Osvita.ua Вища освіта Науковець публікується, університет рейтингується
Науковець публікується, університет рейтингується

Високі позиції у світових рейтингах важливі для отримання інвестицій та залучення іноземних студентів

Науковець публікується, університет рейтингується

Нещодавно Інна Совсун на сторінках Української правди відреагувала на рейтинг Times Higher Education. Точніше, на той факт, що в ньому представлено тільки шість вітчизняних університетів, і найкращий (Львівська політехніка) займає не дуже престижну 801-1000 позицію.

Вказана публікація базувалася на тезі про вирішальне значення у досягненні пристойних рейтингових позицій кількості та якості (впливовості) наукових публікацій науковців, афілійованих з університетом.

Слід зауважити, що науково-викладацька мережева спільнота сприйняла цю публікацію неоднозначно. У коментарях до неї було все: риторичні запитання, образи, поради, ґрунтовний аналіз тощо. Безперечно, проблема існує і потребує вирішення.

Інна Совсун цілком обґрунтовано пояснює низькі позиції в рейтингу незначними результатами наукової роботи (зокрема) і малою кількістю публікацій наших викладачів у провідних журналах світу. При цьому наголошується на необхідності підвищення академічних стандартів у процесі підготовки статей і створення можливостей для якісних досліджень (приміщення, обладнання, доступ до іноземних видань, участь у конференціях…). Усе це так. Але ж це тільки частина проблеми.

Бажане і реальне

Почну з того, що потребу в забезпеченні ефективної роботи науковців ми зараз не обговорюємо, це повинно бути апріорі. Але мати високі позиції у світових рейтингах дуже важливо для отримання інвестицій у країну, перемоги в грантах, залучення іноземних студентів тощо. Таких рейтингів багато, але найбільш важливих декілька і усі вони обов’язково побудовані зокрема на показниках, які характеризують саме наукову роботу.

Academic Rankingof World Universities – це так званий Шанхайський рейтинг, і наші університети там не представлені. Нема їх і у CWTS Leiden Ranking, тобто Лейденському рейтингу.

У вже згаданому Times Higher Education (THE) присутні шість українських університетів, у QS World University Rankings також наразі шість університетів і у U.S. News (World Report) U.S. News Best Global Universities – один. У Webometrics Rankingof World Universities, де присутні всі університети світу, наша краща позиція 1977-ма.

А у The Scimago Іnstitutions Rankings, де позиція визначається виключно на основі публікацій у виданнях, що індексуються у базі даних наукового контенту Scopus, краще що ми маємо – це 698-ма позиція.

Радість, паніка і здивування

Саме так: радість, паніка і здивування. Радість у лідерів. Паніка в тих, хто зрозумів, що вже не лідер. Здивування у спостерігачів. Бо останні рейтинги дійсно продемонстрували суттєве скорочення між тими, хто спочивав на лаврах, і деякими «провінційними» ЗВО. До того ж, у деяких рейтингах ці «провінціали» вже вирвалися вперед.

Мабуть, колишні лідери питають себе: Як же ж так? Ми ж такі гарні, у нас така тривала історія, ми зі столиці, ми такі величезні і… не перші. Не перші, і якщо не отямляться, то не будуть навіть і п’ятими.

Як тут не згадати прислів’я «Вміла готувати, та не вміла подавати», бо наявність високих результатів у наукових дослідженнях не є запорукою високих позицій у рейтингах.

Правда рейтингування

Для того, щоб тебе високо оцінили, слід розуміти методологію конкретного рейтингу і розглядати свою участь у ньому як звичайний проект. Тобто створити на рівні університету комплекс заходів, процедур, які забезпечують необхідний результат. Наприклад, як обов’язкову умову продовження контракту на посаду професора ввести публікацію у певних журналах. Такі новаціїповинні пронизувати всю університетську нормативку. При цьому рядові виконавці навіть не знатимуть, що вони не просто працюють, а працюють зокрема задля покращення позицій університету в певних рейтингах.

Можна також заохотити декілька провідних науковців (зокрема закордонних), які вказуватимуть у своїх статтях свою приналежність (афіліацію) до університету. Дехто йде далі і утримує персонал, який свідомо працює на накручування відвідувань сайту, на збільшення числа завантажень його контенту, на підвищення цитування тощо. Отака прагматична і цинічна правда рейтингування. Саме так діють багато з тих, хто зверху. А межу цинізму визначає ego ректора.

Можна використовувати й інші інструменти, цілком етичні. Чому б, наприклад, університетам не включати до кошторису на виконання грантів і науково-дослідних робіт витрати на публікацію результатів, або не запровадити систему матеріального стимулювання викладачів, які опублікували статтю у високорейтинговому журналі? До речі, такі університети у нас є і саме вони демонструють певну позитивну динаміку наукометричних показників.

Зрозуміло, що коли наші заклади вищої освіти «дозріли» і були готові вийти на старт у змаганні за наукометричні показники, університети з високорозвинених країн світу спокійно бігли вже не перше коло. Саме їхні науковці розробили і встановили правила, і тепер ми маємо грати за цими правилами.

Але ж ситуація тут практично така ж, як і з футболом. Ми начебто й непогано граємо, але коли суперник МЮ або Арсенал, шанси на перемогу є примарними. І поки в країні не бути мережі дитячо-юнацьких шкіл і декількох десятків клубів з командами-дублерами, поки не буде пристойного фінансування з боку держави і справедливого суддівства, стати першими у Лізі чемпіонів неможливо.

На жаль, можу констатувати, що багато університетів не хочуть цього робити і не розуміють як це робити. Куди простіше рейтинги ігнорувати, критикувати їхню методологію і жалітися на постійне недофінансування.

Публікації та МОН

Але повернемося до наукових публікацій, визначальна роль яких у забезпеченні високих позицій у рейтингах не викликає сумнівів. Тут МОН роками тягне кота за хвіст і стимулює продукувати макулатуру.

Яким чином? Хочеш стати кандидатом наук, опублікуй п'ять статей у фахових виданнях, доктором – 20 статей і монографію. А ще потрібна апробація на конференціях, тобто надрукуй хоча б десяток тез начебто доповідей на конференціях.

Якщо бажаєш стати доцентом чи професором – додай до свого доробку ще декілька статей. А ще тобі слід попрацювати на рідний університет, бо для того, щоб йому отримати ліцензію, успішно пройти акредитацію, отримати статус і фінансування, слід видати на гора сотні і тисячі одиниць такого «продукту».

Під ці завдання університетами, науковими установами і комерційними структурами створено понад 2000 наукових журналів, переважна більшість яких визнана Міністерством освіти і науки фаховими, тобто такими, що пройшли певну атестацію.

МОН зазначає, що «…у 2018 р. за результатами НТР, виконаних за рахунок загального і спеціального фондів, видано усього 208,7 тис. друкованих робіт». Ви тільки спробуйте уявити собі – двісті вісім тисяч сімсот!!! За один рік!

А скільки з них бачить науковий світ?

У 2018 році у виданнях, які входять до Web of Science, було опубліковано 12128 робіт з українською афіліацією і 13514 робіт у виданнях зі Scopus (за даними тієї ж міністерської довідки). Але ці показники не можна складати, бо більшість наукових журналів одночасно присутні в обох базах. Багато це чи мало? Звичайно, що мало. Настільки мало, що сумно і соромно. Соромно бути на 46-му місці у світі за кількістю таких публікацій.

Крок уперед, два кроки назад

Щоб зрозуміти відсутність чіткої позиції у порушеному питанні, розглянемо умови оприлюднення результатів досліджень при здобутті наукового ступеня. Де, як і в якій кількості це робити? Як це визначає МОН?

Розпочалося усе зі славнозвісного Наказу МОН України №1112 від 17.10.2012. Як згадувалося вище, наказ встановлює, що за темою дисертації на здобуття наукового ступеня доктора наук необхідна наявність не менше 20 публікацій у наукових фахових виданнях України та інших держав, з яких не менше чотирьох – у виданнях інших держав (до них можуть прирівнюватись публікації у виданнях України, які включені до міжнародних наукометричних баз).

Для кандидата наук необхідна наявність щонайменше п’яти публікацій, з яких принаймні одна стаття – у наукових періодичних виданнях інших держав або у прирівняних до них.

Цей наказ постійно піддавався і піддається критиці, бо він дуже лояльний у плані публікацій і дозволяє допускати до захисту навіть тих, хто друкувався виключно у «мурзилках», тобто дуже низькоякісних і невибагливих журналах.

Саме тому 27 квітня 2018 року МОН розмістив у себе на сайті для громадського обговорення проект наказу «Про затвердження змін до Наказу Міністерства освіти і науки України від 17 жовтня 2012 року №1112». Проект наказу вводив порядок, відповідно до якого потенційний доктор наук, опублікувавши певну кількість статей, повинен був би набрати мінімум 100 балів. Для цього йому необхідно було б обов’язково опублікувати фіксовану мінімальну кількість статей (залежно від галузі наук) у високорейтингових журналах, які індексуються в базах Scopus та/або Web of Science.

Для потенційного кандидата наук кількість балів не передбачалась але фіксована кількість статей у Scopus та/або Web of Science вводилася. І тут почалася боротьба «фізиків» і «ліриків». Особливо жорстко протистояли введенню такої норми вітчизняні гуманітарії, у першу чергу юристи. Своїм рупором вони обрали офіційне видання Верховної Ради України – «Голос України», де опублікували цілий ряд статей. Одна з останніх була навіть передрукована з російського видання трирічної давнини.

Можливо, з цих причин, а ще тому, що проект наказу був негативно сприйнятий Спілкою ректорів вищих навчальних закладів (вирішили, що треба суттєво доопрацювати), він десь зник.

Цей зник, але з’явився новий, і вже не проект змін до наказу, а проект наказу (оприлюднений на сайті МОН 18 березня 2019 року) – «Про опублікування результатів дисертацій на здобуття наукових ступенів доктора і кандидата наук». І тут ми бачимо різкий розворот на 180 градусів. Якщо його приймають, то знову ж статті у високорейтингових журналах не потрібні і можна впоратися за рахунок «мурзилок». Вау!

До речі, 6 березня цього року постановою КМУ №167 затверджено порядок проведення експерименту з присудження ступеня доктора філософії. Відповідно до нього також можна обійтися «мурзилками».

От і виходить, що ви начебто за Scopus і WoS, а начебто й ні. Так і став Scopus своєрідною страшилкою і втіленням зла для переважної більшості наших викладачів.

А що з журналами?

Ми говорили про статті, а чи є у нас і гарні вітчизняні журнали? Не впливові, не рейтингові, але й не «мурзилки». Є.

А чи є у такого журналу шанси стати одним з кращих або хоча б помітним у світі? Є. Але ці шанси, на превеликий жаль, близькі до нуля.

Чому? Тому, що журнал – це його редакційна рада, його рецензенти й автори. Це значні фінансові витрати на технічні інновації (щоб бути у тренді). Взяти за основу безкоштовну платформу (на кшталт OJS) і створити щось схоже на PLOS (один з найуспішніших проектів зі створення журналу, у якому на рік друкується близько 30 тисяч статей) вже неможливо.

Журнал стає впливовим тоді, коли в ньому друкуються науковці з індексом Гірша (показник впливовості науковця розрахований на основі цитування його публікацій) понад п’ятдесят, але той, хто має такий показник, не буде друкуватися у журналі з імпакт-фактором (показник впливовості журналу) менше п’яти. Замкнене коло. Якщо голова редакційної ради – лауреат Нобелівської премії, то шанси зростають у сотні разів. Але де ж його взяти цього лауреата вітчизняному університету?

При цьому не треба забувати, що більшість університетських проектів зі створення журналів задумуються і реалізуються аматорами, які уявлення не мають про те, що таке видавнича і редакційна політика, яким повинен бути менеджмент журналу, що таке принципи публікаційної етики і що собою являють найкращі світові практики в цьому питанні. І добре, якщо в тих, хто цим займається,є бажання, бо здебільшого це сприймається як додаткове неприємне і неоплачуване навантаження.

От і маємо те, що маємо. А маємо ми небагато. У Web of Science (SCIE) включено всього 14 журналів, які мають відношення до України. Я не випадково застосував вираз «мають відношення», бо тільки чотири з них – це стовідсотково вітчизняні журнали, а практично всі інші видаються таким видавцем, як Springer, як переклади видань НАНУ і саме його заслугою є подібне індексування. Ще 64 наші журнали включені до Web of Science (ECSI), але мало хто вважає це високим досягненням через неякісний контент цього індексу і сам принцип відбору журналів.

У Scopus індексується приблизно 50 наших журналів. От і все. Порівняйте, наприклад, з Хорватією яка в 10 разів менша за чисельністю населення, де менше 40 університетів і при цьому вона має 150 журналів у базі Scopus. Або з Польщею, у якої у Scopus приблизно 350 журналів. Чи не жах? 

Жах? Так, дійсно жах. І що робити?

Вкрай необхідною є розробка державної програми популяризації результатів наукових досліджень, яка була б спрямована на підтримку вітчизняних журналів і науковців, що публікують свої статті у провідних виданнях. Відповідний досвід є у багатьох країнах і нам лише слід визначитися з тим, що ми беремо за основу. А серед заходів може бути багато таких, які не потребують значних витрат.

Наприклад: перегляд умов акредитації і ліцензування ЗВО та їхніх освітніх програм, умов набуття університетом статусу національного, принципів фінансування тощо; перегляд умов присудження наукових ступенів, присвоєння вчених звань, оформлення контрактів; розробка та фінансування програми з підтримки перспективних видавців і журналів; запровадження системи часткової компенсації або грантів з боку держави науковцям за публікацію результатів досліджень у журналах першого-другого квартілю або з певним імпакт-фіктором (SJR); проведення серії навчальних семінарів і тренінгів під егідою МОНУ про менеджмент видавця, про створення журналів і їх просування, про підготовку наукової статті тощо.

Чи виникне у нового керівництва МОН бажання це зробити і чи вистачить потім йому волі встояти під шквалом критики з боку противників таких дій? Сподіваюся, що варіант просто «поговорить о Скопусе» зараз вже не спрацює. Треба вже діяти. І це буде важливим кроком на шляху до суттєвого покращення позицій наших університетів і країни в цілому у світових рейтингах.

Сергій Козьменко, доктор економічних наук, професор для Освіта.ua

Освіта.ua
02.10.2019

Коментарі
Аватар
Залишилось 2000 символів. «Правила» коментування
Ім’я: Заповніть, або авторизуйтесь
Код:
Код
Правдоруб
Наука в Україні померла ще в той день, коли недоумки вибрали президентом Шоколадного Баригу. Бєнін Клоун на українську мову плювать хотів так само, як і його папєрєднік.
Правдоруб
Для Правдоруб: і не тільки на мову, але й на українців. Бєнін Клоун чужий для українців. Значить не буде в Україні україномовних наукових журналів, та й науки, як такої.
Коментувати
Учитель
Дворазовий лауреат Нобелівської премії Фредерік Сенгер за власним бажанням пішов на пенсію в 65 років, мотивуючи це тим, що в такому віці неможливо на рівних конкурувати з молодими науковцями. Сторічний дід Патон, який ні разу не лауреат Нобелівської премії стверджує, що він незамінний світоч вітчизняної науки. Кому вірити?
Антипенко Федір
Наш Мон - це могилянська брашка безголових циніків, яка понаплодила всіляких обмежень, заборон, а жодного кроку не зробило для створення журналів, не виділила, як в Польщі, жодноі копійки вченим на друк статей. Тільки ганьблять і обливають брудом.
Адекват
Во сколько обходится бюджету страны старый дед Патон и его свита, там счёт идёт на миллионы, надо начинать с головы и реально реформировать все академии вместе взятые.
Молодший науковий співробітник
Для Адекват: Дід Патон до науки не має ніякого відношення вже років 50. У будь якій нормальній країні його в 65 років турнул б на пенсію. Але в нашій Новохазарії він буде сидіть на своїй посаді поки вперед ногами не винесуть. Бо дід Патон допомагає своїм господарям ганьбити і знищувати українську науку.
Коментувати
Oleg
Надіюсь мій коментар прочитає багато людей. В даний момент в науці і освіті в Україні дуже багато "псевдо": псевдонауковців, псевдоуніверситетів, псевдоспеціалістів, псевдореформаторів....До них я відношу в тому числі пані Совсун, пана Квіта та всю "києво-могилянську братву" і в першу чергу треба позбавитися саме "псевдореформаторів" - це ракова пухлина на тілі науки і освіти. Бачимо дуже багато рейтингів, а я працюю на 0,85 ставки доцента і отримав зарплату 5900 ....І ВИ ХОЧЕТЕ СВІТОВИХ РЕЗУЛЬТАТІВ!!! Дайте зарплату, обладнання і умови такі як у них, а тоді вимагайте!!! Я написав свою зарплатню, зараз у відкритих джерелах можна знайти інформацію про доходи "псевдореформаторів" і різниця між мною і ними буде у ДЕСЯТКИ І СОТНІ разів, а хіба створюють вони всі результати праці СВІТОВОГО РІВНЯ! А писати можна багато...навчилися за роки 5 річок...!!!
Торба
Для Oleg: Замість боротьби з цими псевдо, всі просто насміхалися з них. А потрібно було давити псевдо у зародку. Вони підняли голову і зараз добивають залишки науки в Україні. І це факт!
Коментувати
микола
Наука задля науки ? Переводять папір задля якихось рейтингів. Замість того щоб займатись студентами викладачі марають папір, задовольняють его ректорів та міністерських крис. Не може бути науки без нормального фінансування "науки". При "комуністах" випускали якісних спеціалістів, а зараз випускають журнали на якісному папері . Кому ця рейтингова гонитва потрібна. ніколи автозаз не дожене мерса чи бмв.
Оракул
Для микола: Викладачі повинні викладати свої наукові досягнення. Якщо їх немає - це шлях до деградації, на якому ми давно стоїмо. Тому про мазанину паперу ніхто не говорить. Досягнення повинні бути справжніми, а не фейковими, інакше викладати не можеш студентам, а університет потрібно закривати, або міняти вивіску на - БУРСА
Коментувати
Oleksandr Kostenko
Два питання:1. А хіба в "мурзілці" не може бути опублікована високоякісна наукова стаття? Що тоді з нею робити, якщо на ній вже навішено ярлик "мурзілки"? 2. А хіба в так званих статусних журналах не може бути опублікована куплена автором неякісна стаття? І тоді її цінність визначається лише місцем публікації. 3. А як бути якщо автор опублікував монографію (інколи це легше і дешевше!!!), яка містить за змістом важливий внесок в науку? Одним словом, чому абсолютно не є критерієм ЗМІСТ публікації, а вирішальне значення має не ЗМІСТ, а формальний ярлик - "де опубліковано"! Виходить в Україні є недовіра до експертного середовища науковців, які можуть вірно оцінити цінність публікації по її змісту, а тому критерієм є формальна лише ознака "де опубліковано"!
kozmenko
Для Oleksandr Kostenko: 1 - згоден; 2 - згоден; 3 - питання відсутнє. Недовіра є.
Оракул
Для Oleksandr Kostenko: Оцінка науковості публікацій в мурзилках неможлива, бо оцінюють її такі ж прихильники мурзілок. Де опубліковано насправді дуже важливо, бо це фактор визнання публікації. Якщо журнал з високим імпакт-фактором, тоді там рецензенти високого рівня і публікація заслуговує на увагу і має ознаки науковості. Якщо ні - тоді це те саме, що писати поеми на паркані, може хтось і прочитає, але скоріш за все заклеять оголошеннями. Незгода псевдонаукового середовища зрозуміла, це ж втрата всього, чим користувалися, але на що не заслуговували, бо не вчені. Недовіра до експертного середовища дійсно існує, бо існують сумніви в його існуванні, особливо щодо гуманітарної складової, хоча й технічної також. Монографії взагалі окрема тема, бо багато з них асоціюються з іншим терміном, а не наукою. Якщо хтось проти - втратите можливість увійти в світове наукове середовище, а дипломи не будуть визнавати. Цей варіант буде гіршим для країни, ніж закрити десятки псевдоуніверситетів.
Віталій
Тому що це дуже прибутковий бізнес для видавців, вони стрижуть гроші з усіх - і з авторів, які за публікацію повинні платити, і з тих хто хоче завантажити статтю (зазвичай від 15$). Але тут питання не в тому, як визначити наскільки розумні в нас науковці, а в тому, як в цих клятих рейтингах піднятись на пристойні позиції. Це дуже важливо, наприклад, для залучення іноземних студентів. Більшість з них перед тим як поступити дивляться саме ці рейтинги університетів світу. Ну а вже про важливість іноземних студентів для країни не буду розписувати.
Коментувати

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!