Засвітили світло. Де-не-де заблищали по річці жовті вогники, котрі показували дорогу або мілке місце. З комина потягнув чорний дим, а "хвилями вилітали — мов золоті нитки — іскри. Стало зовсім холодно. Вересень поробив ночі і вечори холодними і небо — те синє літнє небо удень — він заволік ледве помітним сірим тоном. Вона дивилася просто вперед. Назустріч зору сунулись береги, сунулись темні маси дерев і десь зникали. Шуміла вода під колесами, і той одноманітний шум зникав десь далеко-далеко, б'ючись об береги дрібненькими хвилями. їй зробилось холодно, і вона більше по звичці — встала і пішла в каюту. За нею полинули і її думки. Вона в "дамській" скинула верхню кофточку, скинула капелюха, поклала під голову звинену ковдру і лягла лицем до стінки. Очі заплющила. Червоне світло постало в її уяві. Те світло спочатку було тільки світлом, а потім не ясно, як пісня, що чути здалека, як крик одинокої людини серед лісу,— почала творитися ціла картина. Вітальня молодого адвоката. На столі горить лампа, накрита червоним паперовим абажуром; перед столом канапа, а на канапі — вона. По цілій кімнаті розлилося червоне, прикро червоне світло. Он воно так гостро відбилося на шкалі портретної групи, он побігло вогнистою змійкою на рамі того ж портрета, хопи-лося ручки на дверях. Кожна річ, котра тільки вихиляла своє лице,— була запорошена тим світлом. У вітальні темно й тихо. Чути, як за вікнами хлюпає дощ, як несамовито гуде вітер; той осінній, пронизливий вітер... Вона найнялася до адвоката переписувати папери, а тепер... тепер вона не знає, хто їх переписує; тепер їй тепло, вона має гарне одіння, золотий годинник з ланцюжком, подають їй, приймають за нею,— і вона щаслива, безклопітно щаслива. Дзвінок... Чує вона, як служниця відчиняє двері, а через кілька хвилин входить до вітальні і сам адвокат. Се ще молодий чоловік, з маленькими, чорними, гостро закрученими на кінчиках усиками. Лице його біле і повне, уста — товсті і червоні. Руки він позакладав у кишені штанів, де брязкав ключиками, і, йдучи до кабінету, кинув "добрий вечір" не то канапі, не то сам до себе. "Обридла я йому, і він гнівається на мене... І чому усі люди (а їх так багато), як тільки обридне їм хто, і позбутися його через голос власного сумління їм трудно,— вони починають тоді так несподівано гніватися і мовчати? І чим більше той, хто обрид, буде м'яким, делікатним, запобігливим, тим більше він буде викликати гнів і обурення в такій душі..." Наче підносилася якась таємна заслона і змінила усю картину. Без слів і без барв дихнув на неї знайомий образ; рука обхопила її фігуру вище стану; вона чує тремтячі пальці на своїм тілі і гарячі уста, котрі цілують її щоку. Не борониться вона, не каже нічого. На бульварі темно, а буйні дерева закрили навіть вечірнє небо з зірками. І тільки електричне світло, що блищить здалека, нагадує їй місто... Хвилю вона упивалася тою картиною, а по хвилі сиділа рівно на канапі і вглядалася переляканими очима у протилежну стінку. "А потім злякався мого життя, і лист, тілько лист написав до мене!" — "Я знайшов ліпшим не бачити вас більше. Не думайте, що я вас не кохав... Я кохав вас, але те, про що я довідався і від людей, і від вас..." — "Ну?" — зупинилася вона на хвилю. "Змусило написати такого листа!" — додала вона в гадці. Пароплав цілий тремтів від руху машини, а в відчинене віконце чувся одноманітний шум води. Хвилями подихав прохолодний вітер і гойдав фіранкою на віконці. Нафтова лампа посередині каюти горіла тьмяно і, наче сонна, клала світові плями на спинах сплячих жінок, на високих стегнах. Дві жінки ще сиділи біля столу і пили гербату, а одна, у кутку лежачи, годувала немовля. їй стало душно у каюті; голова боліла, а кров на висках бухала тяжко, наче хотіла продерти шкуру і виприснути поверх. Вона достала теплу хустку, загорнулася і пішла нагору. Темно, аж чорно було надворі. Холодний вітер ударив їй в лице, порушив волосся на голові, і вона злегка здригнулася. Коли вона йшла східцями нагору, то якийсь панок пустив її наперед, і вона відчувала, як він дивився з долини на її ноги. Тепер вона сидить на лаві, а темна фігура того ж панка раз у раз просовується біля неї, і вона чує на собі його очі. Байдужа і незнайома для неї та постать, але їй несвідомо передаються його бажання, і вона щільніше кутається в хустку. "Що якби він знав моє життя? — просовується в голові.— Він би не ходив так довго мовчки, а відразу почув би право сісти біля мене і дати волю своїм рукам і поганому язику". Щось наче аж закричало у її серці, кров ще сильніше зарухалась у висках. Се не вона промовила до нього, то промовив вітер, що так несподівано схопився у грудях. "Котра тепер година, скажіть, будь-ласка?" Проходячу повз неї темну постать наче хто уколов — так вона здригнулася від несподіванки. Кинулись руки і до сірників, і до годинника; блиснув тричі сірничок, котрий миттю гасило вітром. Вона дивилася на усей той поспіх і бачила — коли блискав сірничок,— що його очі дивилися не на годинника, а на неї. Навіть здивувало її, коли він сказав за третім разом, що година тепер одинадцята. Вона подякувала, а постать, поміркувавши щось хвилинку, почала знову ходити там і назад повз неї. Рухи тепер тої постаті стали виразніші і сміливіші. І якийсь гіркий сміх вибухнув у її грудях, як вибухає часом полум'я з тліючої вогкої деревини. "Сьогодні холодно і вітер..." — промовила фігура, зменшуючи ходу біля неї. Але вона вже мовчала і непомітно для себе знову перейшла до картин, які тягом непокоїли її. "І чому мені так хочеться жити, коли знаю, що життя моє таке, як ся ніч, де не видко ні початку, ні краю, а тілько темно і страшно? Треба було відразу покінчити з собою і перервати ту кров, що так неспокійно рухається у висках, те тіло, що боїться холоду... Штовхає мене якась сила, штовхає у провалля... А я боюся і хочу жити, жити! Який сором, яке безглуздя навколо... Мало того, що сміялися з мене, коли я повернулася додому від адвоката, ні — хотіли ще мене роздягнути на вулиці і пустити голу. Хто? — Товариші того, котрий цілував мене, котрий написав в кінці до мене такий лист... "Не думайте, що я вас не кохав..." Не думаю! Та й даремне думати; даремне питати, вже не відповідають, даремне шукати там, де нічого немає!" Якусь хвилю вона сиділа спокійно, кутаючись щільніше в хустку. А гадки почали стрибати, мов камінь, кинений з гори. В її уяві вже не проходили цілі картини; мозок її став, як кремінь, з котрого якась непомітна рука кресала вогню. Ударить раз — посиплються іскри, заболить в голові: ударить другий, знову іскри і знову біль... Аж поїш сили не стало, аж поки туманом застелило чуття і вразливість. А ніч стояла чорна, безпросвітна; а зорі блищали рівно і спокійно; а холодний вітер, мов несамовитий, літав над землею і, наткнувшись на якусь перешкоду, гостро бив крилом і тікав, і плакав. Мов п'яна вернулася вона знову до каюти, лягла і скоро заснула, а біля неї, непомітно для нікого, сидів її сум і чекав, коли вона прокинеться, коли можна буде знову шептати їй про свою чорну душу.
III
— Тепер уже не може бути сумніву; я знаю, бо вона мені сама сказала про те! — так розважав себе молодик, видавлюючи прища на підборідді, котрий невідомо чого скочив на таке видне місце. У маленькій кімнатці з одиноким віконцем було якось непривітно. Біля вікна — стіл, а проти столу, біля стінки, приліпилося ліжко; у кутку — миска до умивання, а біля ліжка — вішалка з одежею. Три стільці домальовували цілу кімнатку. Перед молодиком, одхитнувшись трохи назад, стояло невеличке дзеркальце, а за ним горіла лампа.
— Що ж, хіба я винен, що вона така?! — промовив він, скінчивши роботу і встаючи з-за столу.— Та ж з мене, як з дурного, сміються, що я закохався в таку дівчину. Там на пошті і проходу не дають...— Думає далі. Він зупинився серед покою, широко розставив ноги, позакладав руки до кишені і осміхнувся, наче комусь, тільки йому відомому. Його сухе лице було злегка опалене сонцем, але чорне довге волосся і маленькі чорні вуса стирали те враження. Очі його були розставлені далеко одно від другого, і через те ніс видавався широким угорі. На ньому була одежа поштового чиновника. "Ет! написав листа, і годі... Чого там довго міркувати",— махнув він рукою на таку гадку. Після такої постанови він поклався на ліжко, закурив папіросу і байдужно дивився на смужки диму, що розпливалися тихо у нього над головою. Але через хвилинку, коротку хвилинку в його уяві повставала вона: маленька і безсила, така маленька, мов лялька з порцеляни. "Потім батько її, якась неможлива людина... лає на вулиці, б'є батогом і докоряє тим, що хлопці в неї ночують",— снується думка разом із димом. А йому було гарно з нею. От хоч би тоді на бульварі, коли він так палко її цілував... та хіба тільки тоді? — багато-багато разів...
— Хе-хе-хе!..— позіхає він.
Потім з силою втягує дим з цигарки, наче довгий, жагучий поцілунок, і так само глибоко вдихає той дим у груди. Вона йому подобалась, і його тягнуло до неї але... стали на перешкоді поговори людей і насмішки товаришів. А його душа боїться тих насмішок, коли вони дотикають її своїми колючками. Його родина і він сам виховалися так, що дбали тільки про себе, про свої дрібні справи, і цілий світ складався у їхньому розумінні тільки з менших або більших дрібниць. Батько його був також поштовим чиновником; служив цілий вік свій, і вся його увага була звернена тільки на те, щоб ніхто з нього не насміхався. Довго він нікого не запрохував до себе з своїх товаришів тільки через те, що у нього не було у хаті канапи на пружинах, двох-трьох фотелів, круглого столика перед канапою і лампи з паперовим зеленим абажуром. І він повільною і упертою роботою досягнув своєї мети. Була у нього невеличка вітальня, висіли на стінах портрети вельможних чиновників з хрестами і медалями. Тоді він тільки заспокоївся. Бути злим — можна, бо від зла будуть плакати і проклинати, а бути смішним — сього ніяк не можна стерпіти. Коли тебе проклинають, то ти почуваєш себе тільки ображеною людиною, а коли з тебе сміються, то почуваєш себе гадиною або маленьким загнаним песиком. Таку гадку не раз висловлював він своїй жінці.
Помер батько, і мати померла, а у нього лишилося від родичів — замість спадщини — страх до насмішок. Не раз він за останні гроші купував собі білі рукавички і потім бігав по місту до утоми, щоб знайомі усі бачили ті рукавички. І так кожна нова дрібничка носила його мов на крилах. Правда, він не має ще такої вітальні, але він служить на пошті і буде її мати. Зате з його ніхто ще не сміявся! І тільки через неї, перший раз через неї,— сміялися з нього.
Близенько, близенько притулилося личко, шепочуть уста тихо і невиразно, лоскочуть волосинки такі м'якенькі, неначе сей дим над головою... То вона притулилася до нього. І чому вони на цілому світі не вдвох? — прокидається несподівано у голові. Тоді б можна було кохати її такою, якою б вона не була... Ні, він покине... Покинув і більше не хоче гадати про неї. Хіба піти до Антона Миколайовича і з ним на бульварі погуляти? Се, мабуть, веселіше буде. І він раптом встає, швидко, одягається, гасить лампу і поспішає на вулицю. Тут він уже забуває про все... Він тільки дбає, щоб картуз гарно сидів на голові, щоб рукавички не випиналися на щиколотках, щоб черевики не дуже запорошити.
— Добрий вечір! Куди? — питає знайомий голос товариша.
— А... доброго здоров'я! Думаю погуляти, а потім до тебе зібрався.
— Знаєш — ми сьогодні на човні... на той бік... поїдеш?
— Чому ж — поїду, поїду...
— Новинка, от новинка!..— каже сміючись товариш.— Та, знаєш, та... поїхала...
— Справді! — кидає він байдуже.— Поїхала... Близенько, близенько притулилося личко, шепочуть уста тихо й невиразно... Лоскочуть волосинки такі м'якенькі, такі бажані... і десь глибоко в душі, як немовля в пелюшках, ворушиться докір.
IV
Була вже перша година ночі, коли вона під'їхала з возчиком до того дому, де жив адвокат. Вона сама позносила свої речі і поскладала у темних сінях; потім заплатила звощику і знову вернулася до своїх речей. Серце полохливо стискалося... Сили не ставало заспокоїти себе... І вона на хвилину сіла на зв'язаних ковдрі і подушках. "Чи прийме тепер він мене знову? А може, й двері не одчинить?"
І на останню гадку вона здригнулася, мов на страшний присуд. "Треба йти!.. Треба скінчити..." І вона підноситься, знаходить помацки поруччя... "Треба вийти на перший поверх... Двері — направо... Постукати... чи подзвонити?.. Спершу постукаю... І чому тут так темно... Ось уже й другий поверх, ось двері... Ух! Треба трохи спочити... Що? Жіночий голос... То, мабуть, покоївка розмовля..." Стук-стук!
"Ух, як страшно і глухо озвалося у сінях, таким звуком дітей лякають, коли вони занадто вередують... Що? Вони там сміються і, мабуть, не почули..."
Стук, стук!
"Тепер уже почують... безперечно, почують... Уже хтось іде! То він — я пізнаю його ходу... Ні, пройшов мимо, і я помилилася. Чому ж мені наче полегшало? Треба поправити капелюшок..." І вона поправляє капелюшок, обсмикує жакетик. "А які руки холодні..." — і вона хухає на пальці, потім притулює їх до лиця, а лице гаряче-гаряче... "А може, не треба більше стукати! Може, завтра краще буде! Ще останній раз і більше не буду..."
Стук... стук... стук!..
"Ідуть... що? Вона крикнула: спитай! Так то не покоївка... Може, краще втікати, а завтра..."
— Хто там?
— Одчини... Я..: Маруся... одчини. "Невже він не одчине, невже?!"
— До дідька! Я вночі не приймаю... Коли у вас яке діло, то прийдіть завтра.
"Пішов... завтра..." І вона механічно ловить поруччя і сходить в долину. І її неначе немає у сій пітьмі... Вона утомилася, вона злилася з нею в одне ціле, і її ніхто, ніхто не вирве, ніхто не зайде, щоб вирвати звідціля... Сіріють відчинені на вулицю двері, блищать де-не-де криваві вогники у вікнах, стукає вартовий своїм калаталом,— і більше нічого...
Вона сідає безвладно на клунок... "Треба скінчити... треба поміркувати і скінчити!" — шепоче вона непритомно... А над нею нахилилась пітьма і каже їй свою страшну правду: "Ти будеш жити так, як живуть і багато других дівчат... Ти вип'єш повну чарку життя і всі "чесні" одвертатимуться од тебе, коли ти будеш її пити... Я, пітьма, буду тепер твоєю мамою; я сховаю тебе од багатьох очей і часто — од твоїх власних очей. Хіба ти не відчуваєш тепер, що день буде для тебе твоїм ворогом?.. Потім скажи мені, моя дитино, хіба я, пітьма, була коли настирною? Я тільки була і є звичайним краєм, куди збігалися і збігаються пригноблені люди. Я той дім, де ночують бідаки без притулку... А ще я загноєна багном — так я загноїлась їм од тих одкинених і забруджених істот... Я, пітьма, не люблю тих блисків і розкошів багатих домів, я їх гашу і пригнічую, щоб сховати бездомних... Я — край... а за мною глибоке провалля і смерть. Я навчу тебе бути безсоромною поміж соромливими "грішниками", щоб ти їм казала правду в очі... Не плач, не турбуйся, моя бідна дитино!"
"Треба скінчити, треба поміркувати і скінчити!" — шепоче вона непритомно.
Чернігів, 1908 р.