• Друкувати
• Запитати
• Надіслати другу
• Поділитись
  • Facebook
  • Twitter
• Підписатись на новини

З цеху істориків тільки археологи, які мали справу з людськими останками, могилами і етнологи, які вивчали погребальні звичаї та ритуали, символіку і міфологію, зверталися до цієї теми. Тепер перед історичною та культурологічною науками вималювалась проблема сприйняття смерті людьми в різні епохи, їх оцінки цього феномену. І з’ясувалося, що це у вищій мірі суттєва проблема, розгляд якої спроможній пролити нове світло на системи світобачення і цінностей які прийняті в суспільстві.

Смерть – один з радикальних “параметрів” колективної свідомості, а оскільки останнє не залишається в ході історії непорушним, то зміни ці не можуть не виразитись також і у відношенні людини до смерті. В сприйнятті смерті виявляються таємниці людської особистості. Але особистість, умовно кажучи, - “середній чин” між культурою і соціальністю, та ланка, яка їх об’єднує. Тому сприйняття смерті, потойбічного світу, зв’язків між живими і мертвими – тема, роздуми над якою могли би істотно поглибити розуміння багатьох сторін соціально-культурної дійсності минулих епох, краще зрозуміти, яка була людина в історії.

Французький історик і демограф Філіп Ар’єс – одна з найбільш яскравих фігур у французькій історіографії 60 – 80-их рр. ця людина приділила багато уваги такій темі як смерть. І потрібно також зазначити, що вибух інтересу до проблеми “смерть в історії”, який виразився в потоці монографій і статей, в конференціях і колоквіумах, був спровокований в першу чергу працями Ар’єса.

Який головний тезис Ар’єса, що розвивався ним в найбільш розгорнуто змальовуючій його позицію книзі “Людина перед лицем смерті”? Існує зв’язок між постановами по відношенню до смерті, домінуючими в даному суспільстві на певному етапі історії, і самосвідомістю особистості, типового для цього суспільства. Тому у змінах сприйняття смерті знаходять своє вираження зрушення в трактовці людиною самої себе. Іншими словами, винахід трансформацій, які терплять смерть в “колективному безсвідомому”, могло б пролити світло на структуру людської особистості і на її перебудову, що існує на протязі віків.

Ар’єс намічає п’ять головних етапів у повільній зміні підходів по відношенню до смерті.

“Смерть приручена”. Перший етап, який представляє собою не етап еволюції, а скоріше етап, що залишається стабільним в широких верствах народу, починаючи з архаїчних часів аж до XIV ст., якщо не до наших днів, він позначає висловом “всі вмремо”. Це стан “прирученої смерті”. Така її кваліфікація зовсім не означає, що до того смерть була “дикою”. Ар’єс хоче лише підкреслити, що люди Раннього Середньовіччя відносились до смерті, як до повсякденності, яка не навіювала їм особливих страхів. Людина органічно включена в природу, і між мертвими і живими існує гармонія. Тому “приручену смерть” приймали в якості природньої необхідності. Так відносився до смерті лицар Роланд, але так само фаталістично її сприймає і російський християнин з повісті Льва Толстого.

Особливість Раннього Середньовіччя в тому, що лицарська аристократія впровадила систему образів, яка існує в народних, усних культурах, в суспільство кліриків, послідовників і реставраторів античної вченості. Смерть Роланда стала смертю святого. Середньовічний образ святого був запозичений кліриками у культури світської, лицарської, яка сама мала фольклорне начало.

Та література і та епоха цікаві нам, тому що вони дозволяють на основі текстів ясно побачити відношення до смерті, характерне для тієї дуже старої і дуже довгої цивілізації, яка належить до перших віків людської історії, а погасає тільки зараз, на наших очах.

Герої тієї літератури вмирають не як прийдеться. Їх смерть регулюється суворим ритуалом, описаним поетами. Смерть звичайна, нормальна не приходить до героїв спонтанно, непомітно, навіть якщо вона наступає як наслідок випадкової рани, навіть якщо до неї призводить, що бувало, сильне хвилювання.

Саме істоти в цій смерті те, що вона залишає час усвідомити її наближення. “Ах, прекрасний сер, ви вважаєте, що помрете так швидко? ” – “Так,- відповідає Говен, - знайте, що я не проживу й двох днів” (1). Ні лікар, ні друзі, ні священики не знають про це так добре як він.

Благочестиві монахи не відрізняються в цьому відношенні від лицарів. Надпис 1155 р. розповідає, що церковний страж в Сен-Пол-де-Нарбони “побачив” як наближається до нього смерть, ніби наперед знав про свою кончину. В оточенні монахів він склав заповіт, посповідався, пішов до церкви прийняти причастя і там помер.

Деякі передчуття мали характер чуда; особливо вірним знаком було явлення померлого, хоча б і у віяні.

Навіть безумний Дон Кіхот, не намагався втекти від смерті. “Племінниця,- сказав він дуже розумно, - я відчуваю, що близький до смерті” (1).

Віра в те, що смерть попереджає про свій прихід, ще довго зберігалася в менталітеті народу. Щоб її знайти, потрібен був геній Толстого, який постійно роздумував над темою смерті і міфом про народ. На маленькій станції, вмираючи він постійно повторював: “А мужики? Як же мужики вмирають?” (1).

Раптова смерть руйнувала світовий порядок, у який вірив кожен. Вона Була абсурдним знаряддям в випадку, іноді виступавшого під видом Божого гніву.

В Середньовіччі низькою була не тільки раптова смерть, а також смерть без свідків і церемоній, як, наприклад, смерть мандрівника в дорозі, утопленика, якого виловили в річці, незнайомої людини, яку знайшли на краю поля, або навіть сусіда, якого вбив грім без всякої причини.

Ще в більшій мірі була позорною смерть засуджених. До XIV ст., їм відмовляли навіть у можливості спати свою душу перед стратою: в іншому світі їх повинно було чекати те ж прокляття, що і в цьому.

Відстань між життям і смертю не сприймалась як “радикальна метабола”. Не було віри в просте продовження життя по ту сторону земної кончини. Останнє прощання Роланда і Олів’є не містить ні якого натяку на можливість знову зустрітися на небесах. Тоді вважали, що мертві сплять.

Образ смерті як сна пережив століття: ми знаходимо його в літургії, в надгробній скульптурі, в заповітах. Навіть сьогодні після чиєї-небудь смерті люди моляться “за упокой його душі”. Мертві спали в квітучому саду.

Тисячі років береглося незмінне відношення до смерті. Цьому відношенню до смерті відповідало відношення до мертвих, яке виражало почуття байдужої близькості. Ця позиція характерна для певного історичного періоду: вона з’являється в V столітті н.е. і зникає в кінці XVIII ст., не залишивши і сліду на наших сучасних традиціях. Цей період починається із зближення живих і мертвих, і проникнення кладовищ у міста і села, в центр поселення людей. Завершується він тоді, коли змішування живих і мертвих стало не прийнятними.

Відчуваючи свою близкість зі смертю, древні боялися сусідства з вмершими і тримали їх в стороні від себе. Захоронені в землі або спалені на вогнищі покійники вважалися не чистими, і їх близкість могла осквернити живих. Місцезнаходження одних повинно було бути відокремлене від світу інших, щоб уникнути усякого контакту між ними, за виключенням спеціальних днів, коли приносили жертви.

Але така нетерпимість до сусідства з померлими ослабла у ранніх християн, спочатку в римській Африці, а згодом у самому Римі. Ця зміна дуже показова: за нею стала все яскравіше виявлена різниця між відношенням язичників до мертвих і новим відношенням християн. Це сталося після віри у воскресіння плоті, яка об’єдналася з культом древніх мучеників і їх гробниць.

Вся ситуація, таким чином, перевернута в порівнянні з античністю. Саме одиноке захоронення, в стороні від інших, яке, як вважали середньовічні люди, рахувалося в древності нормою, тепер було жахливим.

Церква повинна була передувати кладовищу. Перетворення кладовища в церкву не дозволялося. Кладовище починалося всередині церкви і продовжувалося за її стінами, в оточуючому її просторі, яке також входило в поняття церкви.

Самою вражаючою особливістю було виставлення кісток померлих на показ. В часи Рабле черепа і кістки валялися повсюди слугували бродягам в околицях церкви невинно вбитих немовлят, “чтобы отогреть зад”.

Середньовічне кладовище було не лише місцем, де похоронили. Як підкреслює Т.Ле Бра, словом кладовище називали також місце, де давно вже не виконували погребінь або навіть зовсім ніколи не хоронили, але це місце виконувало функцію, загальну для всіх кладовищ: разом з церквою вони були серцевиною соціального життя, заміняючи собою римський форум. Протягом всього Середньовіччя і до кінця XVII ст. кладовище відповідало як ідеї суспільного місця, так і іншій, сьогодні єдиній, ідеї некрополя.

Ця двояка функція знаходить своє пояснення в тому, що кладовища наділялися правом сховища. Функція сховища перетворювала кладовища іноді в місце знаходження живих, але завжди в суспільному місці, де люди могли зустрічатися, незалежно від того, продовжували там хоронити померлих чи ні. Люди, які попросили сховища на кладовищі, поселялися там і відмовлялися звідти іти.

Право сховища зробило кладовище не тільки місцем зборів та прогулянок, алей ринком, ярмаркою.

Але збори XV ст. постановили заборонити на кладовищах усяку мирську діяльність, включаючи проведення засідань судів і винесення вироків.

Роблячи висновки, можна сказати, що люди в ті часи не сприймали смерть як особисту драму і зовсім не сприймали як індивідуальний акт – в ритуалах, які супроводжували кончину індивіда, виражалась солідарність з сім’єю і суспільством. Ці ритуали були змістовною частиною стратегії людини у відношенні до природи. Помираючий – головне лице в церемоніалі, якій супроводжував і оформляв його відхід із світу живих.

Але й сам цей відхід не сприймався як повний і безповоротній розрив, оскільки між світом живих і світом мертвих не відчувалося непрохідної прірви. Зовнішнім вираженням цієї ситуації може слугувати, на думку Ар’єса, те, що в протилежність погребінням античності, які відбувалися за межами міської стіни, на протязі усього Середньовіччя захоронення відбувалося на території міст і сіл: з точки зору людей тієї епохи, було важливо помістити покійника поближче до храму Божого.

Відсутність страху перед смертю у людей Раннього Середньовіччя Ар’єс пояснює тим, що, за їх уявленнями, померлих не чикав суд і розплата за прожите життя. Важливо підкреслити, що проблеми есхатології Ар’єс переводить з богословського плану в план ментальностей. В центрі його уваги – не догма, а “розлиті” в суспільній свідомості образи смерті, посмертного суда. За цими “останніми речами” таяться людські емоції, колективні уявлення і патентні системи цінностей.

“Смерть своя”. Ідея Страшного Суду, яка вироблена, як пише Ар’єс, інтелектуальною елітою і затверджена в період між XI i XIII століттями, знаменував другий етап еволюції відношення до смерті, який Ар’єс назвав “Смерть своя”. Починаючи з XII ст. сцени загробного суду зображуються на західних порталах соборів, а згодом, приблизно з XV ст., уявлення про суд над родом людським замінюється новим уявленням – про суд індивідуальний, який відбувається в момент кончини людини. Більш важливе значення надається поховальним обрядам.

Майже до віку наукового прогресу люди вважали, що життя продовжується і після смерті. Ідеї продовження простягаються в часі від самих перших відомих нам погребінь епохи середнього палеоліту з їх інвентарем, який назначався для загробного життя померлого, і до наших днів наукового скептицизму.

Християнство сприймало традиційні судження здорового смислу і стоїчної філософії про народження людини як начало його вмирання. Народження – перший крок до смерті, казали римські стоїки. Християнство запозичило також дуже древню ідею про продовження існування людини в загробному світі, сірому і печальному, і ідею більш пізню, менш популярну і більш сувору, про суд над живими і мертвими. Нарешті, воно повернуло віруючим всі надії релігій спасіння, пов’язуючи спасіння душі людини з втіленням і посмертним воскресінням Ісуса Христа. В настановах апостола Павла життя в гріху є смерть, а фізична смерть є вступ до вічного життя.

Ми уявляємо собі середньовічне суспільство, де домінує церква і де реакція на її тотальне господство приймає форму єресей і примітивного натуралізму. Це правда, що світ жив тоді в тіні церкви, але це не значить повного прийняття усіма християнських догм. Це означало скоріше визначення загальної мови, одної системи комунікації і розуміння. Бажання, які виходять з глибини сутності людини, виражалися в певній системі знаків, а ці знаки набували слів християнської лексики. Але – це дуже для нас важливо – кожна епоха спонтанно відбирала деякі знаки, надаючи перевагу іншим, які залишалися про запас, на майбутнє, оскільки ті чи інші знаки краще виражали глибинні тенденції колективної поведінки.

Вражає, що в літературі акцентується розлад тіла ще при житті. Виникає відчуття, що в повільну еволюцію традиційної моделі смерті вливається щось брутальне.

Перша думка – нагадування про жах розкладу було для бідних монахів способом схвилювати і притягнути до глибокої віри маси мирян, а особливо городян.

То був, як відомо, час, коли церква поставила ціль завоювати душі і тих людей, що колись були представлені язичницько-християнському фольклору. Знаряддями цього міссіонерського завоювання були монахи, які намагалися вразити уявлення мирян сильними образами, в тому числі образами смерті.

Найкраще ми зрозуміємо, як люди відносились до смерті у цей період на прикладі іконографії.

Надгробне мистецтво того періоду зверталося до теми Суду, це судилище виглядало менш лякаючим, чим пізніше, і завжди змальовувалось тільки в перспективі пришестя Христа і пробудження праведників.

Починаючи з XII ст. ми можемо простежити, як протягом чотирьох століть іконографія розвертає на порталах церков нескінченну стрічку варіантів великої есхатологічної драми.

Стара сцена – Христос в славі Своїй, який сидить на небесному престолі. У випромінюваному Ним світлі зникає, завершується історія цього світу і окремої людини і перемагає вічне і трансцендентальне.

Таким чином, в XII ст. затвердилась нова іконографія, яка накладала євангельську концепцію Страшного Суду на апокаліптичну концепцію кінця світу, пов’язувала одну з другою. В XIII ст. ідея Страшного Суду майже зовсім витіснила ідею другого пришестя Христа. З цього часу перед нашими очима розвертається на камінні сцени судового засідання: суддя Христос на троні оточений ангелами із знаменами в руках – символом судової влади. Іноді поруч з Христом – суддно стоїть його свита – дванадцять апостолів.

В XIV-XV ст., за уявленнями сучасників, виконанням загробних рахунків займаються ті, кому вигідно, якщо дурні справи людини переважають, - сили пекла, чорти. Для благочестивих моралістів XVII-XVIII ст., була неприйнятна думка, ніби лише диявол займається виконанням рахунків на Страшному суді.

Велика драма покинула простори потойбічного світу. Вона наблизилась, вона розігрувалась тепер в кімнаті самого вмерлого. Тому на зміну попередній іконографії Страшного суду прийшла нова: гравюри на дереві, індивідуальні картинки, які кожен міг мати у себе в кімнаті. Ця іконографія при всій своїй новизні повертає нас до архаїчної моделі смерті. Ліжко, символ кохання і відпочинку було і місцем смерті. Умирала людина від хвороби чи своєю природною смертю, вона завжди помирала в ліжку. Раптова смерть вважалася виключною і жахливою, адже навіть серйозні поранення чи нещасні випадки залишали час для ритуальної агонії в ліжку.

Соціальні умови заставляли вже не демонструвати скорботу, а, напроти, проявляти стриманість і зберігати контроль над собою. Навколо померлого немає місця для довгих і галасливих оплакувань. Сім’я покійного, його друзі, не грають більше головної ролі в цьому дійстві. Головні ролі віднині закріплені за священиками, але перш за все за монахами. Іншими словами – за новими спеціалістами у справах смерті.

Починаючи з XIII ст. урочиста траурна процесія стала символом смерті і похорон. Склад процесії і порядок слідування регулювався не звичаєм і не волею церкви, а бажанням самого померлого, зафіксованого в заповіті.

Ще одна зміна. Мертве тіло віднині надовго буде заховане від очей. Прихованість смерті означало в історії культури перехід до нового етапу.

Частина кладовища, його периферія, була як би продовженням церкви, і надгробна скульптура була там багато представлена. Низькі погребальні галереї були вже з XIV ст. розділені на часовні, аналогічні боковим капелам церкви. Але й центральна частина кладовища, завжди перекопана могильщиками, постійно міняла свій вигляд. Між великих братських могил для бідних, цих страшних ям, виділялися тут і там декілька не багаточисельних надгробних пам’ятників.

Підсумовуючи, хочу сказати, що в своїй смерті людина відкриває особисту відповідальність. Характерна для Середньовіччя анонімність погребінь постійно виживається, і знову, як і в античності, з’являються епітафії і надгробні зображення померлих. В XVII ст. виникають нові кладовища, розміщені поза міською межею.

Хейзінга був схильний пояснювати мистецтво macabre відчаєм, який оволодів людьми після Чорної смерті, - Ар’єс, слідом за Тененті, бачить в демонстрації зображень скелетів і розкладаючих трупів свого роду противагу тій жазі смерті і матеріальних багатств, яка знаходила вираження і в ролі заповітів. Заповіт, який Ар’єс розглядає як факт історії культури, слугував засобом “колонізації” і освоєння потойбічного світу, маніпулювання ним. Заповіт дав людині можливість забезпечити особисте благополуччя на тому світі і примирити любов до земних багатств з бажанням про спасіння душі. Не випадково саме у другий період Середньовіччя виникає уявлення про чистилище, яке займає проміжки положення між пеклом і раєм.

“Смерть далека і близька”. Третій етап еволюції сприйняття смерті по Ар’єсу, - “Смерть далека й близька” - характеризується крахом механізмів захисту від природи.

Ми прослідкували на протязі всього Середньовіччя, як затверджувалась нова чуттєвість, яка надавала реальній смерті людини все більшого значення. На при кінці Середньовіччя нова чуттєвість досягнула тієї інтенсивності, яку передають лякаючи образи мистецтва macabre. Ця еволюція призвела до сконцентрованості думок і почуттів на самому моменті фізичної смерті. Досягнувши цієї точки, розвиток призупинився.

Розпочинається цей відхід приблизно з Відродженням і продовжується до XVII ст. Вловити цей процес, спираючись на конкретні нові факти. важко. Все залишалося так, як було в Середньовічному минулому. Ніяких змін, які б кидалися в очі, так що неважко помилитися і подумати, ніби не порушувало багатовікової стабільності. А між тим крізь цю зовнішню незмінність просвічується дещо нове відношення старих позицій до смерті.

Починаючи з XVI ст. сам момент смерті – в кімнаті, в ліжку – втрачає свою відносну важливість. Смерть стає чимось метафізичним, яке виражається метафорою “розходження душі з тілом”, яке відчувається як прощання наречених, або ж двох друзів, давніх і близьких. Думка про смерть асоціюється з ідеєю розриву людського цілого. Недарма ця епоха “надгробія душі”, коли колективна чуттєвість починає проникати ідеєю дуалізму душі і тіла. Не в сам момент смерті і не тоді, коли вона вже близька, треба думати про неї. Про неї треба думати все життя.

Відношення “другого Середньовіччя” до світу було двійним. З однієї сторони, жадна любов, яку назвали avaritia. З іншої – кінцевий розрив, тотальне відречення, роздача майна біднякам і відхід в монастир. Єдиний можливий компроміс між цими двома позиціями знаходився в системі гарантій для потойбічного світу, в якій матеріальні багатства гарантуються духовними багатствами.

Смерть чудова і повчальна, кінець життя праведний і святий, нагадує ще традиційну приручену смерть, яку приймають з покірністю. Але ця нова смерть не обділена театральністю, до кінця XVIII ст. ще здержаною, переросте у велику риторику смерті, характерну для європейського романтизму.

В епоху “другого Середньовіччя” духовні автори ставлять в центр своїх настанов сам момент смерті, тому що саме він викликав сумніви і викликав інтерес у їх сучасників. Але починаючи з Відродження вони залишають цю тему, так як сумнівів і питань стало менше. Так вони виражають на свій лад відхід від середньовічного почуття життя і смерті.

Людина нового часу починає відчувати відсторонність від моменту фізичної смерті. Ця відсторонність ніколи не виражається в словах, вірогідно, навіть ніколи ясно не усвідомлюється. Смерть була тоді замінена смертністю людини взагалі: почуття смерті, колись сконцентроване в історичній реальності смертного часу, було віднині розлите по всій масі життя, втратив таким чином свою інтенсивність. Саме життя стає повним, протяжним і густим, без переривів, тоді як смерть, яка присутня в житті, зберігає своє місце лише на її дальньому кінці, яка легко забувається, не дивлячись на весь реалізм “Духовних вправ”. Це життя, від якого смерть віддалена на відстань, уявляється нам менш люблячим речі і живі істоти, чим те, де смерть була в самому центрі.

Відхід від смерті, яка все ж залишалася близькою, проявляється з кінця XVII ст. у великому бажанні простоти у всьому, що пов’язано зі смертю. В бажанні цьому виражалося традиційна віра в слабкість життя тлінність людського тіла. Крім того, в ньому відчувалося почуття небуття, якого надія на загробне існування так і не змогла полегшити. Протягом всього XVII і XVIII ст. суспільство летить по схилу у прірву небуття і до байдужості до смерті і померлих.

Бажання простоти підтверджується заповітами. В кінці XVII ст. і особливо у XVIII ст., заповітники все частіше відмовлялися робити останнє розпорядження про особисті похорони, доручаючи це своєму душенакажчику. Ця довіра мала двоякий смисл. Перш за все – незацікавленість: із контакту заповіту ясно видне небажання приділяти велику увагу особистим останкам. В кінці XVIII ст. та сама формула заповіту буде виражатися вже не тільки бажанням до аскетичної простоти, але й любляча довіра до тих, кому належало виконувати останню волю заповітника.

Однак, саме вразливе цієї епохи в області погребіння – повернення до кладовища. Все більша кількість високопоставлених осіб, які в XVI –початку XVII ст. бажали б похоронити їх у церкві, при кінці XVII і на початку наступного століття вибирають для свого погребіння кладовище під відкритим небом.

В XVII-XVIII ст. в Англії і її колоніях в Новому Світі навколо церкви склався простір, який представляв собою вже не осередок безіменних могил бідняків. Кладовище обставлене простими, але часто багато прекрасними пам’ятниками, по яким неважко прослідкувати вплив змінюючих один одного направлень в мистецтві, де за барокко приходить класицизм, який виражав стремління до аскетизму.

У християн XVII – початку XVIII ст., спокуса небуттям була дуже сильною. Звичайно, їм вдавалося її стримувати, але рівновага ставала слабкою, коли область безсмертя і область неіснування дуже віддалилися одна від одної. Достатньо було послабитись вірі (декристалізація) або, скоріше, послабитись есхатологічній заклопотаності всередині віри, як рівновага між ідеєю блаженного безсмертя і ідеєю “ніщо” порушувалась і небуття перемагало. Так відкривалися затвори шлюзу, через які могли тепер пройти через чари небуття, природи, матерії.

Саме це і відбулося в XVIII ст. “Ніщо” ще не було тоді побачене в його абсолютній формі. “Ніщо” змішували з поняттям природи, тим самим пом’якшуючи ідею небуття.

Смерть і мертве тіло самі по собі складають предмет наукового дослідження, незалежно від причин смерті. Іншими словами, мертвець вивчався не тільки для того, щоб взнати причину смерті. Його оглядали, як пізніше будуть оглядати хворого в ліжку. Це може статися дивним сучасній медицині, для якої смерть невідокремлена від хвороби і яка сьогодні вивчає хворобу, а не смерть, якщо тільки не брати спеціальний і в наші дні скоріше матеріальний випадок судової медицини.

Чуттєвість трупа мала важливі практичні наслідки для повсякденного життя людей, а саме для всякої тодішньої фармакопеї. Трупи були засобами для виготовлення дуже діючих ліків, яким зовсім не приписувалось ніякого магічного характеру. Піт, який виступав на тілі померлого, рахувався хорошим засобом проти геморою і різних пухлин. Щоб вилікувати хворого, достатньо іноді потерти хворе місце рукою мерця.

Кістки скелету вважалися засобом профілактики. Хорошою справою було носити їх на шиї або зашивати в одяг – не як символічне нагадування про смерть, а як профілактичний амулет. Так, солдати на війні носили на собі кістки пальців убитих.

Як ми вже побачили, що і в мистецтві, і в літературі, і в медицині XVII-XVIII ст. царювали невпевненість по відношенню до життя, смерті. Постійно присутньою стала тема живого трупа, мерця, який насправді живий.

Але тільки в першій половині XVIII ст. цим питанням займалися лікарі, які оповістили суспільство про одну серйозну небезпеку. Були зібрані всі старі дані про “чудеса мерців”, про крики, які чулися з могил, про трупи, які їли свої ж частини тіла. Все відразу знайшло пояснення у світі того. що було відомо про вдавану смерть.

Цікаво, що безумний страх народжується саме в епоху, коли щось міняється в багатовіковій близькості людини і смерті. Встановлюється зв’язок між смертю і сексом, як раз тому вона заворожує, оволодіває людиною, як секс. Але ця фундаментальна тривога залишається в більш менш забороненому світі снів, фантастичних видінь. Коли страх смерті являється, він залишається спочатку в тому світі, де так довго знаходило собі порятунок кохання і тільки звідти поети і художники насмілювались її виводити: в світі уяви.

“Смерть твоя”. Четвертий етап багатовікової еволюції в переживанні смерті – “Смерть твоя”. Комплекс трагічних емоцій, які викликаються відходом з життя кожної людини, нареченого або нареченої, дитини, батьків, родичів, на думку Ар’єса, нове явлення, пов’язане з укріпленням емоційних зв’язків в середині нукмарної сім’ї. З ослабленням віри міняється відношення до смерті; її чекають як моменту возз’єднання з коханою істотою, яка раніше пішла з життя. Кончина близької людини уявляється більш важкою втратою, ніж особиста смерть. Романтизм перетворив страх смерті в почуття прекрасного.

Для того, щоб смерть сприймалася як абсолютний розрив, щоб могла широко розповсюдитись віра в стикування душ, повинні були змінитися уявлення про природу і сутність людини. Знадобилося багато часу, щоб ідея єдності душі і тіла при житті і після смерті відступили перед ідеєю відділення в смертний час душі від тіла, душа стала як головне і безсмертне начало людської істоти. Розповсюдження в XVII ст. ”надгробій душі” свідчить про поступовий тріумф ідеї душі, відокремленої від тіла над ідеєю єдності душі і тіла.

Цю еволюцію перервав у XVIII ст. серйозний епізод, пов’язаний з раптовою увагою до тіла. Тіло, яке вважають мертвим, але про яке невідомо, чи дійсно життя його повністю покинуло, стало тоді предметом серйозної стурбованості.

Віра в життя після смерті – в дійсності реакція на неможливість прийняти смерть близької істоти, примиритися з нею. Це один з багатьох знаків того великого сучасного феномену, який ми називаємо революцією почуттів. Почуття починають управляти поведінкою. Це не значить, що людство до XVIII ст. не знало ефективних реакцій. Але природа, інтенсивність і об’єкти їх в кінці XIX ст. інші, чим раніше. В наших старих традиційних суспільствах ефективна прив’язаність розповсюджувалась на більшу кількість людей і не обмежувалась колом малої сім’ї.

Розходячись в шир це почуття втрачало свою силу. Починаючи з XVIII ст., ефективні реакції, напроти, зосереджуються на декількох найбільш близьких істотах, які стають виключними, незамінними. Коли їх не має весь світ здається пустим. В романтизмі це “почуття іншого” стає домінуючим. Сьогодні історики літератури схильні розглядати такий романтизм як естетичну моду, буржуазну, обмежену. Але ми тепер знаємо, що в романтизмі знайшов своє відображення важливий реальний факт повсякденного життя, укорінені зміни людини і суспільства.

Оскільки смерть – зовсім не кінець коханої істоти, то і біль живих, яким би важким він не був, все ж не страшний. Він прекрасний і сам померлий гарний. Знаходиться біля ліжка померлого значить в XIX ст. більше чим просто приймати участь в ритуальній соціальній церемонії. Це означає бути присутнім при видовищі підбадьорюючим. Відвідування будинку померлого в чомусь нагадує відвідування музею: який він гарний!

В самих банальних інтер’єрах західних буржуазних будинків смерть в кінці кінців починає співпадати з красою: останній етап довгої еволюції, яка бере початок від прекрасних лежачих надгробних статуй Ренесансу і продовжується в естетизмі смерті епохи барокко. Однак, ця прекрасна смерть XIX ст. – вже не смерть, а ілюзія мистецтва. Смерть починає ховатися, не дивлячись на видиму публічність, якою вона оточена: похорони, траур, відвідування кладовища. Смерть ховається за красою.

З XVII ст., але особливо з початку XIX ст. кладовище повертається в топографію європейського міста. Пролітаючи над сучасними містами і навіть селами, бачимо обширні земні плями – кладовища. Середньовічний пейзаж був організований навколо дзвіниць. Більш урбанізований пейзаж XIX – початку XX ст. намагається придати ту роль, яку грали дзвіниці, кладовищами з їх імпозантними надгробними пам’ятниками.

З тих пір як хоронити стали в церкві або біля неї, з тих пір як тіло почали поміщати в дерев’яну домовину або завертати в саван, відмовившись від кам’яних саркофагів, погребальний обряд вже не мінявся. В церквах, під нерівною, погано покладеною підлогою, і на кладовищах відбувалося постійне перекладання трупів з одного місця в інше. Сучасна людина відразу уявляє собі, який запах, які випаровування, яку заразу розповсюджували місця погребінь в результаті всіх цих маніпуляцій. Але це сучасна людина. А людина того часу прекрасно до цього пристосувалася.

Культ могил і кладовищ – це літургічне виявлення нової чуттєвості, в якій починаючи з кінця XVIII ст. смерть “іншого” стає нестерпною. Ця нова колективна чуттєвість до цих пір зберігається в народному середовищі у Франції, в Італії. Культ мертвих, гаряча прив’язаність до тіла померлого перейшли від старого Європейського Заходу в інші сучасні культури.

“Смерть перевернута”. В XX ст. розвивається страх перед смертю і самими її нагадуваннями. “Смерть перевернута” – так позначив Ар’єс п’яту стадію розвитку сприйняття і переживання смерті європейцями і північноамериканцями.

Ще на початку XX ст., скажімо, до першої світової війни, на всьому Заході смерть однієї людини приводила в рух цілу соціальну групу або навіть все суспільство – наприклад, в межах села. В кімнаті померлого закривали ставні, запалювали свічки, приносили святу воду. Будинок наповнювався сусідами, родичами, друзями, всі шепотілися з виглядом серйозним і урочистим. На вхідних дверях прикріплювали траурну звістку, яка замінила собою древній звичай виставляти в дверях тіло мерця або його домовину. Богослужіння в церкві збирало багато людей, які ставали в чергу, щоб виразити свої співчуття сім’ї покійного.

Після чого траурна процесія супроводжувала домовину на кладовище. Але й на цьому справи не закінчувалися. Період траура був заповнений візитами і сім’я померлого ходила на кладовище, родичі і друзі навідували сім’ю. Лише поступово життя входило в звичне русло, так що залишалися тільки відвідування кладовища близькими померлого. Смерть індивіда хвилювала цілу соціальну групу, і вона реагувала колективно, починаючи з ближньої родини і до більш широкого кола знайомих. Не тільки кожний вмирав публічно, але й смерть кожного ставала суспільною справою.

Всі зміни у відношенні до смерті на протязі тисячоліття не порушили цієї фундаментальної картини. Зв’язок між смертю окремої людини і суспільством залишався непорушним. Смерть завжди була фактом соціальним. Вона й сьогодні продовжує бути таким в багатьох випадках, і немає впевненості, що ця традиційна модель зникне. Але абсолютно всезагальною ця модель вже не є. Протягом минулого століття склався новий тип смерті, особливо в найбільш індустріально й технічно розвинутих і урбанізованих регіонах західного світу. і звичайно, ми спостерігаємо сьогодні лише перший етап у становленні нової моделі.

Дві її риси кидаються в очі кожному. Перша вразливо нова і протилежна всьому, що ми бачили в минулі віки; суспільство уникає смерті, якщо тільки мова не йде про видатних діячів держави. Ніщо не оповіщає в місті перехожих про те, що щось сталося. Старий чорний із сріблом катафалк перетворився в самий звичайний лімузин, непомітний в потоці вуличного руху. Смерть більш не вносить в ритм життя суспільства паузу. Людина зникає миттєво. В містах все здається так, ніби ніхто більш не вмирає.

Друга риса нового відношення до смерті не менш вразлива. Звичайно, і раніше протягом довгих віків, образ смерті і сприйняття її мінялися, але як повільно! Маленькі зміни відбувалися так довго, розтягувалися на цілі покоління, що сучасники їх просто не помічали. В наш час повний переворот в нравах виник на протязі життя одного покоління. “у дні моєї молодості жінок, які носили траур, було не видно з-під чорних вуалей і шовків. В буржуазних сім’ях діти, які втратили бабусю, ходили в фіолетовому. Моя мати після 1945р. останні двадцять років свого життя носила траур по сину, який загинув на війні. А сьогодні… ”(1).

Так, Ар’єс правий, раніше було зовсім не так як сьогодні. Бистрота і різкість змін зробили їх непомітними. Їх знають, обговорюють, про них ведуть свої досліди соціологи, готують телевізійні передачі. Вигнана суспільством через двері, смерть знову входить у вікно, повертається так швидко, як і зникла.

Дещо суттєво змінилося до кінця XIX ст. у відношеннях між помираючим і його оточенням. Звичайно, у всі віки людина почувала себе погано, коли взнавала, що кінець її близький. Але люди минулого вміли це почуття перемогти. То була частина звичного ритуалу смерті: товар, лікар або священик попереджують людину про наближення кінця. Але з середини минулого століття цей обов’язок став здаватися близьким хворого обтяжливим.

намагання приховати наближення смерті веде до спроби відкласти на саму останню хвилину все, що може навіяти вмираючому думку про швидкий кінець, і особливо підготовку того публічного акту, яким колись була смерть. Навіть у самих релігійних і набожних сім’ях входить на початку XX ст. у звичай кликати священика лише тоді, коли його поява вже не може слугувати роковим знаком: наприклад коли хворий вже без свідомості або в агонії.

Смерть вже не тільки навіює сирах, але й тривожить душу, як усяке відразливе видовище. Вона стає непристойною, як деякі фізіологічні відправлення людини. робити смерть публічно тепер не потрібно. Більше не є можливим, щоб хто-небудь входив до кімнати помираючого, де пахне мочою, потом, брудними простирадлами. входити туди дозволяється лише самим близьким, здібним перебороти відразу і тим, чиї послуги для хворого необхідні. Формується новий образ смерті: смерть жахлива і прихована. Ії ховають саме тому, що вона брудна і жахлива.

Кімната помираючого перемістилася з будинку в лікарню. Лікарні віднині єдине місце, де смерть може уникнути публічності або того, що від неї зосталося, оскільки публічність, вмирання на очах у багатьох людей сприймається тепер як дещо несумісне, неподобаюче. Лікарня тому стає місцем одинокої смерті.

Отже, з початку XX ст. суспільство психологічно готове до того, щоб віддалити від себе смерть, позбавити її характеру публічної церемонії, зробити її чисто приватним актом, в якому беруть участь лише самі близькі, а в подальшому від нього відсторонюється і сім’я, коли загальноприйнятою стає госпіталізація смертельного хворого. Комунікація між вмираючим або вже мертвим і живими зникає після того, як зникає звичай останніх прощань і настанов. Але фінальним кроком була відмова від траура.

До середини XX ст. в найбільш обуржуазнених і проникнутих індивідуалізмом частинах Заходу складається нова ситуація. Виникає впевненість, що публічний вияв скорботи, а також довге вираження горя втрати в особистій сфері є дещо хворобливе. приступ сліз рахується нервовим припадком. Скорбота – це хвороба. Проявлення її – означає проявляти слабохарактерність. Період траура – це більше не час мовчання людини. Ні, це період мовчання самого оточення: в будинку, де недавно хтось помер, не дзвонить телефон, люди їх уникають. Людина в траурі ізольована, вона немов би в карантині, наче заразний хворий.

Отже, подібно тому як декілька поколінь тому назад в суспільстві вважалося непристойним говорити про секс, так після зняття з полової сфери всіх табу ці заборони і заговор мовчання перенесені на смерть. Тенденція до витіснення її із колективного пізнання, постійно наростаючи, досягає апогею у наш час, коли, за твердженням Ар’єса і де-яких соціологів, суспільство веде себе так, ніби взагалі ніхто не вмирає і смерть індивіда не пробиває ніякої брехні в структурі суспільства. В найбільш індустріалізованих країнах Заходу кончина людини обставлена так, що вона стає справою одних тільки лікарів. Похорони проходять простіше і коротше, кремація стала нормою, а траур і оплакування покійника сприймаються як свого роду душевне захворювання. Покійника бальзамують, наряджають і рум’янять, з тим щоб він виглядав більш юним, гарним і щасливим, ніж був при житті.

Отже, досліджуючи досліджуючи книгу Ар’єса “Людина перед лицем смерті” можна зрозуміти, що шлях, пройдений Заходом від архаїчної “прирученої” смерті, близько знайомої людини, до “медикалізованої”, “прирученої” смерті, смерть наших днів, “смерті забороненої” і оточеної мовчанням або брехнею відтворює коріння зрушення в стратегії суспільства. В цьому процесі суспільство бере на озброєння і актуалізує ті ідеї, які відповідають його несвідомим потребам.

Ар’єс не міг не задатися питанням, чому мінялося відношення до смерті? Як він пояснює переходи від однієї стадії до другої? Тут немає ясності. Він посилається на чотири “параметра”, які з’ясовували, на його думку, відношення до смерті. Це:

• Індивідуальне самопізнання (яке значення надається індивіду і групі?);
• Захисні механізми проти неконтрольованих сил природи, постійно погрожуючих соціальному порядку (найбільш небезпечні сили – секс і смерть);
• Віра в загробне існування;
• Віра в тісний зв’язок між злом і гріхом, стражданнями і смертю, який є базисом міфу про “падіння” людини;
• “Ці “параметра” вступають між собою в різні зв’язки. Але їх постійна “гра”, яка розгортається в пітьмі колективного несвідомого, нічим не обумовлена.” (1;17).

Список літератури

1. Арьес Ф. Человек перед лицом смерти. – М., 1992.

2. Байрон Дж. Т. Соч.: в 3Т. – М., 1954.

3. Гройс Б. Ленин и Динкальи - Образы современной смерти // Гройс Б. Утопия и обмен. – М., 1993.

4. Гроф С., Хемефакс Дж. Человек перед личом смерти. – М., 1996.

5. Гуревич А.Я. Категории средневековой культуры. – М., 1984.

6. Гуревич П.С. Философская антропология. – М.,1997.

7. Дубровский Д.И. Смысл смерти и достоинство личности //ж. Философские науки. - №5, 1990.

8. Европейские поэты Возрождения. – М., 1974.

9. Калиновский П. Переход; последняя болезнь, смерть и после. – М., 1991.

10. Клочков И.С. Духовная культура Вавилонии: человек, судьба, время. – М.,1983.

11. Левин С. Кто умирает? – К., 1996.

12. Мамардашвилли М. Лекции о Прусте. – М., 1995.

13. Мамардашвилли М., Пятигорский А. Символ и сознание (Метафизические рассуждения о сознании, символике и языке). – Иерусалим, 1982; - М., 1997.

14. Морен Е., Моес М. Физическое воздействие на индивида колективно внушаемой мысли о смерти // Ж. Человек. - №6., 1992.

15. Платон. Апология Сократа. Соч в 4Т. Т.1. – М.,1994.

16. Платон. Государство. – Т.3. – М., 1994.

17. Платон. Парменид. – Т.2. – М., 1993.

18. Платон. Федон. – Т.2. – М., 1993.

19. Пушкин А.С. Стихотворения. Поэмы. – М., 1984.

20. Роуз С. Душа после смерти // Ж. Наука и религия. - №6, 1991.

21. Рязанцев С. Философские смерти. – Санкт – Петербург., 1994.

22. Трубников И.И. Проблема смерти, времени и цели человеческой жизни // Ж. Философские науки. - №2., 1990.

23. Фромм Э. Душа человека. – М., 1992.

24. Фуко М. Герменевтика субъекта // Социо – Логос. – М., 1991.

25. Цицерон. О старости. О дружбе. Об обязаностях. – М., 1974.

30.10.2010