• Друкувати
• Запитати
• Надіслати другу
• Поділитись
  • Facebook
  • Twitter
• Підписатись на новини

Як вдалося людству, що досягло висот у розвитку раціональної науки і технічних засобів, дозволити смерті захопити себе у її кістлявий кулак? Як могли дозволити люди стати маріонетками в театрі воєн, де головним лялькарем виступає смерть? Однім із тих, хто спробував відповісти на ці запитання, розібравшись у таємницях психічного життя людини, був Еріх Фром.

Він розглядав тенденції, які направлені проти життя і. які досить розвинуті у сучасній культурі. Як пише Фром: “Вони складають ядро тяжких психічних захворювань і створюють сутність зла”(24). А саме, мова буде йти про некрофілію. Але некрофілія не як сексуальне сексуальне оволодіння тілом, а як ненависть до життя і любов до мертвого.

Газети писали про те, як в США був створений клуб, де показували фільми для обраних. Демонструвалися документальні і художні стрічки, в яких жертва в муках прощалася з життям. Садисти приходили “покайфувати”. Для гурманів “кривавого видовища” знімалися особливі стрічки. Збиралися палачі і обговорювали, кого б вбити, але з найбільш “художнім ефектом”. Виникали кандидатури, деякі з них відхилялися по причині неповної відповідальності “високим некрофільським стандартам.”

Некрофіл – антипод життя. Його нездержано тягне до всього, що не росте, не міняється до всього механічного. Але править його поведінкою не тільки потяг до омертвілого, але й прагнення знищити все, що земніє, все життєздатне. тому всі життєві процеси, почуття він хотів би опредметити, перетворити в речі.

“Некрофіл” дослівно переводиться як “любов до мертвого”. Людина з некрофільним орієнтуванням відчуває потяг до всього не-живого, до всього мертвого: до трупа, нечистоти і бруду. Фрам вважає, що “ некрофільні ті люди, які охоче говорять про хворобу, похорони і смерть. Якщо вони можуть говорити про смерть і мертве, вони стають жвавими” (24).

Некрофіла ми можемо порівняти з совою. Він не любить день і, навпаки, любить ніч і темряву. В міфології він представлений тим, хто тягнеться до печери, в глибину океану або ж сліпим. Все, що відвернуте від життя або направлене проти нього, притягує некрофіла. Він хотів би повернутися в темноту материнського кола і в минуле неорганічне або тваринне існування. Він принципіально орієнтований на минуле, а не на майбутнє, до якого відноситься з ненавистю і якого боїться.

За концепцією Фрома некрофільні тенденції проявляються у снах такої людини. Як він пише: “В них мають місце вбивства, кров, трупи, черепи і експерименти; іноді в них проявляються люди, перетворені в машини, або люди, які ведуть себе як машини ” (24).

Явними прикладами чисто некрофільного типу особистості являються Гітлер та Сталін. Вплив цих людей полягає у їх необмеженій здатності і готовності вбивати. По цій причині вони були улюбленцями некрофілів. Одні боялися їх і, не бажаючи признаватися собі в цьому, надавали перевагу ними захоплюватися. Інші не відчували некрофільності в цих вождях і бачили в них рятівників. Якби ці некрофільні вожді не складали хибного враження як захисників, кількість симпатизучих їм не досягло б рівня, який би дозволив їм захопити владу.

Для некрофіла характерна установка на силу. Сила – це здатність перетворити людину на труп. Фром говорить про це так: “Можливо я не хотів би людину вбивати, я хотів би тільки тільки відібрати у неї свободу; можливо я хотів би її тільки принизити і відібрати у неї майно, - але що б я не робив у цьому напрямку, за всіми цими акціями стоїть моя здатність і готовність убивати”(24). Так як і сексуальність може породжувати життя, сила може його зруйнувати. На цій основі некрофіл прямо-таки закоханий в силу.

Ще одним видатним типом некрофільного характеру був К.Т.Юнг. В опублікованій після його смерті автобіографії є багаточисленні підтвердження цьому. В його снах часто з’являлися трупи, кров і вбивства. коли будувався дім Юнга, там були знайдені останки французького солдата. Юнг зробив фотографію трупа і повісив її на стіну. Це одна з тих дій, в якій полягає некрофільне орієнтування. також до цього Фрейду кинулось в очі орієнтування Юнга на мертве. Коли вони разом направлялись в США, Юнг багато говорив про трупи, які добре збереглися і були знайдені в болотах під Гамбургом. в Юнгових симпатіях до Гітлера і в расових теоріях також знаходить своє вираження схильність до людей, які люблять мертве.

Але… Юнг був надзвичайно творчою людиною, а творчість являється прямою протилежністю некрофілії. Отже, Фром робить з цього приводу такі висновки: “Він вирішив свій внутрішній конфлікт завдяки тому, що врівноважив диструктивні сили в собі своїм бажанням і здатністю лікувати і зробив свій інтерес до минулого, мертвого предметом блискучих умозаключень” (24).

Дуже часто людина сама не відчуває некрофільні нахили, не усвідомлює свого потягу до мертвого; вона робить жорстоким своє серце; вона веде себе таким чином, що її любов до мертвого стає логічною і розумною реакцією на те, що вона переживає. тому дуже важливо не тільки розпізнати, наскільки сильні некрофільні тенденції в людині, але й до якої степені вони нею усвідомлюються.

Фром вважає, що “для дитини найважливішим для розвитку любові до життя являється її сумісне проживання з людьми, які люблять життя” (24). Така любов знаходить своє вираження скоріше в поведінці, ніж в ідеях, скоріше в інтонації голосу, ніж в словах.

Фром наводить декілька умов для процвітання біофілії – це теплі стосунки з людьми в період дитинства; свобода і відсутність погроз; введення в “мистецтво життя”. Протилежні умови, слугують розвитку некрофілії: життя серед людей, які люблять мертве; відсутність ініціативи; умови, які роблять життя нецікавим; механічний порядок замість раціонального устрою життя.

Більш всього кидається в очі, що ми знаходимося в ситуації, в якій різко протистоять один одному надлишок і нестача як в економічній, так і в психологічній області. Доки люди будуть затрачати основну енергію на те, щоб захистити своє життя від посягань, і на те, щоб не вмерти з голоду, любов до життя згасає, а некрофілія процвітати. Другою важливою соціальною ознакою для розвитку біофілії є усунення несправедливості. “Під несправедливістю я розумію таку суспільну ситуацію, в якій людина не є самоціллю, а лише засобом для досягнення цілей інших людей” (24).

Підводячи підсумки, слід сказати, що любов до життя буде розвиватися найкращим чином, якщо в суспільстві будуть слідуючі умови: небезпека в тому смислі, що матеріальні основи людського існування не будуть знаходитися під загрозою; справедливість в тому смислі, що ніхто не зможе використовувати людину як засіб для цілей інших, і свобода в тому смислі, що кожна людина має можливість бути активною і свідомо відповідальною перед суспільством. Якщо суспільні умови призводять до існування автоматів, результатом буде не любов до живого, а любов до мертвого.

Ми можемо прослідкувати значну схожість між анальним характером в фрейдистському розумінні і некрофільним в розумінні Фрома. Як він сам пише: “ Я вважаю некрофільний характер злоякісною формою такої структури характеру, доброякісною формою якого є “анальний “ характер”, описаний Фрейдом” (24). Фром підкреслює, що не існує суворо окреслених меж між анальним і некрофільним характером, і часто буває важко розрізнити, чи ми маємо справу з тим чи з іншим.

Якщо ж знову повернутися до соціальних умов некрофілії, то виникає питання: який зв’язок існує між некрофілією і духом сучасного індустріального суспільства? І далі: яку рол грає некрофілія і байдужість по відношенню до життя в якості мотивації атомної війни?

Які б причини не приводилися для минулих війн – чи то захист проти нападу, економічні переваги, слава, збереження певного образу життя, - всі ці причини не являються достатньо вагомими для атомної війни. “Не можна говорити про захист, перевагу чи славу, якщо “в кращому випадку” половина населення на протязі декількох годин перетвориться в попіл, якщо всі культурні цінності будуть розбиті, а життя тих, хто залишився буде настільки жорстоким, що вони будуть заздрити мертвим”(24).

А яку роль грають вбивства в наших розважальних програмах? Фільми, комікси, газети діють в вищій мірі збуджуюче, оскільки містять велику кількість повідомлень про розруху, садизм і жорстокість. В збудження люди приходять тоді, коли бачать, що хтось вмирає, або коли вони читають про це, і зовсім байдужі: чи йде мова про вбивство чи про нещасний випадок.

Коротше кажучи, інтелектуалізація, квантифікація, абстрагування, бюрократизація – відмінні риси сучасного індустріального суспільства – не є принципами життя: вони являються механічними принципами, якщо їх приміняють до людей. замість того, щоб приміняти їх до речей. Люди, які живуть в такій системі, стають байдужими до життя і відчувають потяг до мертвого. Правда, самі вони цього не помічають. Вони приймають збуджуючі спокуси за радість життя і перебувають в ілюзії, що ведуть дуже живе життя, якщо володіють і можуть користуватися багатьма речами. Скупі протести проти атомної війни і дискусії наших спеціалістів по атомній війні про рівновагу тотальної напівтотальної розрухи показують як далеко ми зайшли в “темну долину смерті”.

Список літератури

1. Арьес Ф. Человек перед лицом смерти. – М., 1992.

2. Байрон Дж. Т. Соч.: в 3Т. – М., 1954.

3. Гройс Б. Ленин и Динкальи - Образы современной смерти // Гройс Б. Утопия и обмен. – М., 1993.

4. Гроф С., Хемефакс Дж. Человек перед личом смерти. – М., 1996.

5. Гуревич А.Я. Категории средневековой культуры. – М., 1984.

6. Гуревич П.С. Философская антропология. – М.,1997.

7. Дубровский Д.И. Смысл смерти и достоинство личности //ж. Философские науки. - №5, 1990.

8. Европейские поэты Возрождения. – М., 1974.

9. Калиновский П. Переход; последняя болезнь, смерть и после. – М., 1991.

10. Клочков И.С. Духовная культура Вавилонии: человек, судьба, время. – М.,1983.

11. Левин С. Кто умирает? – К., 1996.

12. Мамардашвилли М. Лекции о Прусте. – М., 1995.

13. Мамардашвилли М., Пятигорский А. Символ и сознание (Метафизические рассуждения о сознании, символике и языке). – Иерусалим, 1982; - М., 1997.

14. Морен Е., Моес М. Физическое воздействие на индивида колективно внушаемой мысли о смерти // Ж. Человек. - №6., 1992.

15. Платон. Апология Сократа. Соч в 4Т. Т.1. – М.,1994.

16. Платон. Государство. – Т.3. – М., 1994.

17. Платон. Парменид. – Т.2. – М., 1993.

18. Платон. Федон. – Т.2. – М., 1993.

19. Пушкин А.С. Стихотворения. Поэмы. – М., 1984.

20. Роуз С. Душа после смерти // Ж. Наука и религия. - №6, 1991.

21. Рязанцев С. Философские смерти. – Санкт – Петербург., 1994.

22. Трубников И.И. Проблема смерти, времени и цели человеческой жизни // Ж. Философские науки. - №2., 1990.

23. Фромм Э. Душа человека. – М., 1992.

24. Фуко М. Герменевтика субъекта // Социо – Логос. – М., 1991.

25. Цицерон. О старости. О дружбе. Об обязаностях. – М., 1974.

30.10.2010