Улітку Міністерство освіти і науки видало наказ № 995 від 17 липня 2013 року про проведення моніторингу якості освіти учнів середньої школи. Перевірятимуть знання учнів 5-х і 10-х класів з обов’язкових шкільних предметів. Перелік цих предметів досить довгий (особливо для десятикласників), однак зараз хотілось би звернути увагу на один із них – громадянську освіту, знання якої мають продемонструвати п’ятикласники. Учні опановували громадянську освіту в межах курсу «Я і Україна» в 1‑4-х класах. Згідно з новим Державним стандартом початкової освіти, суспільствознавчий напрям тепер представлений курсом «Я у світі», що вивчатиметься у 3‑4-х класах. Складно сказати, що очікують побачити у відповідях чиновники Міносвіти та працівники Інституту інноваційних технологій і змісту освіти (саме на останніх покладено завдання опікуватися проведенням моніторингу й аналізом його результатів). Однак уже зараз можна сказати, що з точки зору здорового глузду навіть відповіді відмінників і відмінниць будуть дуже невтішними. І проблема не в тому, що діти погано засвоїли програму. Просто занадто багато питань викликає зміст того, чому вчать українських школярів, називаючи це „громадянською освітою”.
Пропоную вам ознайомитися зі змістом підручників «Я і Україна», за якими вчилися нинішні п’ятикласники. Міністерство рекомендувало для використання комплект за авторства Н. М. Бібік та Н. С. Коваль.
Елементи громадянської освіти в підручниках із даного предмету представлені передусім у інформаційному блоці про Україну як державу – діти знайомляться з державними символами та засвоюють, що їх треба шанувати, дізнаються про географічні, кліматичні особливості України, її економіку (звісно, на дуже простому рівні).
Оскільки власне об’єм інформації, що надається учням, є дуже обмеженим і може бути переказаний на одному аркуші, то варто зосередитися на тому, в якому контексті ця інформація подається та яким саме способом.
По-перше, характер викладу матеріалу є дуже емоційним. Дітей закликають любити рідний край – із цього починається підручник для 1-го класу (с. 3). На с. 72 цього ж підручника йдеться про те, що найкраще місце на землі – це те, де ти народився. У підручнику для 3-го класу на 15-й сторінці зазначено, що «немає ріднішої від Батьківщини». Дуже часто при згадці про державу, народ, використовуються родинні метафори – діди-прадіди, народ – велика родина тощо. У першому уроці в підручнику для 4-го класу однією з рис, за яку шанують українців, названо оберігання сімейного затишку.
Такий дещо примордіальний підхід до визначення народу та держави (як великого дому, де мешкає родина-народ), тобто імпліцитне уявлення, що українці – це лише люди, поєднані певною «кровною» спорідненістю, «сімейними» зв’язками та спільним походженням, закладає підґрунтя для різних форм ксенофобії та протиставлення «нас» ‑ великої родини – «чужинцям», «зайдам», людям, які візуально чи культурно виділяються серед інших. Скажімо, на 5-й сторінці підручника для 2-го класу розповідається, що в Україні живуть представники різних народів і вона є багатонаціональною державою, але титульною нацією є саме українці, причому ця фраза виділена жирним шрифтом. Також народи порівнюються із деревами в лісі, укритими цвітом-мовою. Таке розуміння народу як певної історично незмінної сутності, якій за визначенням притаманні певні риси та котра не може в силу цього змішуватися з іншими подібними сутностями, як олія не змішується з водою, знов-таки, спонукає до певної групової ідентифікації, що виключає всіх не-українців. Їх можна (і треба) толерувати, але вони ніколи не стануть належати до спільноти «народу», адже в них інше походження.
Подібний світогляд не просто не відповідає сучасному стану історичної та політичної науки й розумінню понять «народу», «нації» та «держави», але й суперечить тим базовим цінностям рівності, відкритості та недискримінації, закладання яких задекларовано навчальними програмами й офіційними документами, починаючи з Декларації прав людини та закінчуючи Конституцією України.
По-друге, для опису України вживається кілька схем, що переходять із року в рік і є досить обмеженими: Україна – багата («на ліси, річки і родючі степи», на талановитих людей, на корисні копалини тощо), велика, незалежна. Учням пропонується з’ясувати, що виробляють у їхньому регіоні, а також які історичні пам’ятки чи знамениті українці є на їхній малій батьківщині. Однак, судячи з підручника, Україна є переважно сільськогосподарською країною, населення якої мешкає або в білих хатках під солом’яною стріхою, або в історичних містах на кшталт Києва та Львова, а половина населення щодня ходить на роботу у вишиванках і віночках, причому займається ця половина народними промислами. Принаймні, таке враження складається від ілюстрацій у підручниках, а також від фраз про те, що українців у всьому світі шанують, перш за все, за «любов і повагу до вільної праці, особливо хліборобської», за народні пісні (с. 10, 4-й клас).
Учнів наполегливо закликають шанувати традиції свого народу, які полягають, схоже, переважно у святкуванні релігійних свят. У кожному з підручників розказується про традиції святкування Різдва, Великодня тощо, у стилі (або з прямим цитуванням) класичних «Звичаїв нашого народу» Олекси Воропая. Не можна не помітити, наскільки такий підхід до опису «українськості» відрізняється від нашого сьогодення – Україна є високоурбанізованою державою з економікою переважно індустріального характеру. Навряд чи можна погодитися, що сьогодні «надзвичайно багато про український народ промовляють такі слова, такі поняття: козак, чумак, хлібороб і кобзар», як це сказано в підручнику для 3-го класу, адже майже 70 % українського населення складають мешканці міст.
По-третє, лінія прав людини та прав дитини, обов’язків громадянина, що присутня в усіх підручниках із курсу «Я і Україна», коли учнів знайомлять із тим, що таке закон, права й обов’язки, Конституція тощо, містить деякі моменти, на котрі варто звернути увагу. Так, на думку авторів підручників, «зростати громадянином своєї країни – значить прагнути до знань, мудрості, до корисної людям діяльності, дізнаватися про історію свого народу, берегти все краще, що нам дісталося від дідів-прадідів, шанувати традиції українського народу» (2-й клас). Складно пов’язати щось із цих рис (окрім хіба прагнення до знань і корисної людям діяльності) із сучасною демократичною політичною культурою.
Конституція, визначена як основний закон України, на думку авторів, є надзвичайно важливою. Цитуючи підручник для 2-го класу, «кожен народ хоче мати досконалу Конституцію, адже від неї залежать щастя і доля народу». Але вже у 3-му класі діти дізнаються, що запам’ятати всі закони неможливо, адже їх так багато, а незнання закону не звільняє від відповідальності за його порушення. У цій ситуації автори пропонують цікавий вихід – достатньо дотримуватися десяти біблійних заповідей (чи близьких до них моральних норм інших світових релігій), щоб не стати на стежку злочину (с. 53). Ілюстрація до цієї тези ‑ дві книги, підписані як Конституція та Закон Божий – покликана, вочевидь, показати рівнозначність цих двох джерел інформації про належну поведінку. З огляду на те, що в цій самій Конституції написано, що освіта в Україні має світський характер (стаття 35), такий підхід до викладення дітям основ права виглядає дещо парадоксальним.
Важливим аспектом громадянської освіти є освіта гендерна, наголошування на необхідності гендерної рівності. Однак підручники з предмету «Я і Україна» не просто ігнорують цей аспект – вони є прикладом (інколи кричущої) асиметрії в зображенні ролей і позицій у суспільстві жінок і чоловіків. Починаючи з обкладинок, де хлопчики зображені з книжкою (2-й клас) або лупою (3-й клас), а дівчатка – завжди з квітами), створюються чіткі ніші, в які вкладаються можливі варіанти поведінки для кожної зі статей.
Якщо зображуються бешкетники, забіяки чи прогульники – це завжди хлопці. Дівчатка жодного разу не показані на ілюстраціях до підручників у брудному чи неохайному одязі, вони не бешкетують і не бігають. Натомість, якщо йдеться про якусь хатню роботу, яку автори підручників закликають учнів виконувати, допомагаючи батькам, то на картинках її завжди виконують жінки чи дівчата – лише в поодиноких випадках це хлопчики (але не чоловіки!), які займаються прибиранням.
Водночас в уроці про професії всі види діяльності проілюстровано чоловічими зображеннями, у тому числі й кухаря, окрім учительки та лікарки. Цікаво, що такий підхід цілком співпадає з даними, наведеними Держстатом, про статевий розподіл студентів за різними спеціальностями. Найбільше жінок учиться у вишах усіх рівнів саме на педагогів і медиків (і молодший медперсонал). Таким чином, у дітей створюються (чи відтворюються) стереотипи щодо «жіночих» і «чоловічих» професій і занять: жінка займається хатньою працею, доглядає за дітьми, якщо і працює, то на низькооплачуваній і соціально непрестижній роботі, а чоловік займається серйозними справами на роботі, читає, досліджує, керує.
Звичайно, можна подумати: навіщо прискіпуватися до підручників і предмету, який за два роки зовсім зникне зі шкільної програми? Однак один із авторів вищеописаних підручників брав участь у розробці нової навчальної програми курсу «Я і Україна», який із наступного року вивчатимуть третьокласники. Тому можна припустити, що разючих змін у змісті громадянської освіти в молодшій школі на нас не чекає.
Що це означає? По-перше, що шкільна освіта лишиться ніяк не пов’язаною з реальністю, що оточує дітей, а часто взагалі суперечить їхньому досвіду. По-друге, школа виховуватиме дивних «громадян» ‑ слухняних, покірних, патріархальних. Тож можливо, буде не так уже і трагічно, якщо в жовтні п’ятикласники продемонструють на моніторингу, що погано засвоїли курс із громадянської освіти.
Ірина Когут, Центр дослідження суспільства, для Освіта.ua.
