Український націоналізм та його особливості. Реферат
Націоналізм — світоглядний принцип, найбільшою мірою притаманний передовим представникам народу, що виборює своє право на розбудову власної держави, тобто прагне перетворитись на націю
Огляд подій та ідей українського націоналістичного руху, головні духовні засади якого сформувалися у XIX ст., у велично-кипучій поезії Тараса Шевченка і політична практика якого в основному, виробилася у 1-й половині ХХ ст. Загумінковість, "провансальство" наших національних діячів 2-ї половини XIX в. не дали їм можливості збагнути, побачити всю пориваючу і героїзуючи силу думок і почуттів геніального поета, щоб, ними наснаживши народну масу, здобути таку бажану національну свободу. Тому так ганебно скінчилися наші боріння за незалежність у 1917–20 рр., під проводом задурманених соціалістів і миролюбних демократів. Тому 30-мільйонна Україна не змогла здійснити того, що зуміла 3-мільйонна Фінляндія.
У період між двома світовими війнами, коли ідеї націоналізму таки утвердилися в українському народі, націоналізм довів свою колосальну життєспроможність і здатність подвигнути людину, народ на справжній героїзм, перетворити суспільство на одне згуртоване і міцне ціле, що знає чого хоче і куди йде.
І якби не фатальний і жорстокий хід обставин: тотальне нищення всього українського, смерть близько 15 млн. українців в умовах московсько-більшовицької системи, що підрізало національне коріння на більшій частині України, якби не перетворення України під час Другої світової війни в плацдарм нищівної війни між двома хижаками – Німеччиною і СССР – що знову відбилося мільйонами наших смертей і суцільною руїною, – український націоналістичний рух досягнув би своєї мети.
Бо, не зважаючи на всі ті страхіття і руїни, він виявився єдиною силою на українській землі, яка активно, з позицій Добра Нації протиставилася тоді обом загарбникам – анти людському московському комунізмові і німецькому націонал-соціалізмові. І то протиставилася так, що повстанський визвольний рух українців за своїми масштабами і впертістю боротьби вирізнявся в тогочасній Європі.
Воєнна тактика українських повстанців і до сьогодні вважається класичним зразком масового підпільного революційного руху. З українського націоналістичного руху вийшла ціла плеяда відданих борців за свободу України, видатних політиків і стратегів, блискучих талантів, якими український народ може гордитися перед світом: Дмитро Донцов і Євген Коновалець, Юрій Липа і Степан Бандера, Олена Теліга і Олег Ольжич, Роман Шухевич і Ярослав Стецько, Дмитро Грицай і Зенон Коссак. Їхні біографії можуть стати гідним зразком для виховання нового героїчного покоління українців.
Після Другої світової війни ОУH опинилася на еміграції. Московський режим весь час вів нестерпну війну проти тих підпільних частин ОУH, які залишилися на території України. Тому ОУH в Краю перейшла в глибоке підпілля. З кінця 50-х її впливи обмежуються. Посилені служби КГБ працювали постійно і наполегливо у боротьбі з цим націоналістичним підпіллям протягом всіх 60–70–80-х років, ліквідуючи найменші спроби активізувати народ.
У 1960-ті роки, коли в умовах післясталінської відлиги на Україні почалися процеси національного відродження, на жаль, чи на біду для України, переконані демократи і ліберали – "шістдесятники" загалом не продовжували ідейних і політичних традицій націоналістів попередньої доби нашої історії. Їх більше приваблювали гасла тихомирної культурної праці і орієнтації на демократичний Захід, який, як ми пам'ятаємо, вже двічі перед тим зраджував наші національні домагання, відвертався від нас. Цитатами з Леніна доводили вони права української нації на життя і свободу.
Демократичний Захід допомагав. Але тільки "шістдесятникам", тим, хто лише під гаслами лібералізму хотів відбудувати Україну, таку собі "країну для всіх".
Коли "шістдесятники" потрапили в тюрми, то лише їх боронив Захід, лише про них говорило радіо "Свобода" і вболівала Міжнародна Амністія. Про тисячі, десятки тисяч українських націоналістів, учасників визвольних змагань УПА, які сиділи в тих же концентраційних таборах, ні словом не згадували ані радіо "Свобода", ані Міжнародна Амністія. Вони, на думку "гуманних" демократів Заходу, були людьми іншого сорту, яких не треба було боронити.
Відтак "шістдесятники стали національними героями, які чомусь затято почали замовчувати попередній націоналістичний етап боротьби, а то й принижувати його, беручи весь "вогонь" заслуг на себе.
Правда, в лоні "шістдесятництва" течія націоналізму пробила собі надійну дорогу: В. Мороз, З. Красівський, інші поступово починають утверджувати ідеї націоналізму в українському політичному русі, плекати їх нову грань. Можливо і тому московські служби вирішили обміняти ув'язненого В. Мороза, який своїми творами швидко здобував славу і вплив, на радянських шпигунів і відправити його в Америку, щоб не "мутив воду" в демократичному болоті.
З огляду на тотальну блокаду, навіть з боку Америки, ідеї українського націоналізму не отримують в цей період належного поширення. Найбільшим "злочином" українських націоналістів, який їм інкримінували всі: від більшовиків до найдемократичніших і "гуманних" лібералів Заходу – був той, що націоналісти вважають, що господарем на українській землі має бути український народ і саме він повинен вирішувати, якою бути Україні, а не слухати "порад" і "підказок" збоку.
Коли прийшла перебудова в колишньому СРСР і розпочалося нове національне відродження в кінці 80-х, то його почали творити на засадах лібералізму і демократизму наші вожді "шістдесятництва", знехтувавши заповітами націоналізму. Хоча всі їх успіхи в Галичині, наприклад, були можливі лише на основі "законсервованої" там націоналістичної ідейної і моральної бази, де майже в кожній галицькій сім'ї є чи був хтось, причетний до націоналістичного руху в минулому. Зараз очевидною стала неспроможність і крихкість демократичної платформи побудови України. Наступає нова доба націоналізму.
Закордонний Провід ОУH, із зрозумілих причин, не зміг очолити процеси в Україні в час перебудови і демократизації. Натомість на політичну арену вигулькнули супер-радикальні угруповання, які проголосили, що стоять на платформі націоналізму і розпочали свою "архіекстремістську" ("все і негайно!") діяльність і пропаганду, аж до фашистських замашок включно. Зрозуміло, що це зовсім не посилювало їхні ряди, а навпаки, ізолювало в суспільстві, робило такими собі "екстравагантами" від політики. Їх прагнення налякати людей факельними походами лиш настроїли народ проти них самих.
Націоналізм ніколи не лякав народ, а захищав і боронив його в дні небезпек. Безсумнівно, не обійшлося тут і без "певного" втручання "певних" сил, які вирішили таким чином здискредитувати саму ідею націоналізму, як загрозливу їм, відштовхнути людей від націоналістичної практики.
З другого боку, зараз поширюється і така течія в українському політичному житті, яку ми можемо окреслити визначенням "теж націоналісти". Знаходиться багато діячів кар'єристичного типу, котрі хочуть нажити собі політичний капітал на колосальному морально-ідейному авторитеті націоналізму. Але, не будучи націоналістами за духом, вони профанують саму його ідею, знецінюють сам рух, перетворюючи його в пусте базікання і невиразну, безхребетну через свої дії, а часто і не дії, політичну течію.
Це з їхнього середовища виходить постійно думка, що "націоналізм такий самий як демократія, хіба націоналістичний". Тут важко щось контр аргументувати у плані логіки (гадаємо, ми в цій книжці навели достатньо прикладів чим відрізняється націоналізм від демократизму), але що таке замулювання чистоти і виразності ідеї є, з одного боку, опортунізмом несвідомим а, з другого боку, шкодою свідомою – то факт.
Такі "теж націоналісти" зуміли вже розхолодити народ у сподіваннях на силу націоналізму, дезорієнтувати його, зневірити. Тому зараз – зуміти подолати хаотизуючі, обезвладнюючі впливи "екстравагантів" і "теж націоналістів" – одне з головних завдань в наших спільних зусиллях до повноцінного утвердження ідей і звершень націоналізму.
Націоналізм і сьогодні залишається тою єдиною силою, яка може врятувати Україну з-над прірви небуття, куди нас штовхають глобально заплетені ворожі сіті. Ідеї і духовність націоналізму вже не раз доводили свою витривалість, допоможуть вони нам і тепер перетривати ту тотальну облогу, в якій опинилася Україна.
Або станемо господарями на своїй землі, або загинемо, ні кроку не відступивши з неї.
Список літератури
- Антибольшевицький Блок Народів в світлі постанов конференцій та інших матеріалів в діяльності 1941–1956: Зб. документів. – Видання ЗЧ ОУH, 1956.2.
- Донцов Дмитро. Націоналізм. – Лондон, 1966.
- Донцов Дмитро. Дух нашої давнини. – Дрогобич; Вид. "Відродження", 1991.4.
- Донцов Дмитро. Підстави нашої політики. – Відень, 1921.
- Донцов Дмитро. Хрестом і мечем. Зб. статей. – Торонто, 1970.
- Донцов Дмитро. Дві літератури нашої доби. Зб. статей. – Львів, 1991. Репринтне відтворення видання 1958 р.
- Іванишин Василь. Hація. Державність. Hаціоналізм. – Дрогобич; Вид. "Відродження", 1992.
- Мірчук Петро. Hарис історії ОУH. т. 1. – Мюнхен-Лондон-Hью-Йорк, 1968.
- Стецько Ярослав. Українська визвольна концепція. Зб. статей. т. 1. – Вид. ОУH, 1987.
- Мороз Валентин. Україна у ХХ ст. – Тернопіль, 1992.
- Петлюра Симон. Статті. – Київ, "Дніпро", 1993.
- Націоналістичне виховання в СУМ. Зб. матеріалів. Опрацював А. Бедрій. – Торонто, 1990.
24.02.2011
