• Друкувати
• Запитати
• Надіслати другу
• Поділитись
  • Facebook
  • Twitter
• Підписатись на новини

Кінець 50-х р. XIX ст. був поворотним моментом у житті Лінкольна. Активно беручи участь у політичних суперечках, він придбав широку популярність у країні. Виступаючи в різних куточках країни, Лінкольн виявив себе як розумний і обережний політик. Він не став підтримувати вимогу скасування рабства і прагнув усіма силами не допустити громадянської війни.

На зборах республіканської партії в Чикаго Лінкольн був висунутий кандидатом у президенти. Тепер стояла важка боротьба з кандидатами демократів, які підтримували рабовласників Півдня. У ході передвиборної компанії Лінкольн стриманістю й умінням уникати крайностей зумів переконати виборців і, перемігши на виборах 6 листопада 1860 р., став президентом США.

Обрання республіканця послужило поштовхом до відділення восьми рабовласницьких штатів, що оголосили 4 лютого 1861 р. про утворення Конфедеративних Штатів Америки зі столицею в Річмонді, які обрали своїм президентом Джефферсона Девіса.

Лінкольн виявився в скрутному положенні. Він не мав досвіду керування країною, не був ще сформований уряд. Лінкольн хотів переконати рабовласників відмовитися від розколу Союзу. Тим часом обставини зажадали швидких і рішучих заходів. Жителі півдня атакували і захопили форт Самтер. Через два дні Лінкольн оголосив штати Конфедерації в стані заколоту і звернувся до "усіх лояльних громадян" із закликом виступити на захист країни. В армію вступили 75 тис. добровольців. Почалася громадянська війна між Північчю і Півднем.

Перший крок до переходу до "війни пореволюційному" Лінкольн і його адміністрація зробили 16 квітня 1862 р., оголосивши про звільнення негрів-рабів у федеральному столичному окрузі Колумбія. Якщо ще восени попереднього року Лінкольн був вимушений по тактичних міркуваннях (з побоювання втратити "прикордонні" штати) відмінити декларацію Фремонта про звільнення рабів в Міссурі, то тепер і сам президент підходив до такого рішення в масштабах країни.

Еволюція поглядів Лінкольна в цьому питанні очевидна, хоча і після відміни рабства в окрузі Колумбія, 19 травня, президенту довелося дезавуювати декларацію іншого генерала, Девіда Хантера, який, так само як і Фремонт, без санкції керівництва оголосив про звільнення рабів в штатах Джорджія, Флорида і Південна Кароліна .

У питанні, відміняти або зберігати рабство, Лінкольн значною мірою залежав від постійної необхідності враховувати можливу реакцію на цей крок всієї сукупності різних сил і чинників, в першу чергу, зрозуміло, усередині країни. Виступаючи за відміну рабства як інституту, президент зовсім не вважав негрів рівними білим і був проти надання їм після звільнення статусу повноправних громадян.

Американський історик Дж. Фуллер писав: "Якби Лінкольну наступного ж дня після падіння форту Самтер представилася можливість опублікувати свою Декларацію про емансипацію, була б закладена моральна підстава для всієї його загальної стратегії. Але це було неможливо: по-перше, Північ не була готова до цього, а по-друге, як сказав сам Лінкольн: "Я не бажаю виступати з документом, неминуча бездіяльність якого, подібно папській буллі проти комети, була б видна всьому світу".

Уважно вивчаючи листування Лінкольна, його виступи і інші документи, спогади сучасників про нього, можна дійти висновку, що сам він більше схилявся до так званого проекту "колонізації" тобто вивозу негрів (з їх згоди) в держави Латинської Америки і до Африки, ніж до перетворення звільнених негрів в рівноправних громадян США.

Президент навіть вів переговори з лідерами негритянських релігійних общин і з урядами деяких латиноамериканських країн про деталі проведення в життя цього проекту. В основі цієї наївної, так і не здійснилася спроби лежало глибоке розуміння Лінкольном того положення, в якому опиняться мільйони негрів, формально вільних, але позбавлених прав білих громадян.

Президент не бажав розв'язати цю проблему механічним даруванням неграм після відміни рабства прав білих громадян, включаючи і виборче право. Це було б у той час підтримано лише незначною частиною американського населення, а йти проти думки свого народу президент не міг.

Але найперший крок - відміна рабства - ставав насущною необхідністю, і за нього виступало все більше білих американців. 22 липня 1862 р. на черговому засіданні кабінету міністрів Лінкольн оповістив складений їм проект Декларації про відміну рабства у всіх штатах, що входили в бунтівну Конфедерацію, виключаючи Теннессі, майже вся територія якого була на той час зайнята військами Союзу, і ті округи Луїзіани і Віргінії, де також панування Конфедерації було вже ліквідовано.

Одночасно Лінкольн припускав з 1 січня 1863 р. (цього дня Декларація повинна була набути чинності) дозволити набір вільних негрів в армію і флот США. При цьому Лінкольн з незвиклою для нього твердістю заявив, що рішення його остаточне, а міністрів він просить лише порадити, коли саме обнародувати цю Декларацію.

Думки розділилися, дехто взагалі виражав сумнів в необхідності такого кроку: адже "прикордонні" штати, як не раз говорив і сам президент, явно зустріли б Декларацію негативно. Лінкольн визнав корисним пропозицію Стюарда: не публікувати Декларацію зараз, в умовах військової нестабільності Союзу а почекати якого-небудь військового успіху, як виразився державний секретар, "хоча б середньої величини" В цьому був резон: публікація Декларації після невдач Макклеллана на Півострові могла бути сприйнята супротивником як прояв слабкості, остання спроба якось врятувати положення.

Отже, перехід до війни "пореволюційному", в усякому разі в політичній області, вже позначився. Крім Декларації про звільнення рабів, на ньому наголошений і іншим важливим кроком у внутрішній політиці. 20 травня 1862 р. був прийнятий закон про гомстеди (тобто земельних ділянках), по якому будь-який громадянин США не молодше за 21 рік міг з 1 січня одержати у володіння ділянку землі розміром в 160 акрів (приблизно 65 га), сплативши за це символічний реєстраційний збір - 10 $. Формально вимагалося протягом п'яти років обробляти одержану ділянку, і лише після цього він переходив в повну власність власника. Фактично ж ділянки відразу потрапляли в повне користування власників.

Закон мав і побічну сторону: буржуазія Півночі, а також різні пройдисвіти вправно використовували його в своїх інтересах, зокрема шляхом скупки ділянок через підставних осіб і подальшої спекуляції ними. Але буржуазно-демократичного єства закону про гомстедах це не міняло: він з'явився перемогою прогресивного для того часу шляху розвитку капіталізму в сільському господарстві.

Слідом за цими заходами (поряд з менш значних) в політичній області належало здійснити перехід до "війни пореволюційному" і на полях битв, тобто вести всю військову політику енергійніше, професіонально, по-діловому.

Бездарно проведена Макклелланом кампанія на Півострові поставила на порядок денний питання про усунення його з поста командуючого найбільшою армією країни – Потомакською. 26 червня Лінкольн, ще не знаючи про те, що саме цього дня почалася Семиденна битва, і, природно, не припускаючи, якими розчаруваннями вона завершиться, видав наказ про створення нової армії на чолі з генералом Джоном Попом.

Передбачалося, що ця армія, що одержала назву Віргінської, прийме на себе функції по захисту Вашингтона і прилеглих районів на час знаходження Потомакськой армії (точніше, більшості її частин) на Півострові. Віргінську армію склали з напіврозбитих Джексоном в Долині частин Бенкса, Фремонта (але вже не під його командуванням) і Макдоуелла, і разом з влитими в неї поповненнями вона налічувала 47 тис. від частини досвідчених, частково нічого не уміючих солдатів.

Зразково був тоді ж вирішено питання і з впорядкуванням загального командування озброєними силами Відчуживши Макклеллана в березні від функцій головнокомандуючого, Лінкольн сам виконував їх протягом рівно чотирьох місяців. Президент відмінно розумів, що не має підстав займати такий пост: він був досвідченим політиком, але не професійним військовим, і його відчайдушні зусилля спішно оволодіти азами стратегії і тактики не могли цього компенсувати. В той же час президент бачив, що в країні немає генералів, гідних зайняти цей пост. Пильно спостерігаючи за діями воєначальників Півночі, Лінкольн сподівався вибрати серед них наступника на непосильному для себе посту головнокомандуючого.

Успішні операції військ Союзу на західному фронті, що увінчалися узяттям 25 квітня спільними зусиллями армії і флоту найбільшого міста Конфедерації Нового Орлеана, підказали президенту, що вести особливо уважні пошуки слід саме на Заході. Лінкольн вже тоді "придивлявся" до генерала Гранта, зразу ж наголосивши на його рішучості, неординарність мислення, відсутність боязні супротивника, властивої, мабуть, виємо іншим генералам Півночі. Але пост, займаний Грантом, був тоді не дуже високий - заступник командувача Міссурійськім округом.

22 вересня, Декларація була опублікована в газетах і окремими випусками. Навряд чи варто нагадувати про виняткове значення цього добре відомого документа, що став першим реальним завоюванням негритянського народу США в його важкій багаторічній боротьбі за абсолютно рівні права з білими американцями.

Перший результат Декларації про звільнення рабів не примусив себе довго чекати: в листопаді республіканська партія програла проміжні вибори в конгрес. який на подальші два роки повністю опинився в руках демократів, що все голосніше вимагали "припинити братовбивчу війну" і визнати незалежність Конфедерації.

В той же час відкритого захисту рабства демократи все ж таки уникали, займаючи приблизно таку ж позицію, на якій знаходився і Лінкольн до моменту початку війни - не допускати розповсюдження рабства, але і не робити замах на священне право власності. Загострення внутрішньополітичної боротьби вимагало від адміністрації Лінкольна ще більш умілого і діяльного керівництва ведення війни. Застерігаючи від безпечності, Лінкольн говорив в ті дні: "Ми зараз подібні китобоям, що ведуть важку гонитву. Ми нарешті встромили гарпун в чудовиську, але повинні тепер стежити за своїм курсом, інакше одним помахом хвоста воно відправить нас до прабатька".

Перший же день нового 1863 року ознаменувався вступ в силу Декларації про звільнення негрів-рабів в бунтівних штатах. Хоча її текст був обнародуваний ще 22 вересня, бунтівники і їх прихильники на півночі все-таки сподівалися, що адміністрація Лінкольна не зважиться на цей крок. На Півдні вважали також, що жорстокий розгром мешканців півночі біля Фредеріксберга "протверезить" Лінкольна і його партію, вимусить їх шукати компромісні рішення конфлікту. Але ці надії не виправдалися, Президента вже ніщо не могло поколивати, і Декларація з 1 січня вступила в дію.

Підкріплюючи упевненість Лінкольна в своїй правоті, в ці ж перші дні 1863 р. з далекого Заходу сталі приходити вести про нові успіхи мешканців півночі. Після того, як 25 квітня 1862 р. армією і флотом Союзу був узятий Новий Орлеан, перебіг Міссісіпі виявився як би "закупореним" для бунтівників. Її верхів'я ще з початку війни були в руках Союзу, а після перемог Гранту при Генрі, Донелсоне і Шайло бунтівники були відігнані ще далі.

З узяттям Нового Орлеана вони втратили і гирло Міссісіпі, і тепер південці зберігали контроль лише над середньою її течією з головною опорою у Віксберге - ретельно укріпленому і в стратегічному плані ідеально розташованому місті. Тому головною задачею всього західного фронту в другій половині 1862 р. стало оволодіння Віксбергом і всім перебігом Міссісіпі. Це відсікло б від Конфедерації райони, що знаходяться західніше за річку, тобто бунтівні штати Техас, Луїзіану і Арканзас.

Таким чином, гострота суспільних суперечностей призвела до громадянської війни. А. Лінкольн, як президент США, проявляв в цій не простій ситуації виважену політику, маневруючи поміж громадською думкою Півдня та Півночі, що яскраво виявилось в його ставленні до Декларації про відміну рабства. А. Лінкольн прагнув зберегти цілісність США.

21.02.2011