Природа людини і її потреби як основа моралі
Людина здатна діяти, дотримуючись власних інтересів. Для того щоб бути доброчесною, їй не слід відрікатися від себе, придушувати свої схильності, вона повинна лише дотримуватися велінь свого єства. Іншими словами, справді моральне — це те ж саме, що «природне» у людині
Насамперед розберемося, що таке етика точніше, етичні поняття тому що найчастіше вони сприймаються неправильно або, що ще гірше, плутаються.
Моральність. Найчастіше вона містить у собі моральне життя, особисте я, громадське життя кожного індивіда, якщо дивитися на нього у світлі моральних правил. Моральне життя є предметом науки наукового дослідження. Якщо ми досліджуймо факти морального життя індуктивним методом, виходячи з досвіду, вийде так звана наука про мораль. У неї включаються існуючі моральні норми, встановлені в цьому суспільстві або в цій історичній епосі наука про мораль не визначає, що таке добро, а що таке зло. Цим займається етика, цю підходить до морального життя і нормативного погляду, а не з описового, тобто вона судить про те, що добре, а що погано, а потім обґрунтовує ці-судження доводячи, чому все саме так, а не інакше Цим відрізняється описова наука про мораль від науки нормативної етики Однак у повсякденному житті особливо часто змішують ці два поняття.
Початок натуралістичної традиції у розумінні моралі поклав Демокрит та Демокритом, у самій людині є надійний путівник, що до вволяє їй безпомилково відрізняти добро від їла, дозволене від недозволеного. а також здатність людини відчувати насолоду й страждання Виходить, що добро, справедливе, пре красне є природа моралі, яка у свою чергу є самою природою Саме усередині природи слід шукати походження, підставу й критерій усіх людських цінностей але, як правило, усе те, що є цінним, приносить задоволення, тоді сенс життя полягає в гонитві за насолодою.
Звідси випливає, що найбільш високоморальні люди повинні догоджати власним пристрастям як прагнення до одержання задоволення робить людей рабами своїх бажань у такому випадку добро перетворюється на зло. Щоб вийти із цієї безвихідної ситуації, Демокрит радить. «Відмовляйся від усякого задоволення, що не є корисним» і «Не всяке задоволення слід приймати, а лише те, що пов'язане з прекрасним».
Природа людини і її потреби — основа моралі. Людина здатна діяти, дотримуючись власних інтересів. Для того щоб бути доброчесною, їй не слід відрікатися від себе, придушувати свої схильності, вона повинна лише дотримуватися велінь свого єства. Прагнучи до чесноти, людина може стати щасливою, а прагнення до щастя — це вже є чеснота. Іншими словами, справді моральне (цінність!) — це те ж саме, що «природне» у людині.
Моральність, за Кантом, є продукт розуму: «Чистий розум сам по собі є практичним розумом і дає (людям) загальний закон, який ми називаємо моральним законом». Моральний принцип поширюється не тільки на людей, але й на все, що має розум і волю. Кант критикує натуралістичну концепцію моралі. Він вважає, що прагнення людини до задоволення власних інтересів не здатне підняти її до справжньої моральності.
Звідси випливає, що стати моральним можна лише в тому випадку, якщо людина придушуватиме в собі природне начало і дотримуватиметься-тільки почуття обов'язку. Отже, мораль — область протиприродного. Якщо людина поступається своїми інтересами заради інтересів інших, то це ще не справжня моральність. Відмовляючись від свого егоїзму, людина жертвує на користь егоїзму інших. Так чи інакше, тут переслідується практичний розрахунок, вчинки вибираються й оцінюються з погляду їхньої корисності, придатності для чого-небудь і вигоди для кого-небудь.
Кант відкидає утилітарний дух буржуазного суспільства ft існуючу мораль тверезого розрахунку. Він не проти того, щоб моральні дії чинилися заради людини, але реально існуючий у буржуазному суспільстві індивід не здається йому гідним об'єктом морального подвижництва. Служіння людині Кант розуміє як служіння ідеалові людини. А такого ідеалу він не бачить у реальному житті. Чинити морально, відповідно до Канта, означає виказувати повагу «не до життя, а до чогось зовсім іншого, у порівнянні й зіставленні з чим життя з усіма його задоволеннями не має ніякого значення». Кант не вважає буржуазне суспільство абсолютно справедливим. Адже часто чеснота залишається непоміченою або опиняється в незавидному положенні, а порок залишається безкарним і тріумфує.
Кант згоден із просвітителями в тому, що всі вчинки людини в реальному житті підпорядковані суворій необхідності. Вчинена дія є наслідком певних причин. Але коли так, то мораль знову неможлива. Чи можна засуджувати людину за поганий учинок, якщо він був необхідний і не міг бути іншим? Очевидно, не можна. Так само можна розглядати і чесноту. Ми підходимо до вчинків людей схвально або з осудом, виходячи з припущення, що на той момент кожний з них мав свободу вибору й вільний був діяти так або інакше. Але така воля абсолютно виключається законами природного світу.
Існує наука — аксіологія, — яка оперує філософськими категоріями, що є наукою про цінності. Аксіологія розглядає, наприклад, таке питання: була б природа красивою, якби не було людини? Готової однозначної відповіді немає. Абсурдним є гадати, що до появи розумної істоти на землі незайманої природи не було, не існувало того, що тепер ми називаємо прекрасним. Хоча те, що ми називаємо прекрасним, що сприймаємо як колірну гаму, звук, форму й колір, само по собі не містить ніякої краси, а є лише проявом законів природи. Аксіологія вивчає «протиприродне» у моральних цінностях.
Адже, скажімо, здійснення крадіжки, з одного боку, є поганим учинком. Але чим він був викликаний? Тим, що людина, яка вчинила злочин, не доодержала того, чого вона так бажала. У цьому випадку із самого початку були порушені інтереси людини, вона була позбавлена можливості володіти й користуватися необхідним їй предметом. Моральна свідомість виносить учинку вердикт — зло. Аксіологія вивчає й інший бік — що послужило причиною, який корисний ефект був досягнутий учинком? Простіше кажучи, природу морального добра й зла в різні історичні епохи розуміли: прихильники гедоністичної й евдемоністичної етики (Демокрит й Епікур), французькі матеріалісти XVIII ст. й англійські утилітаристи XIX ст.
Супротивники ж такого погляду спростовують її не менш логічними запитаннями: а що, коли власник украденого предмета міг отримати з нього більшу користь, ніж людина, яка незаконно привласнила його собі? Або: якщо вчинок тільки задумувався, але вчинити дію людина не змогла через не залежні від неї причини? — адже тут, із погляду моральності, не кажучи вже про спробу, навіть намір є злом. Тут не враховують наслідок. Якщо основним критерієм моралі вважати корисний результат, то, дотримуючись такої логіки, людина повинна чинити як розважливий ділок у тих випадках, коли їй здадуться вигідними інтереси тих, кого вона захищає.
Англійський філософ Джордж Мур, один із засновників аксіології (XXст.), встановив грубу логічну помилку в традиційних міркуваннях гедоністів і евдемоністів. Якщо насолода або щастя є добром, а добро є щастям, то прагнення до добра й щастя — бажання домогтися того, до чого слід прагнути. Виходить логічне коло: основа добра визначається через добро. Цю помилку Мур назвав «натуралістичною»; вона полягала в тому, що цінність розумілася як природна властивість, тоді як насправді вона була визначена через належне. Цінність, робить висновок Мур, є «неприродна» якість, її не можна вивести з усього того, що ми знаємо про закони сущого.
Звідси видно, що Мур у чомусь має рацію: моральне добро й зло не можуть бути пояснені природознавчою наукою. Це завдання науки суспільної. Але і тут Мур не погоджується, тому що всяка наука є «природною» наукою, вона вивчає те, що є. Добро ж, із погляду аксіолога, — явище унікальне, стосується області належного, тому що ніяка наука не може що-небудь сказати про природу моральної цінності й дати підставу для вирішення моральних проблем. Справжнє осмислення добра й оцінка вчинків не піддаються ніяким логічним умовиводам, під них не можна підвести жодних формул.
Моральні цінності мають вагу й оцінюються завдяки своїй рідкісності й винятковим якостям. Якби в усьому світі перемогло добро над злом, то й добро, як таке, незабаром зникло б. Людина вважає піднесеним те, що є винятковим, тому вартість того або іншого вчинку вона оцінює тим вище, чим рідше він відбувається.
Резюмуючи усе вище сказане, що стосується історії етики, зауважимо, що в залежності від того, у чому вбачалася основа моралі, усі наявні в історії етики вчення можна зарахувати до двох типів. Перший включає теорії, що виводять моральні вимоги з наявної дійсності людського буття — «природи людини», природних потреб або прагнень людей, вроджених почуттів або яких-небудь фактів їхнього життя, розглянутих як самоочевидна позаісторична основа моралі.
У теоріях іншого типу основою моралі вважається певне безумовне і поза-історичне начало, зовнішнє буття людини, що може розумітися натуралістично або ідеалістично (вище благо, абсолютна ідея, божественний закон тощо).
Моральна цінність має суспільну природу. Природне походження моралі можна прийняти лише в тому розумінні, що в процесі розвитку людського співтовариства природним шляхом формуються якісь досить очевидні установки, що регулюють стосунки індивіда й суспільства, нормативні, хоча й не зафіксовані в суворих законодавчих формах конструкції, які складно й опосередковано поєднують глибинні моральні поняття з конкретикою цього етапу суспільного розвитку.
Моральна оцінка будь-якої дії, вчиненої індивідом або групою, має явно виражене емоційне забарвлення, і її основа далеко не очевидна, хоча й зрозуміла в основному будь-якій людині. Моральна оцінка більш конкретна й менш емоційна й, хоча здається результатом індивідуального нерефлексивного погляду, насправді досить суворо обумовлена складним переплетінням суспільно-історичних зв'язків, що й схиляють до визнання цього явища, вчинку або думки добром або злом.
Моральне почуття здається нам більш проникливим і «швидким», тому що повсякденна свідомість не схильна аналізувати причини тієї або іншої оцінки. Кожен індивід у момент інтуїтивного зарахування чого-небудь до категорії добра або зла спирається на минулий досвід, усю суму людського знання, зафіксованого у звичних і найпростіших формах співжиття. Раціональне пояснення зробленій оцінці можна дати після самого факту оцінки, і в цьому випадку повсякденна свідомість ускладнюється поясненням, воліючи посилатися на традиції, суспільні табу, авторитет і внутрішнє почуття «моральної рівноваги», що дозволяє йому віддавати перевагу у своїх і чужих учинках тому, що є дорогим для його особистості, і відкинути те, що викликає відразу.
Таким чином, будь-яка моральна оцінка є сумою особистих уподобань, історичного досвіду, суспільних нормативів, причому далеко не завжди відношення між цими складовими зводяться лише до простого підсумовування. Тут, скоріше, присутні складні течії, притягання й відштовхування, аж до протиріч. Норми моралі диктували колись ритуальне самогубство або вбивство вдови, слуг та улюблених тварин померлого чоловіка, але моральне почуття на певному етапі вступило в конфлікт із вимогами моралі, що визначає належне й добре.
Швидше за все, моральні норми гнучкіше й швидше відгукуються на зміни, пов'язані з ростом культури, зміною суспільних відносин. Мораль більш консервативна, конфлікти нового й старого розуміння того, що добре, а що погано, не є «винаходом» тільки XX століття, яке можна назвати і століттям війни поколінь.
Моральність має регулятивну природу, причому корені цього процесу лежать глибоко в складних переплетіннях суспільних і особистих інтересів і необхідності постійно їх врівноважувати. Моральність — це суб'єктивно-зацікавлене, особисте ставлення до світу, яке апріорно приймає, що світ можна оцінити. Причому в індивідуальній оцінці все рівно міститься й необхідність розгляду будь-якого явища й дії з погляду їхньої цінності для суспільства загалом. Показово, що навіть приймаючи позицію, яка корисна для індивіда, але є злом для суспільства, групи або іншої людини, ми чітко проводимо межу між добром і злом.
Про це багато писав Ф. М. Достоєвський, який тонко зауважив, що моральне почуття не перешкодить лиходієві бути лиходієм, але ніколи не дозволить обманутися й визнати свої вчинки за суспільну норму. Характерно, що для того, щоб змусити маси почати які-небудь дії, що призведуть до необхідності насильства, самообмеження, ризику, недостатньо поставити перед ними чітку мету.
Необхідно позначити ідеали, які виправдовують такі дії. Так, хрестові походи мали безліч соціально економічних причин але для того щоб люди йшли воювати необхідно було знайти морально виправдане гасло й ціль. Ними стало повернення християнських святинь, захоплених безбожниками. Зараз жоден чеченський смертник не буде віддавати життя заради поділу нафтових родовищ точу для включення вчинку в рамки моральних норм використовуються гасла вони незалежні а моральне виправдання вони знаходять в емоціях викликаних трагічними настілками війни и необхідні по помсти за безневинно убитих.
Шлюбна мораль є найбільш туго зав'язаним вузлом протиріч з одного боку вона керує найінтимнішою сферою діяльності індивіда, з іншого - саме тут твердість і підпорядкування інтересів особистості інтересам суспільства закріплені традиційно. Саме шлюбна мораль завжди була показником рівнем розвитку суспільства, ступеня цінності для нього індивідуальності й свободи людини.
Не випадково в примітивно влаштованому суспільстві, яким є будь-яка тоталітарна держава, суспільна регуляція шлюбних стосунків завжди була найбільш безкомпромісною. Чим виший рівень суспільної свободи, чим більші й різноманітніші зв'язки усередині суспільства, тим більш терпимим воно є до проявів особистої свободи. При цьому саме в інтимній сфері аморалізм стає показником руйнування суспільних зв'язків і катастрофи державного ладу. Інфляція державної моралі призводить до того, що індивід сприймає етику шлюбу як неістинну і починає активний пошук нової моделі, яка формуватиме нові моральні вимоги в цій області.
Починаючи з Давньої Греції, етика як наука про мораль пройшла довгий шлях. Саме давньогрецькі філософи заклали основи нерелігійної етики, що шукає причину й джерело моральності в природі людини й суспільства, а не в даних їй ззовні нормах і вимогах. Практичне значення етики величезне, тему що тільки серйозні дослідження зможуть дати відповіді на питання: чи є зло в людських стосунках біологічно обумовленою неминучістю або ж можна знайти механізми для врівноважування інтересів і бажань, не сковуючи особистість і не завдаючи збитку людству в найширшому розумінні слова.
Сучасна етика знаходиться на новому рівні розвитку і відійшла від колишніх однобічних уявлень як марксизму-матеріалізму, так і есхатологічно налаштованого екзистенціалізму. Зараз можна говорити яро науку, що вивчає екологію людських стосунків, підкреслюючи нерозривність зв'язків людини, суспільства й природи. Аналізуючи сферу діяльності етики як науки про мораль, необхідно зауважити насамперед величезне практичне значення етики для вирішення соціальних проблем сучасної епохи й, зокрема, проблеми формування всебічно розвинутої особистості.
Однак щасливе вирішення цього завдання можливе тільки в тісній взаємодії з іншими науками — соціологією, психологією, теорією суспільного виховання, педагогікою, а також естетикою, із якими етика має ряд спільних проблем.
15.10.2010
