих принципів у національну практику є, безсумнівно, важливими і помітними.

Сприймаючи політичну реальність свого часу крізь призму переможного поступу національного руху, розуміючи безперспективність багатонаціональних імперських держав. Драгоманов свідомо робив вибір на користь федералістської моделі організації політичних сил та устрою держави.

Проблема співвідношення державного управління і місцевого самоврядування

У державно-правовій концепції Драгоманова найпомітніше місце посідали проблеми місцевого самоврядування, звичайно, поряд із його розробками проблем політичної свободи та спробами виробити федеративну програму для України, Росії, а також усієї Східної Європи. Розвиток місцевого самоврядування був для вченого складовою частиною забезпечення політичної свободи. Питання місцевого самоврядування входили до політичних проектів Драгоманова як їх організаційно-адміністративна основа, як базисний рівень діяльності демократичної федеративної держави.

Розглядаючи цю частину драгомановської теоретичної спадщини, виділимо кілька її важливих складових. Це, передовсім, погляд ученого на сутність місцевого самоврядування, його аналіз історичних та сучасних аспектів становища органів місцевого самоврядування в політичній системі суспільства загалом, у системі політичних інститутів зокрема, а також його спроби виділити основні закономірності розвитку місцевого самоврядування в Європі, Північній Америці, у країнах Східної Європи та віднайти засоби до актуалізації історичного досвіду в умовах Російської та Австро-Угорської імперій.

Нарешті, важливі намагання Драгоманова виробити ефективну модель місцевого самоврядування. Оптимальність цієї теоретичної моделі дослідник переважно оцінював з точки зору інтересів української нації, як вони поставали в його розумінні.

Принципові проблеми місцевого самоврядування

Перш за все, Драгоманов розумів, що самоврядування не є самодостатньою системою, а важливою складовою Інститутів політичного суспільства. Воно особливо важливе тим, що в ньому безпосередньо перетинаються інтереси та запити громадян, корпоративних об'єднань, громадських асоціацій, з одного боку, та потреби й інтереси суспільства, нації, держави, з іншого.

На його думку, самоврядування відігравало декілька важливих функцій: інституту виявлення і впровадження громадських ініціатив "на місцях; організатора господарського і культурного життя певних громад, нарешті, представника цих громадянських об'єднань і мешканців певних територій перед державними органами влади. Він слушно нагадував, що в будь-яких практичних діях або в теоретичних розрахунках "'не повинно бути (та й не може бути) забуто, що самоврядування є лише форма, яка повинна бути наповнена реальним змістом: задоволенням потреб населення, економічних і культурних".

Критерієм оцінки становища самоврядування територіальних і національно-територіальних громад у системі державного управління, для нього був ступінь централізації управління в тій чи іншій державі. Створення ефективної системи державного управління, активне залучення до нього громадян, протидію надмірному розростанню бюрократичного апарату і породженим цим процесом явищам адміністративної сваволі, корупції тощо він бачив у неухильному розширенні компетенції та відповідальності органів місцевого самоврядування.

Важливо було враховувати особливості самоврядної території при організації діяльності місцевих органів влади. Визначальними рисами організації системи місцевого самоврядування вчений уважав насамперед економічний характер території, національно-етнічний склад населення, його політичні, соціальні та культурні традиції, у тому числі історичний досвід (або його відсутність) традицій самоврядування. При цьому Драгоманов наполягав, що органи місцевого самоврядування повинні нести відповідальність за свої дії саме перед населенням, яке їх обирає та забезпечує необхідними фінансовими, матеріальними та моральними засобами.

Для майбутньої дієвої організації самоврядування необхідно було теоретично розв'язати питання про обсяг компетенції органів та інститутів місцевого самоврядування, відмежувавши її від сфери відповідальності та повноважень інститутів державного управління в центрі і на місцях. При цьому, вважав Драгоманов, як розміри держави, так і форми її політичного режиму є другорядними чинниками політичної організації суспільства.

"Взагалі сутність питання про централізацію, бюрократію і децентралізацію та самоврядування не у тім, де буде центр і наскільки велика територіальна округа, що йому підлягає, - наголошує він, - а в тому, наскільки велике коло дій громад, міських та обласних земських установ і їх самостійність відносно центральних адміністративних осіб і відомств, де би вони не знаходились. Надмірна ж централізація та бюрократизм з їх шкідливими наслідками можуть так само зручно розвиватися та існувати як у маленькій, так і у великій державі, при близькому, як і при далекому центрі.

Незмінно чітко Драгоманов висловлював застереження щодо того юридичне та інституційно закріпленого мінімуму національної свободи, без якого українські інтереси не могли бути забезпечені в умовах пореволюційної чи реформованої Росії. Щодо завдань цього прогнозованого ним етапу, політичні вимоги Драгоманова вирізняються чіткістю формулювань і не суперечливістю як у його ранніх, так і в пізніших працях. З особливою ясністю ці застереження були висловлені у "Вільній Спілці": "З вищезгаданих принципів політичного перетворення Росії повинні вважатися особливо важливими:

• права людини і громадянина;
• місцеве самоврядування: управління ж всією Росією за посередництвом центральних представницьких зборів, без визнання і забезпечення цих прав і місцевого самоврядування, повинні вважатись так само мало охороняючим свободу та інтереси України зокрема, як і сучасний устрій Російської імперії".

Отже, критикуючи ті чи інші хиби, або недогляди в драгомановському проекті розвитку місцевого самоврядування, треба брати до уваги, що у його працях, присвячених цим проблемам, мова йшла про завдання українського руху на ближчі роки та десятиріччя. Ці цілі мали свідомо поміркований характер на загал не сприятливої для проголошення радикальних вимог на кшталт української незалежності тощо.

До позитивних рис драгомановського теоретичного бачення віднесемо те, що розвиток місцевого самоврядування пов'язувався ним із поглибленням кризи абсолютистсько-монархічних режимів, із піднесенням ліберального руху з посиленням національних і соціальних рухів.

Оцінюючи перспективи розвитку місцевого самоврядування і завдання суспільних сил у боротьбі за його розвиток, Драгоманов висловлює слушні думки про той історичний час, в якому перебуває Росія в календарі розвитку світової, зокрема європейської цивілізації. На цій основі доходить висновку про неминучість змін у її ладі. Здебільшого, ці порівняння мають своєю основою історичний досвід двох європейських країн. На погляд Драгоманова, майбутнє Російської імперії та її народів могло розвиватися за двома моделями, основними, умовно кажучи, сценаріями - "німецьким" і "французьким".

Пошук ефективної моделі місцевого самоврядування

Першочергове питання, яке і до сьогодні викликає конфлікти між виконавчою та представницькою владою, між загальнодержавними установами та органами місцевого самоврядування, полягає в тому, як саме розмежувати сферу компетенції органів державної влади на місцях та органів місцевого самоврядування.

Драгоманов пропонував досить раціональний підхід до розв'язання цього непростого питання. Він висловлював думку, що це вирішення повинно бути чітко і недвозначно зафіксоване юридичне, відображене в основному законі та в спеціальному законодавстві держави. Ці документи мали визначати функції та завдання місцевого самоврядування всіх рівнів у вигляді їх спеціальних статутів.

"Але необхідно, - пояснював він, - щоби ці статути якомога більше мали на увазі, щоби установи з більш широким колом діяльності не були керівництвом над установами з менш широким колом діяльності, а щоби кожне мало якомога більш повну самостійність у своїм колі, особливо у справах, які воно сплачує власними коштами".

У накресленнях засад майбутньої організації місцевого самоврядування Драгоманов намагався сполучити принципи прямої та представницької демократії. На основі перших він бачив за можливе організацію самоврядування на рівні сіл, громад - через збори дорослого населення і діяльність обраного й підзвітного цим загальним зборам старшини. А вже на рівні волосному, міському, повітовому та обласному функції народного зібрання передавались відповідним представницьким органам - думам.

Думи могли утворювати управи та інші виконавчі органи, а в своїй діяльності повинні були керуватися державним і обласним законодавством і наказами виборців. Не вдаючись у детальний правовий аналіз запропонованої Драгомановим схеми розвитку самоврядування (це, передусім, компетенція істориків держави і права), відзначимо, що проект "Вільна Спілка", по-перше, сконцентрував найкращі ідеї Драгоманова та його однодумців стосовно принципів організації та діяльності місцевого самоврядування, по-друге, він акумулював досягнення тогочасної української, російської, європейської та, без особливого перебільшення, світової політичної та правової думки, демократичної практики.

Нарешті, цей проект, у своїх головних рисах, був теоретично придатним для втілення у життя за умови загальних демократичних змін у Росії.

Найцікавішою і найбільш оригінальною, на мою думку, є та частина проекту "Вільної Спілки", де визначені повноваження, форми та напрями діяльності обласних дум, передбаченні їх майбутні взаємини з центральними органами влади. Тут тема місцевого самоврядування переходить у проблему теоретичних уявлень Драгоманова про організацію федеративної держави. Тому розглянемо її остільки, оскільки вона стосується вищої форми діяльності органів і структур саме місцевого, у цьому разі - регіонального, обласного самоврядування.

План розвитку місцевого самоврядування, запропонований Драгомановим у його працях, інколи відрізнявся подробицями і акцентами. Автор не вважає предметом аналізу дві попередні його політичні програми: одноосібну, у "Громаді" 1877 р., та колективну, від 1880 р., оскільки в них питанням місцевого самоврядування практично не приділено уваги. Але "Вільна Спілка" - досить цілісний теоретичний нарис. За багатьма ознаками він не тільки відповідав своєму часові, але й випереджав ідеями суспільні запити на десятиріччя, а може й більше.

Драгоманов усвідомлював огріхи та недоробки цього проекту: "Ми не мали і не маємо на увазі писати детальні проекти адміністративної і поліцейської реформи в Росії, -праця, яка вимагає більш спеціального вивчення і всебічного обговорення людьми кабінету і практики", - щиро зізнавався він.

Не варто забувати, що поява "Вільної Спілки" відноситься до часу, коли Драгоманов ще вірив у силу земсько-ліберальної інтелігенції Росії і багато узгоджених з її представниками положень цього твору є результатами драгомановських-поступок іншим учасникам проекту утворення нової організації. Це стосується, зокрема, одного з найбільш вразливих місць проекту - територіально-адміністративного поділу майбутньої держави.

На момент написання проекту найважливішим для Драгоманова було зрушити з мертвої точки український рух, зокрема, активізувати його ліберальні сили, спробувати порозумітися з всеросійською опозицією. Тому і на цей, без сумніву найкращий за своєю розробленістю проект, у якому най діяльніше взяв участь Драгоманов, варто дивитись на тлі історичних обставин його появи, з урахуванням впливів кола політиків і громадських діячів, причетних до "Вільної Спілки".

Якими б не були слушними зауваження щодо рівня правової професійності проекту, варто зауважити й інші аспекти драгомановських напрацювань із проблем місцевого самоврядування. Навіть в умовах незалежної України окремі механізми та форми діяльності органів місцевого самоврядування, теоретично розроблені Драгомановим у 1884 р., ще не стали надбанням національної практики, а залишаються предметом дискусій про можливі шляхи втілення ідей такого роду у життя. У той же час, в інших державах ці ідеї дали і продовжують давати позитивні результати.

Не перебільшуючи, а тим більше не ідеалізуючи значення проектів розвитку місцевого самоврядування, автором або співавтором яких був Драгоманов, відзначимо: їх сильні сторони - очевидні. Слабких також не бракує. Останнє зауваження стосується розв'язання питання про достатність чи недостатність політичної свободи та забезпечення розвитку місцевого самоврядування з огляду на корінні національні інтереси українців, у контексті тієї загальної моделі федералізму для майбуття народів Російської та Австро-Угорської імперій, яка і становить найбільш вагомий, а водночас сповнений суперечностей теоретичний внесок Драгоманова у вітчизняну, російську та східноєвропейську політичну думку.

03.03.2011