• Друкувати
• Запитати
• Надіслати другу
• Поділитись
  • Facebook
  • Twitter
• Підписатись на новини

Визнання незалежності. Кінець 1980-х – початок 1990-х років у політичному житті України, як і в житті інших республік колишнього СРСР, характеризувався, з одного боку, процесами послаблення тоталітаризму, політичної монополії КПРС-КПУ та поглибленням кризи радянської імперії, а з іншого – бурхливим наростанням національно-визвольних рухів. По всій Україні створювалися громадсько-політичні організації, товариства, клуби, які стали каталізаторами боротьби українського народу за демократію і національне відродження.

В 1989 році було створено наймасовішу і найвпливовішу громадсько-політичну організацію – Народний Рух України, який відігравав визначну роль в боротьбі за незалежну Українську державу. Розпочався процес формування партій демократичного спрямування. В березні 1990 року національно-демократичні сили, об’єднані в Демократичний блок, домоглися значного успіху на виборах до Верховної Ради, здобувши – в умовах жорстокого пресингу з боку владних структур – 27% депутатських мандатів.

У парламенті була сформована опозиція в особі Народної Ради на чолі з академіком І. Юхновським, до складу якої увійшло 125 депутатів.

Народна Рада розгорнула активну діяльність з підготовки проекту Декларації про державний суверенітет України. Цей надзвичайної ваги документ був прийнятий Верховною Радою 16 липня 1990 року. Значення Декларації у подальшій боротьбі за державну незалежність України важко переоцінити. Виходячи з невід’ємного права української нації на своє самовизначення, Декларація проголошувала "верховенство, самостійність, повноту та неподільність влади Республіки в межах її території і незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах".

Стосунки УРСР з іншими радянськими республіками повинні були будуватися на основі договорів, укладених на принципах рівноправності, взаємодопомоги і невтручання у внутрішні справи. Проте, хоча й прийняття Декларації було важливим кроком у боротьбі за незалежність республіки, створило для цього правові передумови, але ще не означало виходу України зі складу СРСР.

19-21 серпня 1991 року найближче оточення президента М. С. Горбачова спробувало здійснити державний переворот. Президента ізолювали у Криму, а у Москві був створений Державний комітет з надзвичайної ситуації (ДКНС) на чолі з віце-президентом Г. Янаєвим, який перебрав на себе всю повноту влади і оголосив про намір вводити надзвичайний стан в різних частинах СРСР в міру потреби.

Партійному керівництву республік були розіслані вказівки, як себе поводити, а непокірним державним керівникам погрожували збройною силою. До Москви були введені війська. Опір путчистам організували і очолили в Москві майбутній президент Росії Б. Єльцин та Верховна Рада Росії.

В Україні голова Верховної Ради Л. Кравчук зайняв позицію очікування. Кінець-кінцем Президія Верховної Ради України прийняла рішення про невизнання постанов путчистів на території України. Самі ж путчисти діяли пасивно, тому і зазнали поразки. Незважаючи на короткочасність цих подій, їхні наслідки були епохальними в історії України.

24 серпня 1991 року позачергова сесія Верховної Ради України майже одностайно проголосила незалежність республіки, прийнявши Акт проголошення незалежності України. Віднині на території України повинні були діяти виключно Конституція і Закони України. Було прийнято також рішення про підпорядкування військових формувань, дислокованих в Україні, Верховній Раді України і створення Міністерства оборони України, департизацію державних органів та установ.

1 грудня 1991 року відбулися Всеукраїнський референдум і вибори Президента України. 90% учасників референдуму віддали свої голоси за незалежність, сподіваючись на краще життя в окремій незалежній українській державі. Слід відзначити, що за незалежність проголосували й представники неукраїнського населення: росіяни, євреї, поляки, білоруси та інші. На президентських виборах із шести конкурентів найбільше голосів отримав Л. Кравчук (62%).

Після проголошення незалежності України і підтвердження цього акту Всеукраїнським референдумом почалася розбудова незалежної держави – України. Головними завданнями цього процесу були:

• творення власної суверенної держави;
• демонтаж тоталітарних структур;
• становлення багатопартійності;
• перетворення централізованої державної економіки на багатоукладну ринкову економіку;
• національне відродження;
• утвердження України як повноправного суб’єкта міжнародного права.

Саме останнє завдання я б хотіла детальніше розглянути. Адже шлях до самостійної зовнішньої політики відкрився лише після проголошення незалежності і Всеукраїнського референдуму, який став юридичною підставою для міжнародного визнання України. Уже на другий день після референдуму про визнання України заявили Канада і Польща, 3 грудня – Угорщина, 4 грудня – Латвія і Литва, 5 грудня – Аргентина, Болгарія, Болівія, Росія і Хорватія.

25 грудня після відставки М. Горбачова, яка знаменувала остаточний розпад СРСР, і отримання гарантій нерозповсюдження ядерної зброї Україну визнали США. Протягом грудня 1991 р., що став місяцем визнання України, її незалежність визнали загалом 68 держав, а у 1992 р., – ще 64.

Можна наголосити на тому, як визнавали незалежність країни Центрально-Східної Європи.

Перед українською зовнішньою політикою постали такі основні завдання:

• вибір пріоритетів зовнішньополітичних і стратегічних партнерів;
• налагодження дипломатичних відносин із тими 132 державами, які визнали Україну, утворення власного дипломатичного корпусу, розгортання мережі посольств;
• активне проведення зовнішньоекономічної діяльності;
• розв’язання проблеми ядерної зброї.

Уряд України і Верховна Рада одразу ж заявили, що зовнішня політика України носить відкритий характер і здійснюється на основі принципів взаємодопомоги, рівноправності та невтручання у внутрішні справи інших країн. Вона не висуває жодних територіальних претензій до інших країн і не визнає жодних претензій до себе. Засади її зовнішньої політики ґрунтуються на дотриманні загальновизнаних норм міжнародного права.

Одним з найважливіших напрямків української зовнішньої політики є відносини із тими державами, які виникли на терені колишнього СРСР і зараз об’єднуються в СНД. Вони ґрунтуються на спільній багатовіковій історії, міжетнічних зв’язках, економічних взаємозв’язках і певній взаємозалежності, яка виникла і багато в чому ще існує в рамках колишнього єдиного народногосподарського комплексу.

Отже, український народ втілив у життя свою віковічну мрію: створив незалежну соборну державу Україну. Референдум 1 грудня 1991 року, підтримавши Акт проголошення державної незалежності, схвалений Верховною Радою 24 серпня 1991 р., відкрив шлях до розбудови української державності. Україна визнана більшістю держав світового співтовариства, установлено її кордони, створено національні Збройні Сили, Служба безпеки, прикордонну та митну служби. Попри всі труднощі формується національна економіка, кредитна та фінансова системи.

Загальна характеристика

Одним з важливих напрямків становлення і функціонування незалежної України є активна міжнародна діяльність. Україна дуже швидко виявилася на перехресті інтересів світової політики. Про це свідчить масове визнання її незалежності багатьма державами.

Стратегічною метою для України є інтеграція в європейські структури і поглиблення трансатлантичної співдружності. Наша країна активізує свою роботу з веденням переговорів про утворення зони вільної торгівлі з ЄС, досягненні статусу "особливого партнерства" у відносинах з НАТО, наданні статусу асоційованого партнера в Західноєвропейському Союзі. У липні 1997 р. Україна підписала Хартію про особливе партнерство між НАТО й Україною. При відвідуванні Києва Генеральний секретар НАТО X. Солана відзначив активну участь України в рамках програми "Партнерство заради миру" .

Україна, як незалежна і суверенна держава, чітко визначила свої зовнішньополітичні пріоритети. Усвідомлюючи свою приналежність і до західної, і до східної цивілізації., Україна, разом з тим, дотримує не прозахідної і не просхідної, а проукраїнської орієнтації, при цьому першорядна увага приділяється формуванню відносин із сусідніми країнами - колишніми республіками СРСР.

Наша країна віддає перевагу двостороннім взаємовигідним відносинам із країнами СНД, не особливо покладаючись на аморфні структури Співдружності. Керівники України завжди підкреслюють, що розвиток двосторонніх відносин ні в якій мірі не спрямовано проти третіх країн.

Різноманітні історичні, політичні, економічні зв'язки, залежність української економіки від російських енергоносіїв, російського ринку збуту промислових товарів, проблема базування російського Чорноморського флоту в Севастополі висувають на перший план україно-російське співробітництво.

У травні 1997 р. Росія й Україна підписали повномасштабний договір, у якому вони оголосили себе "стратегічними партнерами", а в лютому 1998 р. сторони підписали договір про економічне співробітництво. Наприкінці 1998 р. Держдума Росії слідом за Верховною Радою ратифікувала договір, однак, Рада Федерації відклала цю процедуру на невизначений час: договір був ратифікований Радою Федерації лише в середині лютого 1999 р.

Окремі російські політики, у тому числі мер м. Москви Ю. Лужков украй негативно відносилися до цього договору. Вони не визнавали за Україною право на Крим і м. Севастополь, вважали їх російськими територіями і погоджували ратифікацію найважливішого документа з передачею Криму під юрисдикцію Російської Федерації.

Разом з тим, стає очевидним, що економічне співробітництво і міжрегіональні зв'язки з Росією відповідають інтересам обох держав, особливо в умовах економічної кризи. Саме економічні проблеми є сьогодні головними в російсько-українських відносинах.

Традиційно дружні відносини поєднують Україну і Республіку Молдова. У ході першого офіційного візиту Президента України Л. Д. Кучми в Кишинів 11-12 березня 1997 р. були підписані важливі документи: Декларація про основні принципи митного союзу України і Молдови, угода про співробітництво прикордонних областей і адміністративно-територіальних одиниць. Україна виступила разом з Росією гарантом при вирішенні конфлікту в Наддністрянщині, підписавши Меморандум про врегулювання відносин між Республікою Молдова і Придністровська Республіка.

Також сусідські відносини панують у співробітництві України і Білорусії. 13 травня 1997 р. в Києві між президентами України і Білорусії Л. Д. Кучмою й А. Г. Лукашенко були підписані Договір про державний кордон, а також Угода про співробітництво прикордонних областей, Договір про спільні дії по мінімізації і подоланню наслідків Чорнобильської катастрофи.

Україна висловилася проти приєднання до Договору між Росією і Білорусією "Про утворення співтовариства двох держав", справедливо вбачаючи в цьому загрозу своєму суверенітету. В Україні з тривогою спостерігають за активним порушенням норм демократії і прав людини в сусідній державі. Проте, деякі представники лівих сил України виступають за об'єднання з Росією і Білорусією.

Найкраще в України склалися відносини з Польщею, яка була однією з перших держав світу, що визнала незалежність України й встановила з нею дипломатичні відносини. У 1992 р. між Україною і Польщею був укладений Договір про добросусідство, дружні відносини і співробітництво. Через відносини з Польщею Україна прагне інтегруватися в загальноєвропейський процес співробітництва.

Регулярним став обмін державними візитами. На останніх зустрічах президентів Л. Д. Кучми й А. Кваснєвського підкреслювалося, що відносини Польщі й України кожна зі сторін визначає як пріоритетні. Розширюється співробітництво в політичній і військовій областях, особливо у світлі вступу Польщі в НАТО в 1999 р. Розширюються різноманітні торгово-економічні контакти.

Разом з тим, у відносинах між двома суверенними державами зберігаються визначені труднощі, викликані в основному причинами історичного характеру й особливостями перехідного періоду, що переживають обидві країни. Однак ці труднощі не є нездоланними. Це ще раз підтвердила зустріч президентів Л. Д. Кучми й А. Кваснєвського на початку 2000 р.

Традиційно стабільні відносини України з Чехією і Словаччиною. Останнім часом поглиблення співробітництва між суверенними державами намітилося в машинобудуванні, нафтопереробній промисловості, енергетиці, переробці лісу, у сфері культури і туризму. Між державами діють договори про добросусідство і співробітництво.

Налагоджуються політичні й економічні зв'язки України з Угорщиною: у грудні 1991 р. Угорщина визнала суверенну Українську державу, у 1992 р. укладений Договір про основи добросусідства і співробітництва.

Плідними були державні візити Президента України Л. Д. Кучми в Угорщину й А. Гена в Україну. Однак у взаємовигідному співробітництві двох держав є чимало резервів. Це стосується, насамперед, переробної промисловості, обслуговування перевезень, створення спеціальної економічної зони в Закарпаття "Європа - центр".

Відносини з Румунією розвиваються непросто. З одного боку, між суверенними державами встановлені дипломатичні відносини, відбувається обмін державними візитами. З іншого боку - Румунія фактично не визнала входження до складу України в 1940 р. Північної Буковини, висловлює свої домагання на острів Зміїний у Чорному морі.

Торгово-економічні відносини розвиваються досить динамічно, хоча не відбивають можливостей і потреб двох країн. Великий інтерес викликає по обидва боки проект будівництва каскаду гідроелектростанцій на ріці Тиса, газопроводу Хуст - Сату Маре.

2 червня 1997 р. президенти України і Румунії в м. Констанці підписали Договір про дружбу, співробітництво і добросусідство.

Отже, Україна бере активну участь у роботі регіональних об'єднань. Її голос активно і вагомо звучить у рамках держав Центральноєвропейської ініціативи, країн Чорноморського району економічного співробітництва. Регулярними стали спільні зустрічі президентів України, Польщі і Румунії; глав країн Балтії, України і Польщі.

Відносини із сусідніми країнами, як і з іншими державами світу, Україна будує на принципах рівності, добросусідства, взаємовигідного співробітництва, що сприятиму подальшому розвитку України.

03.03.2011